Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Задля того, хто дав, так, доню? - повторила стара, беручи гроші, і вигаслі очі її заблищали.- Поцілувала б і я, аби знати, що той, хто дав, дасть іще. Наразі йду їх витрачати, донечко. Зараз повернуся.

- Ви, здається, сказали, що багато чого знаєте, мамо,- мовила Аліса, проводжаючи стару поглядом до дверей.- Ви таки набралися розуму, відколи ми не бачились.

- «Знаєте»! - каркнула стара, завертаючи крок чи два назад.- Я знаю більше, ніж ти собі думаєш. Більше, ніж він собі думає, доню. Я ще тобі розкажу. Я все про нього знаю.

Дочка недовірливо всміхнулася.

- Знаю про його брата,- стара витягла шию, глипнувши зизим, повним страшної злоби поглядом,- котрий мав би бути там, де ти, бо вкрав гроші, а живе собі, вкупі з сестрою, он там, на північнім шляху з Лондона.

- Де?

- На північнім шляху, доню. Можеш піти подивитися, як хочеш. Дімок не бозна-який, порівняно з його панським. Ні-ні-ні,- сміючись, затрясла головою мати, бо дочка вже схопилася з місця,- не зараз,- це дуже далеко звідси, аж там, де дорожній стовп, з купою каміння. Завтра підемо, доню, як випогодиться і будеш мати настрій. А наразі я йду по...

- Стійте! - дочка метнулась до неї, і та сама несамовитість палахкотіла у ній, мов огонь.- Сестра - такий собі ангелик з каштановим волоссям?

Перепуджена, вражена стара кивнула головою.

- Є, є в ній щось від нього! А дім - червоний, стоїть осторонь. І ганочок при вході, зелений такий.

Стара знову кивнула.

- Я там нині сиділа! Віддайте гроші.

- Алісо! Доню!

- Віддавайте гроші, бо будете биті! - Вона видерла з рук старої монети, і, цілком байдужа до її лементу, накинула на себе щойно зняту одежу та з запаморочливою швидкістю вискочила з халупи.

Мати щодуху кульгала за нею, протестуючи та вмовляючи, але вмовляння ці діяли на неї не більше, ніж на вітер, дощ і темряву, що їх огортали. Невблаганна, затята в своєму намірі, поза яким ніщо більше її не цікавило, не зважаючи ні на погоду, ні на відстань, забувши про щойно відбуту подорож і втому, дочка прямувала до будинку, де їй дали притулок. За якусь чверть години захекана стара насмілилась учепитися за її спідницю, але на більше не спромоглася,тож обидві мовчки крокували крізь дощ і морок. Якщо матері й виривалося час од часу якесь нарікання, то вона чимдуж тлумила його, боячись, щоб дочка не кинула її напризволяще. Дочка ж була німа.

Було десь близько першої ночі, коли вони вийшли з темних вулиць і вступили у ще глибшу темряву тієї нічийної землі, де стояв будинок. Місто лишилося віддалік, похмуре і грізне, а тут, на просторі, завивав холодний вітер, навкруг була чорна, дика пустка.

- Оце місцина якраз для мене! - сказала дочка, спинившись, і оглянулась.- Я так і подумала, як прийшла була сюди нині.

- Алісо! - озвалася мати, обережно смикнувши її за спідницю.- Алісо!

- Ну що, мамо?

- Не віддавай грошей, донечко. Не віддавай, будь ласка. Ми не такі багаті, щоб віддавати. Нам же поїсти треба, доню. Гроші - вони завжди гроші, хто б їх не дав. Кажи, що хочеш, тільки грошей не віддавай.

- Он він! - відповіла дочка.- Той будинок, про який я говорила. Він?

Стара кивнула, і за кілька кроків вони вже були під порогом. У кімнаті, де Аліса сушила своє вбрання, горів камін і світилася свічка, а на стукіт звідти вийшов Джон Турбот. Він здивувався таким пізнім гостям і спитав Алісу, що їй потрібно.

- Ваша сестра,- була відповідь.- Жінка, що сьогодні дала мені гроші.

На звук її голосу вийшла Гаррієт.

- А! - промовила Аліса.- Це ви. Пригадуєте мене?

- Так,- спантеличено відповіла Гаррієт.

Обличчя, яке ще недавно принижено схилялось перед нею, дихало такою необорною, заповзятою ненавистю, а пальці, що колись лагідно торкалися її руки, стискалися так зловороже, немов ладні були вчепитися їй у горло, що Гаррієт, шукаючи захисту, підсунулась ближче до брата.

- Щоб я говорила з вами і не розпізнала, хто ви! Щоб я могла бути поруч і не відчути, з биття мого серця, чия кров у вас тече! - погрозливо звівши руку, крикнула Аліса.

- Про що це ви? Що я вам зробила?

- Зробила! - повторила та.- Посадила мене коло вогню, дала мені їсти, дала грошей, змилосердилася наді мною! І хто? Та, чиє ім’я я клену!

Стара, вторуючи дочці, зі злістю, що робила її бридке обличчя ще відразливішим, насварилася на брата та сестру кістлявою рукою, але тут же смикнула доччину спідницю, благаючи не віддавати грошей.

- Якщо сльоза моя впала вам на руку, хай вона її спалить! Якщо я сказала вам добре слово, хай воно оглушить вас! Якщо я торкнула вас губами, хай той доторк буде вам за отруту! Хай проклятий буде той дах, що дав мені притулок! Хай сором і ганьба впадуть вам на голову! Хай піде з вітром усе, що ваше!

З цими словами вона жбурнула монети на підлогу й відкопнула їх ногою.

- Беру їх під ноги і не підняла би, навіть якби ними мені шлях до неба вистелили! Краще б вона мені згнила, та нога скривавлена, аніж мала привести до вашого дому!

Бліда, тремтяча Гаррієт стримувала брата, даючи їй виговоритися.

- Це ж треба, щоб мене, першої ж години, як я повернулася, пожалів і розгрішив хтось такий, як ви! Це ж треба, щоб саме вам припала ця роль моєї благодійниці! Вмирати буду, а не забуду! Молитимусь за вас і за всю вашу породу,- можете бути певні!

Нестямно махнувши рукою, немов скропивши ненавистю тих, хто стояв перед нею, прирікаючи їм погибель, вона звела очі до чорного неба й пішла геть, у бурхливу ніч.

Мати, що не раз надаремно сіпала її за спідницю і жадібно, до самозабуття, пасла очима розсипані під порогом монети, охоче залишилася б нипати коло дому, поки в ньому не підуть спати, і готова була