Домбі і син - Чарльз Діккенс

Завивав холодний вітер, порошив дощ, похмуро сутенів день, коли Гаррієт, підвівши очі від роботи, що її від якогось часу вже не переривала, побачила одного з цих подорожніх на підступах до будинку.

Це була жінка. Самотня жінка років тридцяти, висока, поставна, гарна, в злиденній одежі; грунти різних шляхів - крейда, глина, пилюка, пісок - поналипали на її сірому, геть промоклому плащі; на голові в неї не було капелюха, тільки подерта носова хустинка захищала від дощу буйне чорне волосся, а вітер шарпав ту хустинку і те волосся, засліплюючи ними очі, так що жінці доводилось раз у раз спинятися й одхиляти їх, щоб роздивитися дорогу.

Саме в таку хвилину її й побачила Гаррієт. З-під волосся, яке вона обіруч одкинула з засмаглого чола, відкрилося вродливе обличчя, і ця безбоязна, безоглядна врода, ця затята, зухвала байдужість до чогось більшого, ніж негода,- до будь-чого, що б не послало на її незахищену голову небо, а чи земля,- все це, разом із її злиденним, самотнім виглядом, зворушило серце її посестри. Вона подумала собі, що всередині ця жінка, мабуть, не менш принижена й свавільна, ніж зовні, що душевні чесноти її так само згрубіли, як і її тілесні зваби, що стільки дарів, уділених Творцем, кинуто на вітер, як оті розвіяні пасма, і що всю цю зруйновану вроду тепер шмагає буря і нападає в дорозі ніч.

Та, подумавши це, вона не відвернулася з обуренням, як це частенько робить чимало зичливих і чулих представниць її статі, а пожаліла бідолаху.

Пропаща сестра тим часом підійшла ближче, жадібно вдивляючись у туманну млу, що повила місто, і час від часу озираючись навкруги з непевним розгубленим виглядом чужинки. Хоч хода її була смілива й енергійна, жінка все ж таки стомилася і, повагавшись трохи, присіла на купу каміння, не шукаючи сховку від дощу і віддавшись на його волю.

Сиділа вона якраз навпроти будинку, спершися головою на руки, а коли підвела її - зустрілася очима з Гаррієт.

За мить Гаррієт вже стояла на порозі, і жінка, підвівшись на її заклик, повільним кроком і з не дуже миролюбним виглядом попрямувала до неї.

- Чого ж ви сидите під дощем? - лагідно спитала Гаррієт.

- Бо більше ніде сидіти,- була відповідь.

- Чому ж, у нас багато де можна сховатися. Тут, приміром,- показала вона на ганок,- вам буде краще, ніж там. Прошу дуже, перепочиньте собі тут.

Подорожня глянула на неї з подивом та недовір’ям, але без найменшої вдячності, і, сівши, скинула поношений черевик, щоб витрусити звідти порох та камінці. Нога її була поранена і кровила.

Почувши, як зойкнула Гаррієт, жінка глянула на неї недовірливо й погордливо всміхнулась.

- Та що таке зранена нога для такої, як я? - сказала вона.- І що таке моя зранена нога для такої, як ви?

- Зайдіть, помиєте її,- м’яко відповіла Гаррієт.- Я дам вам чим перев’язати.

Жінка вхопила її руку, притулила собі до очей і заплакала. То був не жіночий плач, а сльози сильного духом чоловіка, що піддався раптовій слабкості. Груди її рвучко здіймалися, вона боролася сама з собою,- видно було, що такі зворушення незвичні для неї.

Жінка дозволила запровадити себе у дім і, вочевидь, не так з турботи про себе, як із вдячності промила та перев’язала свою рану. Тоді Гаррієт поставила перед нею ту дещицю, яка лишилася від її скромного обіду, а коли та попоїла, запропонувала їй, перш ніж іти (що жінка й поривалася зробити), висушити одежу коло вогню. Знову таки більше з вдячності, ніж піклуючись про себе, вона сіла проти каміна, розв’язала свою хустинку і, перекинувши на груди густе, до пояса, волосся, стала сушити його в долонях, утопивши очі в огонь.

- Ви, певне, думаєте,- раптом підвела вона голову,- мабуть, вона була колись гарна,- та ні, таки була. Ось, дивіться!

Жінка обіруч схопила своє волосся, шарпнула догори, немов хотіла його вирвати, а тоді відкинула назад, наче гадюччя.

- Ви нетутешня? - спитала Гаррієт.

- Нетутешня! - повторила вона, і заговорила уривчасто, знову втупившись у вогонь.- Так. Вже десять чи й більше років, як нетутешня. Там, де я була, нема календарів. Десять чи й більше років. Я не знаю цієї околиці. Тут усе дуже змінилося відтоді, як я виїхала.

- А далеко ви були?

- Дуже далеко. Кілька довгих місяців морем, а потім ще далі. Я була там, де каторжани,- додала вона глянувши просто в обличчя своїй бесідниці.- Я сама була каторжна.

- Хай вам небо поможе і простить,- лагідно озвалася та.

- А! Хай небо поможе і простить! - відказала жінка, повернувшись до вогню й хитаючи головою.- Якби люди помагали нам трохи більше, то й бог би, мабуть, скоріше простив.

Проте спокій Гаррієт, її ласкаве обличчя, повне тепла й цілковито позбавлене осуду, примусили жінку змінити тон, і вона сказала вже м’якше:

- Ми з вами, певне, одного віку. Якщо я й старша, то хіба на рік чи два. О, задумайтеся хоч би над цим!

Вона розпростерла руки, наче, отак виставляючи тіло, показувала, яка пропаща у неї душа, а опустивши їх, похнюпилась.

- Нема такого, чого не можна було б виправити,- сказала Гаррієт,- стати кращим ніколи не пізно. Якщо ви каєтеся...

- Ні,- відповіла жінка,- не каюся! Не можу я каятись. Не вмію. І чого це я маю каятись, а всі решта ні? Всі мені кажуть про спокуту. А хто за мої кривди відпокутує?

Вона підвелася, знову зав’язала свою хустинку й налагодилася йти.

- Куди ж ви йдете? - спитала Гаррієт.

- Туди,- махнула та рукою.- У Лондон.

- Чи маєте в кого спинитися? Якийсь дім у вас є?

- Здається, у мене є мати. Вона така ж мати, як і її халупа - дім,- гірко засміялася жінка.

- Візьміть,- сказала Гаррієт, сунучи їй в руку гроші.- Спробуйте жити як годиться. Тут дуже мало, але, може, хоч день протримаєтесь.

- Ви одружені? - тихо