Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина
Солі зробилося страшно. Дуже страшно!
– Ти не дістанешся свого дому! Звідси не повертаються! – чулось позаду. А попереду виднілися горбики невеличких людських кісток.
"Боже мій! Це – діти! Вони загинули, бо так само, як я, хотіли повернутись додому!" – здогадалася дівчинка.
Облишивши думку, що таке може спіткати і її, Соля продовжувала іти... Тремтячими пальчиками вона тримала перлину, притискала її до грудей… І, щоб не боятися, наспівувала пісеньку, яку часто чула від мами:
– Не журися, доню, посміхнися! Світ прекрасний – є у ньому ти! Плескай у долоні, веселися… Всім на радість квітни і рости! Всім на радість квітни і рости!
Сонце зачаїлося над дубом:
Побіжи стежинкою туди… Усміхнися, доню, моя люба… Світ прекрасний, бо у нім – є ти! Світ прекрасний, бо у нім – є ти!
Шлях був довгим, важким і виснажливим… Настирливі голоси то стихали, то лунали знову… Коли не лишалося сили їм опиратись, Соля затуляла вуха і слухала своє серце.
– Іди вперед! Ти зможеш! – казало їй серце, і вона продовжувала іти.
І ось показалося світло. Промені сонця тоненькою цівочкою вливалися крізь дверну шпарину. Перед сяйвом чарівної перлини двері відчинилися, і дівчинка вийшла назовні.
Вона впізнала знайомі дерева, стежку…
– Я змогла! – раділа Соля…. І раптом відчула щось у своїх черевиках. То був золотий пісок. Вона хотіла вже його витрусити… як він перетворився на дрібненьке насіннячко.
– Ой! – здивувалася Соля і, подумавши про Золоту пустелю, озирнулась назад. Дверей та і самого підземелля наче і не було. Довкола зеленів гай, співали пташки... Від несподіванки дівчинка впустила черевики, і насіннячко висипалося.
Вона не стала його збирати, а побігла стежкою, що вела до рідного дому. Соля була така щаслива, що й не помітила, як блакитна перлина розтала в повітрі. Насправді ж вона знову опинилась у водах чарівного джерела.
Можливо, із часом дівчинка про все забула б, якби не ці дивні квіти*, що виросли там, де висипалося насіння.
Вони квітували низками рожевих сердечок і своїм ніжним подихом торкалися її щасливого серця, нагадуючи про Золоту пустелю, Білу гадюку, чарівне джерело, блакитну перлину… І про таку жадану – стежку додому.
07.12.16 р.
Світ у глибині шафи
– Один… другий… третій… четвертий… – рахувала Тея будинки, що вишикувались обабіч дороги і утворили довжелезну вулицю. Дівчинка була впевнена, що кожен будинок – живий. Він
радіє, коли в ньому хтось мешкає… А коли лишається порожній – сумує і з часом руйнується...
* Квіти, згадані в казці, існують насправді, вони звуться діцентра, або серцецвіт.
Із-за яблуні в кінці вулиці показався будиночок її бабусі. Після того, як Господь забрав стареньку до себе, він опустів, зажурився… Щоб бабусин будинок не почувався самотнім, Тея приходила, підмітала кімнати, витирала пил з полиць, а також картин, що сумовито дивилися на неї зі стін… витрушувала килимки, а потім вмощувалася на канапі і під цокіт настінного годинника гортала сторінки своїх улюблених книжок. Коли маленька стрілка знаходилася на четвірці, а велика – на дванадцяти, дівчинка йшла додому. Так було б і цього разу, якби не пролунав тріскіт у сусідній кімнаті: "Трісь! Трісь-трісь!".
– Що це? – схаменулась вона, квапливо йдучи туди… І, не помітивши, що то проломилась підлога, упала вниз.
– Ой! – вигукнула і збагнула, що опинилася у якійсь іншій розкішній кімнаті.
Світло кришталевої люстри огортало зелені оксамитові стіни. Поряд на одній велетенській нозі стояв стіл, довкола нього стояли високі стільці...
