Домбі і син - Чарльз Діккенс

Аліса встала, зняла свій мокрий плащ й відклала набік. Потім знову сіла, згорнула руки, втупила очі в огонь і мовчала, слухаючи з презирством материне лепетання.

- А ви гадали, я вернуся такою ж молодою, як їхала звідси? - нарешті спитала вона, перевівши очі на стару.- Ви думали, що життя на чужині, таке, як моє, додасть мені вроди? Послухати вас, то ви й справді так думали?

- Зовсім ні! - скрикнула мати.- Багато ти знаєш!

- То в чім же річ? - спитала дочка.- І краще з тим не тягніть, мамо, бо піти звідси мені буде легше, ніж прийти.

- Дивіться на неї! - верескнула мати.- По стількох роках, ще й вернутися не встигла, а вже лякає, що кине!

- Вдруге кажу вам, мамо,- ті роки минули для мене так само, як для вас,- відповіла Аліса.- Вернулася жорстокіша, кажете? Ясно, що вернулася жорстокіша. Чого ж іще ви сподівалися?

- Жорстокіша до мене! До своєї рідної, любої матері! - плакала стара.

- Не знаю, від кого я набралася тої жорстокості, як не від своєї рідної, любої матері,- відказала Аліса що сиділа, схрестивши руки, зсунувши брови та міцно стуливши вуста, немов мала намір не допустити до себе жодного ніжнішого почуття.- Слухайте, мамо, що я вам скажу. Як ми порозуміємося зараз, то більше, мабуть, не будемо сваритися. Я поїхала дівчиною, а повернулася жінкою. Я й тоді не дуже вас шанувала і повернулася анітрохи не краща, клянуся вам. Але чи ви самі хоч трохи шанували мене?

- Я! - скрикнула стара.- Власну дочку! Щоб мати та шанувала власну дитину!

- Вам це здається дивним? - спитала дочка, холодно дивлячись на неї з суворим виразом на зухвалім, огрубілім, вродливім обличчі.- А я не раз думала про це впродовж моїх самотніх років, то й звиклася з цією думкою. Я загалом наслухалася балачок про обов’язки,- я завжди мала шанувати когось іншого. І думала собі інколи - так, аби збути час,- невже ж ніхто не мав і не має обов’язку шанувати мене?

Мати її кривила обличчя, щось бурмотіла і трусила головою, але що то було - лють, каяття, протест чи просто фізична недолугість - сказати важко.

- Була собі дитина, Аліса Марвуд на ймення,- сказала дочка, засміявшись і окинувши себе глумливим поглядом,- народжена в злиднях та зневазі і вихована в них. Ніхто не вчив її, ніхто руки не подав, ніхто не вділяв їй уваги.

- Ніхто! - луною відгукнулася мати, показуючи на себе й притиснувши руки до серця.

- Єдина увага, яку вона знала,- це коли її били, віднімали щось та ще лаяли часом, хоч краще було б їй не знати такої уваги. Жила вона в отаких-от халупах, а росла на вулиці, в купі таких же нещасних дітей, як сама. Але виросла з того дитинства непогана на вроду. Тим гірше для неї. Краще б її цькували та засміювали, як потворну.

- Далі, далі кажи! - гукнула мати.

- Я й кажу,- відповіла донька.- Отже, була собі дівчина, Аліса Марвуд. Молода, вродлива дівчина. Вчити її почали надто пізно й учили не того, що треба. Уваги їй уділяли аж забагато, забагато помагали, забагато школили і пильнували більше, ніж слід. Ви дуже любили її - та вам тоді і велося краще. Те, що сталося з нею, щороку стається з тисячами дівчат. Безчестя, та й тільки, і для нього вона й народилася.

- Після всіх цих років! - заскімлила стара.- Моя дитина з цього починає!

- Зараз закінчить,- сказала дочка.- Була собі злочинниця, Аліса Марвуд - ще молода дівчина, але вже покидьок. Її судили, й засудили. Боже милий, чого тільки не говорили на тому суді! А суддя як поважно балакав - про її обов’язок, про те, що вона надужила дари, дані їй від природи,- так, ніби він не знав краще за інших, що дари ті прокляттям стали для неї! А яку він проповідь виголосив про сильну руку Закону,- та рука мала силу врятувати її ще тоді, як була невинною, безпорадною і нещасною дитиною! Ох, як урочисто й побожно все те діялось! Я потім думала над цим,- багато думала.

Вона зчепила руки на грудях і зайшлася сміхом, проти якого завивання старої звучало, як музика.

- Отже, Алісу Марвуд заслали, мамо,- вела вона далі.- Послали вчитися обов’язку туди, де обов’язку у двадцять разів менше, а всякого зла, розпусти та підлоти в двадцять разів більше, ніж тут. І звідти Аліса Марвуд повернулася жінкою. Такою, якою й повинна була стати після всього цього. Прийде час, і знов буде врочистість, і високі слова, і сильна рука, і з жінкою буде покінчено. Тільки тим джентльменам нема чого хвилюватися - без роботи вони не лишаться. Там, де вони живуть, на кожній вулиці росте купа нещасних дітей, хлопців і дівчат,- буде їм на кому дороблятися своїх статків.

Стара сперлася ліктями на стіл і затулила обличчя руками, вдаючи - а може, й не вдаючи - крайній розпач.

- Ось і все, мамо.- Дочка махнула головою, немов ставила крапку.- Я сказала достатньо. І давайте не будем більше говорити про обов’язки, що б кожна з нас не робила. Ваше дитинство було, певно, таке ж, як моє. Тим гірше для нас обох. Не хочу дорікати вам чи вигороджувати себе. Навіщо? Все вже давно минулося. Але я вже жінка, а не дівчина, і нічого нам робити виставу із нашого з вами життя, як оті джентльмени в суді. Ми-бо добре знаємо, як усе було.

Попри своє звиродніння та занедбаність, вона все-таки була гарна - і лицем, і поставою; і красу цю, дарма що забуту й зневажену, мусив би визнати кожен, хто лиш глянув би на неї доскіпливішим оком. Коли вона замовчала і розгарячіле, недобре її обличчя заспокоїлось, коли в карих, втоплених у багаття очах згас живий, войовничий вогник і замерехтіло щось схоже на іскру жалю,- усю її прибиту втомою та злигоднями постать освітив промінець із втраченого німбу грішного янгола. 51