Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Невже так неодмінно дірявити один одного сорок п’ятим калібром?

- Не знаю,- безжально відповів Ейб.- Видно, вся штука в тому, що довгий ствол забезпечує кращу влучність.

- А яка буде відстань? - спитав Маккіско.

- Я й це з’ясував. Якщо мається на меті вбити супротивника, призначають вісім кроків, якщо добряче провчити - двадцять, а коли треба тільки захистити честь - сорок. Ми з секундантом Томмі зійшлися на сорока.

- Добре.

- Чудовий двобій описаний у Пушкіна, 4 - пригадав Ейб.- Обидва дуелянти стали на краю прірви, отож навіть легке поранення означало смерть.

У Маккіско ці літературні ремінісценції, видно, не викликали захоплення, він тільки покліпав очима й запитав:

- Що?

- Може, ви б скупалися в морі - це б вас підбадьорило.

- Ні, ні, мені не до купання.- Він зітхнув, потім додав: - Не збагну, навіщо я це роблю?

Вперше в житті Маккіско мав зробити щось справжнє. А що він належав до людей, для яких світу почуттів не існує, то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай розгубився.

- Власне, ми вже можемо йти,- сказав Ейб, побачивши, що Маккіско зовсім занепадає духом.

- Гаразд.- Він відпив із фляжки добрячий ковток бренді, сунув її до кишені й майже люто запитав: - А як я вб’ю його, мене судитимуть?

- Я перекину вас через італійський кордон.

Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби вибачаючись, промовив до Ейба:

- Перше ніж іти, я хотів би сказати вам дещо віч-на-віч.

- Сподіваюся, що обійдеться без крові,- зітхнула Розмері.- Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.

Внизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.

- Я бачив, як ви пішли нагору,- заговорив він збуджено.- То як він себе почуває? Коли відбудеться дуель?

- Не знаю.- Їй не сподобався його тон - неначе йшлося про циркову виставу з Маккіско в амплуа трагічного клоуна.

- Їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі,- сказав він так, як кажуть: «Маю зайвий квиток».

- Я не поїду. Не хочу.

- Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й віддалік.

- Запросіть краще містера Дамфрі.

Монокль випав з його ока й цього разу повис на стрічці, не маючи де сховатися. Кампіон гордовито випростався.

- З цією людиною я більше не маю нічого спільного.

- На жаль, я поїхати не зможу. Мама сердитиметься.

Повернувшись до номера, Розмері почула, як у другій кімнаті рипнуло ліжко, і місіс Спірс сонно запитала її:

- Де ти була?

- Не брав сон, і я виходила. Ти поспи ще, мамусю.

- Зайди-но сюди.

Ліжко знову рипнуло. Розмері здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до її кімнати, вона розповіла про все, що сталося.

- А чом би тобі не поїхати? - сказала місіс Спірс.- Близько підходити й справді не слід, але потім, при потребі, ти могла б і допомогти чимось.

Розмері вагалась: їй зовсім не хотілося, щоб хтось побачив, як вона підглядає, але у сонної місіс Спірс думки ще плуталися, а в пам’яті жили спогади з часів, коли вона була лікаревою дружиною - спогади про нічні виклики до жертв нещасливого випадку чи смертельної недуги.

- Я хочу, щоб ти сама, без мене, вирішувала, куди тобі йти і що робити. Зрештою, для рекламних трюків Рейні ти робила куди важчі речі.

Розмері все ще вважала, що їхати їй ні до чого, але вона підкорилася чіткому, твердому голосові матері - як підкорилася в дванадцять років, коли цей голос звелів їй увійти до театру «Одеон» зі службового входу й потім привітав її з успіхом.

Вийшовши на сходи, Розмері побачила, як від’їхали в автомобілі Маккіско з Ейбом, і полегшено зітхнула, але в цю мить з-за рогу з’явилася готельна машина. Радісно вискнувши, Луїс Кампіон затяг Розмері досередини.

- Я навмисне там сховався, а то б вони не дозволили нам їхати. Я ось і кінокамеру прихопив.

Вона всміхнулася, не знаючи, що казати. Він був такий огидний, що вже й огиди не викликав,- вона просто не сприймала його як людину.

- Чому все-таки місіс Маккіско не сподобалися Дайвери? - спитала вона.- Адже вони були з нею такі привітні.

- Тут річ не в тім, сподобалися чи ні. Вона там побачила щось. А що саме, ми так і не дізналися через того Барбана.

- То вас засмутило не це?

- Ой, та не це, не це,- голос його затремтів.- Коли ми повернулися до готелю, сталося ще щось... Але тепер мені вже однаково - я вмиваю руки!

Слідом за першою машиною вони виїхали на прибережне шосе, проминули Жуан-ле-Пен, де у риштуванні стояв новий будинок казино, і помчали далі на схід. Минула вже четверта година ранку, і під сіро-блакитним небом перші рибальські човни, порипуючи, виходили в сіро-зелене море. Невдовзі обидві машини завернули з шосе і берег залишився позаду.

- Поле для гольфа! - вигукнув Кампіон.- От побачите, це буде десь тут!

Він не помилився. Коли Ейбова машина зупинилася попереду, небо на сході взялося жовтими й червоними смугами, що провіщали спеку. Розмері й Кампіон наказали шоферові поставити машину в сосновому ліску, а самі рушили попід деревами, краєм поля, де по вигорілій, жухлій траві походжали Ейб та Маккіско, який раз у раз задирав голову, мов кролик, що принюхується. Невдовзі на протилежному кінці поля з’явились якісь постаті - попереду можна було впізнати Барбана, за ним секундант-француз ніс під пахвою футляр з пістолетами.

Жахнувшись, Маккіско сховався за Ейбову спину й добряче хильнув із фляжки бренді. Потім, відсапуючись, рушив уперед і, певно, налетів би з розгону на супротивника, що прямував назустріч, коли б не Ейб, який притримав його, а сам пішов радитися з французом. Сонце вже зійшло.

Кампіон схопив Розмері за плечі.

- Я не витримаю,- застогнав він.- Це вже