– Диво! Справжнісіньке диво! – сплеснула в долоні Тея. – Невже ця кімната була під бабусиним будинком завжди? – дивувалась вона. І, помітивши далі ледь приховану від сяйва шафу, відчула, як щось поманило її підійти. Дівчинка підійшла, відчинила дверцята і побачила черевички. Оздоблені зеленим бісером і золотою вишивкою, вони були саме на неї.
– Які гарненькі! Легкі, мов пір'їнки!
Тільки вона це сказала, як піднялась у повітря.
– Ох! Та що ж це таке! Що відбувається? – Тея дивилася вниз, аж раптом почула два тонесенькі голосочки. Прислухалася і збагнула, що це черевички розмовляють.
– Нарешті нас помітили і взули, – озвався правий черевичок.
– Мерщій нагору! – промовив до нього лівий і додав: – Мені давно кортить подивитися, що це за будинок?
– Ні. Потерпи, – спиняв його правий, – бо нам треба врятувати Малюша!
Тея дивилася на черевички, слухала їх пискляві голосочки і думала:
"Невже це насправді?". А черевички все розмовляли, сперечались...
– Та годі вам… Тихше! – не витримала Тея. Черевики затихли, а тоді в один голос промовили:
– Вітаємо тебе! Ми давно чекали, щоб нас помітив хтось із людей. Ми з Лісочудовії!
– Яка ще Лісочудовія? Я знайшла вас у шафі!
– Авжеж! Але ця шафа насправді – не шафа, а вхід до славетної Лісочудовії, – зауважили черевички. – Треба поспішати, щоб допомогти Малюшу вибратися з болота, – сказали і опустили дівчинку на підлогу.
Шафа була просторою. Тея відкрила її дверцята та тільки-но туди ступила, як задня стінка заскрипіла, впала і зникла… Дівчинка опинилася просто посеред лісу – між двох велетенських дубів. Не встигла вона й ахнути, як черевички підняли її над землею і понесли. Перед очима мелькали кущі, віковічні дерева, а потім повіяло сирістю. Попереду, ніби велетенське драконяче око, зеленіло болото… Раптом почулося, як хтось плаче.
Черевички майнули, здійнявши Тею над болотом, і вона помітила хлопчика, що борсався у зеленій багнюці. Дівчинка схопила його за руку, і він за мить опинився на березі. Хлопчик був такий худорлявий, маленький… Білявий і схожий на пухнасту білу кульбабу через своє довгеньке волосся.
Він дивився на свою рятувальницю і радів.
– Мене зовуть Тея! А ти, певно, Малюш?
– Ага! – кивнув білявий хлопчик і побіг до струмка, що протікав поблизу болота. Там він вмився, виправ одяг, який розстелив на сонці…
– Я допоможу тобі дістатись додому, – сказала Тея.
– Допоможеш?
– Авжеж! Скажи тільки, де твій дім?
– А я… Не знаю! – розгубився він, оглядаючись на всі боки.
– І як ти, такий маленький… один вирушив до лісу?
– А я живу в лісі!
– Живеш?
"Оце й так! Куди ж направлятися? – роздумувала дівчинка. – Цей ліс – він такий величезний!".
Малюш якийсь час уважно спостерігав за Теєю, а потім сказав:
– Треба піднятися над деревами, і тоді я впізнаю мій дім.
– Над деревами? – здивувалася Тея.
– Так! Над деревами…
– Ха-ха-ха! – засміялася Тея. – А ти хоч раз піднімався вище дерев?
– Чого смієшся? Я б і сам піднявся і відшукав свій дім, якби не мій обпалений чуб, – нахнюпився Малюш.
– Що? – ще дужче розсміялася Тея.
– А ось що! Дивись… – сказав він і потрусив головою. Його волосся розпушилося, як на кульбабі пух, і він піднявся в повітря… Але тут же упав на землю.
– Бачиш! Якби я слухався старших і не бавився під час блискавки, то моє волосся було б непошкодженим… Воно б підняло мене вгору так високо… і я б опинився над лісом… і стрибав з дерева на дерево, з гілки на гілку – як білка.
