Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Як живеш, Флоренс? - мовив містер Домбі, простягаючи руку.

Підносячи її до своїх губ, Флоренс перестріла батьків погляд,- досить холодний і далекий,- але серце їй стиснулося від думки, що було в нім наче трохи більше інтересу, ніж бувало давніше. Був у нім навіть якийсь легенький подив, і в тому подиві проступала втішеність. Вона не насмілилася ще раз звести на нього очі, тільки відчула, що він вдруге глянув на неї, не менш доброзичливо. Ох, як затремтіла вона з радості, що дістала хоч отаке невловне, безпідставне підтвердження своєї надії - знайти дорогу до його серця з допомогою своєї нової, вродливої мами.

- Ви, гадаю, не довго перевдягатиметесь, місіс Домбі? - спитав містер Домбі.

- За хвилину буду готова.

- Хай подадуть обід за чверть години.

З цими словами містер Домбі поважно відбув до своєї гардеробної, а місіс Домбі піднялася нагору до своєї. Місіс Ск’ютон і Флоренс пішли до вітальні, де ця ідеальна мати визнала за обов’язок зронити кілька неслухняних сльозин, викликаних щастям доньки. Вона все ще обережно витирала їх кінчиком мережаної хустинки, коли до вітальні вступив її зять.

- А як, найлюбіший мій Домбі, сподобалось вам це найчарівніше з міст - Париж? - спитала вона, вгамовуючи свої почуття.

- Холодно було,- відповів містер Домбі.

- Але весело, як завжди? - сказала місіс Ск’ютон.

- Не дуже. Мені Париж видався нудним.

- Фі, найлюбіший Домбі! - кокетливо повторила вона: - Нудним!

- Таке принаймні він враження справив,- поважно і чемно відповів містер Домбі.- По-моєму, місіс Домбі він теж нудним видався. Вона десь раз чи два казала мені про це.

- Що таке, погане ти дівча? - скрикнула місіс Ск’ютон, звертаючись до своєї коханої дитини, що саме входила до вітальні.- Яку ще там єресь розводила ти про Париж?

Едіт знудьговано стенула бровами, пройшла у навстіж розчинені двері, що виставляли напоказ анфіладу наново і розкішно вмебльованих кімнат, та, ледве глянувши на них, сіла поруч із Флоренс.

- А однак, як чудово здійснили тут кожен наш задум, любий Домбі,- сказала місіс Ск’ютон.- Зробили з будинку справжній палац.

- Гарно вийшло,- погодився містер Домбі, озираючись.- Я казав не шкодувати грошей. І, по-моєму, все, що можуть зробити гроші, зроблено.

- А чого ж не можуть зробити гроші? - докинула Клеопатра.

- Вони всемогутні, мадам,- сказав містер Домбі й урочисто глянув на свою дружину, але та не промовила й слова.

- Сподіваюся, місіс Домбі,- з підкресленою чемністю звернувся він до неї, помовчавши трохи,- ви, схвалюєте ці зміни?

- Чого ж, все дуже гарно,- гордовито-байдуже відповіла Едіт.- Так воно й мало бути. І, по-моєму, так і є.

Вираз зневаги був властивий гордому обличчю й здавався невіддільним від нього, але як тільки заходила мова - хай побіжно, хай ненароком - про багатства її чоловіка, варті захвату, пошани чи бодай згадки, вираз той ставав зовсім іншим і незрівнянним по силі. Важко сказати, помічав його коли поглинений власною величчю містер Домбі чи ні, хоча нагода для прозріння траплялась йому вже не раз,- ось і цього разу досить було глянути в карі очі, які спинилися на ньому, зневажливо перебігши по всьому тому, чим він так пишався. Він прочитав би у них, що, при всій всемогутності його грошей - хай навіть у десять тисяч разів більших - вони не зможуть здобути для нього бодай один прихильний погляд цієї непокірної жінки, що зв’язана з ним, та цілою душею повстає проти нього. Він прочитав би у них, що для неї ті гроші - ніщо, дарма що піддалась їхній ницій, корисливій владі і тепер вимагає цієї влади для себе, як належного їй права, як своєї частки - як мізерної винагороди за те, що стала йому дружиною. Він прочитав би у них, що її, всякчас биту громами самопогорди і самозневаги, кожен, хай найневинніший, натяк на його багатство тільки принижує і дедалі більше спустошує й оскверняє їй душу.

Але сповістили, що обід подано, і містер Домбі повів униз Клеопатру, а за ним пішли Едіт і його дочка. Поминувши, ніби купу сміття, виставку золота та срібла на буфеті, не зволивши й глянути на всю ту розкіш, що її оточувала, Едіт вперше сіла на своє місце за його столом і закам’яніла, наче статуя.

Містер Домбі, який нівроку й сам скидався на статую, задоволено дивився на свою пишну, горду й холодну дружину. Трималась вона завжди бездоганно елегантно,- це його тішило, бо ж він і сам такий був. Отож, засідаючи за столом із звичною для нього гідністю і не вділивши дружині ані крихти тепла чи веселого гумору, він стримано й без утіхи виконував свої обов’язки господаря, і перший обід, дарма що не викликав на кухні ні захвату, ні великих надій на майбутнє, пройшов у цілком шляхетній, ввічливій і зимній обстановці.

Невдовзі після чаю місіс Ск’ютон, що удавала, ніби геть знемоглася від щастя, дивлячись на свою кохану дитину поруч з обранцем її серця, пішла спати. Однак є підстави гадати, що її просто знудила ця сімейна трапеза, бо вона цілу годину безперервно позіхала, ховаючись за своє віяло. Едіт теж мовчки пішла кудись і пропала. Отже, сталося так, що коли Флоренс, яка й собі бігала нагору перемовитися з Діогеном, повернулася з рукоділлям у руках до вітальні, вона застала там тільки батька, що сумовито-велично походжав по кімнаті.

- Вибачте, тату. Може, мені піти? - затримавшись на порозі, тихенько спитала Флоренс.

- Ні,- відповів містер Домбі, озираючись через плече.- Можеш зайти, коли хочеш. Це ж не мій кабінет.

Флоренс зі своєю роботою присіла до маленького столика в кутку. Вперше в її житті - скільки вона пригадувала, вперше від часів її дитинства - вона опинилася з батьком сама, складаючи йому товариство. І це вона, самою природою призначена йому до товариства,- вона, єдина його дитина, що за гіркого свого самотнього життя пізнала біль зраненого серця, що, повна любові, відтрученої ним, у вечірніх молитвах вишіптувала його ім’я з сльозами благословення, яке тяжіло над ним гірш від прокляття, вона, що молила Бога дати їй умерти молодою, аби лиш у