Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
Але розлита в повітрі чарівність теплого, запашного півдня, чарівність скрадливої темряви й далекого примарного плюскоту середземноморських хвиль не зникла, вона перелилася в Дайверів, стала часточкою їхнього єства. Розмері побачила, як Ніколь умовляє її матір прийняти в подарунок жовту театральну сумочку, яку та похвалила.
- Речі повинні належати тим, кому вони подобаються,- казала Ніколь, складаючи до сумочки всі дрібнички жовтого кольору, що були під рукою - олівець, циліндрик з помадою, записничок,- бо вони пасують одне до одного.
Ніколь зникла, а незабаром Розмері помітила, що й Діка ніде немає; гості розійшлися по саду, дехто подався до тераси.
- Вам до вбиральні не треба? - спитала в Розмері місіс Маккіско.
Розмері такої потреби не мала.
- А мені треба,- заявила місіс Маккіско.- Я йду до вбиральні.- І з виглядом жінки, що зневажає всілякі умовності, вона попрямувала до будинку, супроводжувана осудливим поглядом Розмері.
Ерл Брейді запропонував спуститися вниз, до парапету, але Розмері вирішила, що час уже і їй заявити свої права на Діка Дайвера, й лишилася чекати його, прислухаючись тим часом до суперечки між Маккіско та Барбаном.
- Чого ви надумали воювати проти радян? - питав Маккіско.- Адже вони здійснюють найбільший експеримент в історії людства! А Ріфська республіка чим перед вами завинила? Як на мене, якщо вже виявляти геройство, то на боці тих, хто воює за справедливу справу.
- А як визначити, чия справа справедливіша? - сухо спитав Барбан.
- Ну, це кожній розумній людині ясно.
- Ви комуніст?
- Я соціаліст,- відповів Маккіско,- і співчуваю Росії.
- А я - солдат,- чемно всміхнувся Барбан.- Мій фах - убивати людей. Я бився з ріфами, бо я європеєць, а з комуністами б’юся тому, що вони зазіхають на мою власність.
- Ну, це вже така обмеженість...
Маккіско озирнувся, шукаючи спільників, щоб разом з ними підняти на глум Барбана, але нікого не побачив. Він не розумів того, з чим зіткнувся в Барбані - ні мізерності його запасу ідей, ані складності традицій, на яких його виховано. Що таке ідеї, Маккіско знав, і, пізнаючи світ, навчався розбиратись у дедалі більшій їх кількості; але, опинившись віч-на-віч з людиною, яку він подумки назвав «йолопом», людиною, що, не висловивши жодної вагомої думки, не дала йому, однак, відчути власної вищості, Маккіско поспішив заспокоїти себе висновком, що Барбан - кінцевий продукт віджилого світу, а отже, й нічого не вартий. Від зустрічей з представниками американської аристократичної еліти Маккіско виніс враження, що найтиповішими рисами її є незграбний, дешевий снобізм, хизування власним неуцтвом і цинічна брутальність, запозичені в англійців, але без урахування тих чинників, які надають змісту англійському філістерству й англійській грубості,- й перенесені до країни, де навіть щонайменші знання й мінімальна ввічливість цінуються більше, ніж деінде,- власне, ті риси, квінтесенцією яких став так званий «гарвардський стиль» початку століття. Одного з таких аристократів він побачив у Барбані, а що напідпитку він забув про свій страх перед такими людьми, то це неминуче мало завести його в халепу.
Розмері було чомусь соромно за Маккіско. Вона сиділа зовні спокійна, але внутрішньо палала бажанням швидше побачити Діка Дайвера. З її місця за столом, де, крім неї, лишилися тільки Барбан, Маккіско та Ейб, їй видно було стежку, обсаджену миртом і папороттю, а за ними - терасу. Замилувавшись профілем матері, що виник на тлі освітлених дверей, Розмері хотіла була підвестися й піти до неї, але з будинку саме примчала задихана місіс Маккіско.
Її аж розпирало від збудження. Вже з того, як вона мовчки витягла стілець, сіла і, втупившись у порожнечу, поворушила губами, видно було, що ця жінка вщерть повна новинами; тож не дивно, що погляди присутніх звернулися до неї, а її чоловік запитав:
- Що сталося, Вай?
- Ох, любий...- почала вона і, обвівши всіх очима, зупинила їх на Розмері.- Ох, люба... Ні, не можу. Страшно й казати.
- Ви серед друзів, заспокойтеся,- сказав Ейб.
- Ох, любі мої, там нагорі я побачила таке...
Таємниче похитавши головою, вона замовкла, і то вчасно, бо Барбан підвівся й сказав їй ввічливо, але рішуче:
- Я б не радив вам виносити на люди те, що ви бачили в цьому домі.
VIII
Вайолет голосно, тяжко зітхнула й спробувала надати своєму обличчю спокійнішого виразу.
Нарешті повернувся Дік; відразу все зрозумівши, він розділив Барбана й подружжя Маккіско - завів з Маккіско розмову про літературу, виказуючи сміховинну необізнаність і даруючи, таким чином, співрозмовникові те, чого тому бракувало - хвилинну можливість втішитися почуттям власної вищості. Інших він попросив перенести свічники до будинку, а хто ж відмовиться від приємності пронести темним садом вогник свічки, до того ж на прохання такого люб’язного господаря? Розмері теж несла один із свічників, терпляче відповідаючи Ройялу Дамфрі на нескінченні розпити про Голлівуд.
«Тепер я заслужила право побути з ним удвох,- думала вона,- і він повинен розуміти це, бо хіба ж він не живе за тими ж законами, яких навчила мене мати?»
Розмері не помилилася. Незабаром він поманив її за собою, і вони подалися геть від будинку, до парапету. Вона не відчувала східців під ногами, а ніби перелітала то на довшу, то на коротшу відстань, ледь відштовхуючись від них.
Біля парапету вони задивилися на Середземне море. Далеко внизу останній екскурсійний катер з островів Лерен плив по затоці, немов випущена в небо повітряна куля на святі Четвертого липня. 3 Він пропливав між чорних островів, м’яко розрізаючи темні хвилі.
- Тепер я розумію, чому ви так любовно говорите про свою матір,- сказав Дік.- Вона ставиться до вас
