Домбі і син - Чарльз Діккенс
Без вечері, коли не рахувати кількох черствих окрушин, вона й пішла спати, та й ті цямкала, мимрячи щось над рештками вогню, ще довго по тому, як її дочка, що не шанує обов’язку, заснула.
Чи ж не були ця жалюгідна мати і ця жалюгідна дочка відображенням, хай на найнижчому рівні, певних суспільних вад, що панують, бува, у вищих колах? Хіба у цьому кругобіжному світі, де стільки кіл вкладається одне в одне, аж так далеко треба мандрувати від вищого кола до нижчого, аби пересвідчитися врешті, що вони лежать упритул, що дві ці крайності стикаються, і що кінець нашої мандрівки є водночас її початком? Хіба те саме ткання, попри велику різницю в якості ниток та способу роботи, не трапляється бачити і серед шляхетніших родом?
Скажи, Едіт Домбі! І ти, Клеопатро, найкраща з матерів, посвідч!
Розділ тридцять п’ятий. ЩАСЛИВЕ ПОДРУЖЖЯ
Темної плями на вулиці вже нема. Якщо оселя містера Домбі й вирізняється чимось поміж інших, то лише своєю пишнотою, яка затьмарює решту будівель. Прислів’я каже, що дім завжди рідний, хоч який бідний. Якщо правдиве й протилежне твердження - що дім завжди рідний, хоч який він солідний,- то що то за пишний вівтар споруджено тут на честь домашніх божеств!
Цього вечора у вікнах блищать вогні; червонуватий одблиск камінів тепло світиться на шпалерах та м’яких килимах; обід чекає; стіл накрито з неабияким смаком, хоча тільки для чотирьох осіб; буфет заставлено посудом. Уперше від часу великих перемін дім готовий прийняти своїх мешканців, з хвилини на хвилину має прибути щасливе подружжя.
Цей вечір повернення додому викликає в челяді не менше збудження, ніж ранок весілля. Місіс Перч сидить на кухні й п’є чай. Вона обійшла весь будинок, визначила ціну за ярд для всіх шовків та оксамитів, і вичерпала всі словникові та позасловникові вигуки подиву й захоплення. Оббивач, залишивши під стільцем у передпокої свій капелюх і хустинку, від яких сильно тхне лаком, нипає по кімнатах, розглядаючи то карнизи під стелею, то килими під ногами, і час від часу, німіючи від захвату, витягує з кишені рулетку та похапцем, з невимовною насолодою обмірює найкоштовніші речі. Кухарка сьогодні в чудовому гуморі й каже, що там, де забава, там і вона (а що тут буде забава зараз, вона закладається - на шість пенсів), бо така вже у неї весела вдача, і була така змалечку, всі це добре знають. Слова її видобувають з грудей місіс Перч ледь чутний відгук підтримки і схвалення. Покоївка нічого не хоче, тільки щоб вони були щасливі, хоча шлюб - це лотерея, і що більше вона над цим думає, то дорожче цінує незалежність і спокій, які дає самітнє життя. Містер Тавлінсон сьогодні похмурий та злий і каже, що він теж такої думки, а ще краще - війна і дідько бери всіх французів,- цей-бо молодик гадає, що всякий чужинець є французом і повинен ним бути за законами природи.
Ледь загуркотять колеса, розмова миттю уривається, всі наслухають, а то й схоплюються з криком: «Вони!» Але то ще не вони, і кухарка починає оплакувати обід, що його вже двічі довелось одставляти, і оббивач і далі ходить по кімнатах, і ніхто не заважає йому чудуватися.
Флоренс готова привітати батька й нову свою маму. Вона й сама не знає, радістю чи болем зроджені ті почуття, що тріпочуть в її грудях, але схвильоване серце додає рум’янцю її щокам і блиску її очам, і на кухні перешіптуються,- бо про неї там завжди говорять, стишивши голос,- що міс Флоренс надзвичайно гарна сьогодні і що з неї, сердешної, виросла напрочуд привабна панна. Западає пауза, і кухарка, розуміючи, що від неї, як від голови зібрання, чекають остаточного присуду, каже: «Цікаво, чи...» - і замовкає. Покоївці теж цікаво. Цікаво й місіс Перч, яка має щасливу здатність виявляти зацікавлення, коли всі його виявляють, навіть не знаючи, про що, власне, йдеться. Містер Тавлінсон користується з нагоди знизити настрій дам до рівня власного й каже: «Ще побачимо, що воно далі буде» - і бажає, щоб комусь «дав бог з цього вибратись». Кухарка підсумовує ці зітхання і бурмоче: «Дивна річ той світ, дуже дивна!» - і коли ця думка облітає стіл, додає переконливо: «Але, байдуже, що станеться, міс Флоренс від того гірше не буде, Томе». На що містер Тавлінсон тоном, сповненим зловісної багатозначності, озивається: «Якби ж то!» - і, розуміючи, що для простого смертного це й так надто сміле пророцтво, замовкає.
Місіс Ск’ютон, готова зустріти свою кохану доню й любого зятя з відкритими обіймами, убралася ради цього в зовсім дівочу сукню з короткими рукавами. А тим часом її зрілі принади квітнуть у сутіні її апартаментів, які їй дісталися кілька годин тому, і вона вже дратується, що так довго треба чекати обіду. Покоївка її, що мала б бути кістлява, як смерть, насправді дорідна й пишнотіла і, навпаки, перебуває в найкращому гуморі, бо сподівається, що відтепер їй платитимуть справніше, і кімната в неї, може, ліпша буде, і годуватимуть краще.
А де ж щасливе подружжя, на яке чекає весь дім? Невже ж і пара, і морська течія, і вітер, і коні - всі стишили біг, задивившись на їхнє щастя? Невже рій амурів та грацій, що кружляє над їхніми головами, заважає їм рухатись? А може, на шляху їхнім стільки квітів, що вони ледве посуваються, грузнучи в трояндах без колючок і в запашній шипшині?
А, ось вони нарешті! Дедалі гучніше гуркотять колеса, і карета під’їздить до дверей. Ненависний чужинець грюкає в двері раніше, ніж містер Тавлінсон з товариством встигають їх відчинити; містер Домбі з молодою висіли вже з екіпажа й під руку заходять у дім.
- Голубонько моя, Едіт! - гукає на сходах збуджений голос.- Любий мій Домбі! - і короткі рукави тягнуться до щасливого подружжя, обвиваючи обох по черзі.
Флоренс теж зійшла в хол, але трималася віддалік, приберігаючи своє боязке привітання до того часу, коли втихнуть оті ближчі і вищі пориви. А очі Едіт шукали її вже
