Домбі і син - Чарльз Діккенс
Та коли Флоренс була вже в ліжку, і в кімнаті лише жеврів камін, Едіт повернулася, сказавши, що не може заснути і що їй самотньо, підсунула крісло до вогню й задивилася на жаринки, що поволі згасали. Дивилась на них і Флоренс, аж поки і вони, і витончена постать перед ними, в короні розпущеного волосся і з задуманими очима, що відбивали їхній блиск, почали туманитись, розпливатись і нарешті пощезли уві сні.
Проте й уві сні Флоренс не могла позбутися неясного враження від усього, що тільки-но відбулося. Воно перейшло в її сни, переслідувало її то в тому, то в іншому образі, щораз гнітило і наганяло страх. Їй снилось, ніби вона шукає батька в пустищах, сходить слідом за ним то на запаморочливі висоти, то в глибокі печери та копальні, снилось, ніби двигає на собі щось таке, що має звільнити його від нелюдських страждань,- що воно таке і звідки, вона не знає і ніяк не може досягти мети та звільнити його. То вона бачила його мертвого, на тім-таки ліжку, в тій-таки кімнаті, і знала, що він ніколи не любив її, до самого кінця, і, ревно ридаючи, падала йому на схололі груди. Потім перед нею простиралася рівнина, бігла ріка і жалібний знайомий голосок гукав до неї: «Вона пливе, Фло! Вона не перестає плисти! Ти з нею пливеш, Фло!» І видно було, як він здалеку простягає до неї руки, а коло нього стоїть ніби Уолтер, хтось осяйний і дуже спокійний. І кожного разу там була Едіт, з’являлась і зникала, приносячи то радість, то сум, аж обидві вони опинилися, самі-самісінькі, край темної могили, Едіт показала їй униз, вона глянула й бачить... кого?.. другу Едіт, що лежить на споді.
Пойнята жахом, Флоренс скрикнула і наче прокинулась. Ніжний голос начебто шепнув їй у вухо: «Це сон, Флоренс, голубко, тільки сон»,- а вона простягла руки, і собі пригорнувшись до своєї нової мами, що по тому вийшла з кімнати. За вікнами вже сіріло. Флоренс миттю схопилася й сіла, не знаючи, снилось їй це чи ні, певна тільки одного: заходив сірий ранок, в каміні лежав чорний попіл, і вона була сама.
Так минула ніч того дня, коли щасливе подружжя повернулося додому.
Розділ тридцять шостий. ВХОДИНИ
Так минуло багато днів. Різниця була лише в тім, що за цей час прийнято чимало гостей і зроблено стільки ж візитів, що місіс Ск’ютон в своїх апартаментах не раз улаштовувала маленькі зібрання, на які вчащав майор Бегсток і що Флоренс більше не ловила на собі батькового погляду, дарма що бачилася з ним щодня. Не багато розмовляла вона й зі своєю новою мамою, яка була гордовита та владна (Флоренс не могла не помітити цього) з усіма, опріч неї, і, приїздячи з гостей, завжди посилала по неї чи то сама приходила нагору, а перед сном неодмінно, незважаючи на годину, приходила туди, та й узагалі не оминала нагоди побути з нею, але найчастіше у товаристві Флоренс вона сиділа мовчазна та задумана.
Флоренс, що покладала на цей шлюб стільки надій, іноді мимоволі порівнювала їхній пишний будинок з тією похмурою, сумною оселею, з якої він постав, і питала себе, коли ж він нарешті почне бути домівкою, бо зараз, як вiдчyвaлa вона, він нікому домівкою не став, хоч жив розкішним та впорядкованим життям. Не одну годину журних роздумів провела вона, не одну безнадійну сльозу пролила над отим гострим запевненням її нової матері, що та більше, ніж будь-хто на світі, безсила навчити її, як привернути батькове серце. Хутко Флоренс почала думати (точніше, поклала собі думати), що Едіт застерегла її отаким чином і заборонила говорити по це просто з жалощів, бо краще ніж будь-хто знала, наскільки неможливо було подолати чи хоча б пом’якшити батькову холодність до неї. І тут не себелюбна, як і в кожній своїй думці чи вчинку, Флоренс воліла терпіти біль цієї нової рани, аніж шукати будь-яке підтвердження своїм невиразним здогадам, що стосувалися батька, і повнилася ніжністю навіть при мимобіжній гадці про нього. Що ж до батькового дому, то вона сподівалася, всім у ньому буде краще, коли його як слід обживуть; що ж до неї самої, то про себе вона думала мало, а жаліла себе ще менше.
Якщо в тісному родинному житті ніхто з родини не почував себе удома, то для широкого загалу, як було вирішено, принаймні місіс Домбі повинна відчути себе вдома, і то негайно. Містер Домбі разом з місіс Ск’ютон намітили цілу низку сходин на честь недавнього шлюбу й задля нових знайомств, і погодили, що парадні прийоми розпочнуть одного певного вечора, коли місіс Домбі буде вдома, і містер та місіс Домбі запросять шановне, численне й дуже розмаїте товариство до себе на обід.
Отож містер Домбі склав список різних східних магнатів, 52 яких передбачав запросити зі свого боку, а місіс Ск’ютон від імені своєї коханої дитини, цілком до того байдужої, додала західний список, куди внесено було кузена Фінікса, що, на превелику шкоду для своїх маєтків, і досі не повернувся до Баден-Бадена, і зграю метеликів різного віку та рангу, що колись кружляли круг полум’яних зваб її вродливої дочки, а чи її самої, і не попалили собі крилець. За наказом Едіт, що побачила, як завагалась і засумнівалась місіс Ск’ютон, у списку учасників торжества було зазначено й Флоренс, яка, тріпочучи серцем та вмить інстинктивно вловлюючи усе, що хоч трошечки дратувало її батька, мовчки прилучилася до урочистостей.
Їх відкрив містер Домбі, що в надзвичайної висоти і цупкості комірчику почав походжати по вітальні, і походжав безперервно аж до призначеної на обід години, коли-то з’явився директор Ост-Індської компанії, 53 неймовірно багатий чоловік у камізельці, витесаній, як здавалося, простим теслею з доброї соснової дошки, а в дійсності пошитій висококласним кравцем з матерії, званої китайкою. Містер Домбі привітав його сам. Дальша стадія урочистостей полягала в тому, що містер Домбі послав переказати місіс Домбі вітання, водночас нагадавши,