– Вибач! – зі співчуттям промовила Тея і почула знайомі пискляві голоси.
– Хлопчика краще взяти на руки, – промовив до неї лівий черевичок.
– А можливо, не на руки, а за руку… – поправив його правий.
– Яка різниця? – сказав лівий?
– Ой! Які незвичайні у тебе черевики! – вигукнув Малюш і сам узяв Тею за руку.
Черевички відірвалися від землі і підняли їх вище дерев.
– Он! Он мій дім, – вигукнув хлопчик, помітивши найкучерявішу, найзеленішу верхівку дуба.
– Не розумію… Де ти його побачив?
– Он… Його листя зелене-зелене... яскраве-яскраве… Бачиш?
– Так то ж дерево… Дуб!
– Сама ти, як дуб! То мій дім! – радо мовив Малюш.
І тут черевички прискорили хід, виблискуючи зеленими намистинками, понеслися над духмяним верхів'ям лісу – до найяскравішого дуба, що вирізнявся серед дубів… І невдовзі опустилися біля його підніжжя.
– Я вдома! – радо вигукнув Малюш і, обхопивши своїми маленькими руками стовбур могутнього дерева, притулився до нього щокою.
А потім з дупла, що чорніло вгорі, з'явилося дві біляві голови, а потім ще… дві маленькі.
– Наш Малюш повернувся! Наш Малюш вдома! – пролунало на весь ліс… І за мить всі, хто був у тому дуплі, опустились на землю. Це була Малюшева родина: тато, мама, а також дві його старші сестри-близнючки. Усі вони були у тканому білому одязі... в кожного спереду нашита велика кишеня… Такі ж худорляві, невеличкі… з довгеньким білим волоссям… і дуже схожі на Малюша. Коли вони трусили головою, волосся розпушувалося, і вони здіймались у повітря.
– І де ж ти був, наш ріднесенький! Ми шукали… шукали… і не знали, що й думати… – промовляли тато і мама. А його сестри з цікавістю дивились на Тею і чекали, коли ж він скаже, хто вона така…
Тея була помітно більша за них, кругловида, рум'яна…
– Це Тея! – промовив Малюш. – Вона врятувала мене – витягла з болота, що ген-ген… за двома найстарішими дубами... – зауважив він і додав: – Я більше ніколи не буду бавитися під час грози!
– Спасибі тобі, добра дівчинко! – вклонилися Теї батьки Малюша.
– А ми, – сказали його сестри, – вже думали, що нашого молодшого брата спопелила блискавка.
– Ет ні! – випроставши плечі, сказав Малюш. – Хоча вона обпалила мені чуб! І тепер… Я не можу літати. – сказав він і заплакав.
– Чуб, синку… відросте! – обійняв його татко і сказав: – Головне, що ти з нами. І до того ж… у тебе завтра день народження… Пам'ятаєш?
– Так! Як можна таке забути?
Всі, хто жив по-сусідству, теж жили в дуплах. Вони зачули голос Малюша, поприлітали… стали обіймати й розпитувати...
За якісь хвилини звістка, що Малюш знайшовся, дійшла й до його дідуся і бабусі, що жили у сухому дубі на пагорбі.
– А хто це з тобою? – поцікавилися вони, поглянувши на Тею. А потім, коли Малюш усе розповів, вклонилися їй і подякували.
– Я була в будинку моєї бабусі, – розповідала дівчинка. – А потім… крізь дірку в підлозі звалилася вниз і опинилась у невідомій розкішній кімнаті. Там була шафа, а в ній черевички... Ось ці! – і показала на черевички.
Дідусь і бабуся так само, як і всі ці білявчики, були цікаві, худорлявенькі… Допитливі, чемні… і милі…
Тея знала, що люди бувають різні: по-різному виглядають, поводяться, думають… Але ці… Вони якісь інакші і дуже дивні.
Де таке видано, щоб люди жили у дуплі? Хоча… там і справді виявилося тепло й затишно.
Так! Тея там побувала! Їй не важко було це зробити.
