Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
- Місіс Маккіско, прошу вас припинити цю розмову.
- Я розмовляю не з вами,- відказала вона.
- А я все-таки прошу вас Дайверів не чіпати.
- Вони що ж - святі?
- Облиште Дайверів. Знайдіть собі іншу тему.
Томмі сидів на відкидному сидінні поряд з Кампіоном. Від Кампіона я й дізнався про все це.
- А ви тут не командуйте! - заявила Вайолет.
Знаєте, як воно буває, коли люди пізно вночі їдуть у машині,- хто стиха перемовляється, кому до всього байдуже, бо його нудить після випитого, хто замислився чи просто спить. Отак і тут. Ніхто спочатку не второпав, що сталося, поки машина не зупинилася й Барбан не загорлав, як генерал на кавалерійському параді:
- Геть з машини! Далі йдіть пішки, а не підете, я вас за комір витягну! Я не хочу більше чути ні вас, ні вашої дружини!
- Не бешкетуйте! - закричав містер Маккіско.- Ви користуєтеся тим, що я фізично слабший від вас. Але ви не залякаєте мене! Шкода, що в нас не заведено викликати на дуель.
Отут він, власне, і припустився помилки, бо забув, що Томмі - француз. Томмі відважив йому ляпаса, і шофер натиснув на газ. Саме в цю мить ваша машина об’їжджала їхню. Жінки, звісно, зняли вереск. І вся ця веремія тривала аж до готелю.
Томмі подзвонив якомусь знайомому в Канн і попросив бути його секундантом. Маккіско не схотів брати за секунданта Кампіона,- той, до речі, не дуже й набивався,- а подзвонив мені і попрохав, щоб я негайно приїхав сюди. Вайолет Маккіско була в істериці, місіс Абрамс забрала її до себе, дала їй брому, і та любесенько заснула на її ліжку. Приїхавши, я спробував укоськати Томмі, але він вимагав, щоб Маккіско вибачився перед ним. А Маккіско вперся - хоч ти йому що.
Коли Ейб скінчив, Розмері стурбовано запитала:
- А Дайвери знають, що це через них?
- Ні, і ніколи не дізнаються. Цей йолоп Кампіон не мав права і вам розповідати, але тут уже не зарадиш. А шоферові я сказав: якщо він хоч писне, я видобуду свою музичну пилку... Це бій між чоловіками,- а в Томмі давно вже руки сверблять, йому б на справжню війну...
- Коли б хоч Дайвери про це не дізналися,- сказала Розмері.
Ейб подивився на свій годинник.
- Піду гляну, що поробляє Маккіско. Хочете зі мною? Він такий нещасний! Певно, цілу ніч очей не склепив.
Розмері уявила собі, як ця засмикана, незлагідна людина борсається без сну, чекаючи світанку. З хвилину в ній боролися жалість і відраза, та потім вона кивнула і, сповнена вранішньої енергії, подалася до готелю слідом за Ейбом.
Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зовсім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.
Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіско запитав:
- Вже час?
- Ні, ще маєте з півгодини.
Стіл був усіяний списаними аркушами - мабуть, сторінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плутаючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій підпис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові:
- Це моїй дружині.
- Ідіть-но підставте голову під холодну воду,- порадив йому Ейб.
- Гадаєте, треба? - невпевнено спитав Маккіско.- Я не хотів би зовсім протверезитися.
- Та на вас дивитися моторошно.
Маккіско слухняно поплентався до ванної.
- Я полишаю все в страшному безладі! - гукнув він звідти.- Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований - збирався, та все якось рук не ставало.
- Не меліть дурниць, через годину ви будете спокійнісінько снідати тут, у готелі.
- Авжеж, авжеж.
Він повернувся з мокрим волоссям і здивовано подивився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.
- А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся,- звернувся він до Розмері,- але цьому вже не зарадиш. Я передусім - письменник.- Він придушено схлипнув і безпорадно похитав головою.- Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших - у певному розумінні...
Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.
- Я ставлюся до вас добре,- мовила Розмері,- але мені не подобається ця витівка з дуеллю.
- Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...
Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недокурок і хапливо посмоктав його.
- І надала ж мені нечиста сила бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет устряла. Якби вона промовчала, я б усе владнав. Звісно, і зараз не пізно - можна б виїхати звідси чи обернути все на жарт... Можна б, тільки боюся, що Вайолет перестане поважати мене.
- Навпаки,- запевнила Розмері,- вона поважала б вас іще більше.
- Ви не знаете Вайолет. Вона не дасть мені спокою, коли матиме привід. Ми одружені дванадцять років, мали дочку, вона померла у сім років, а потім - знаєте, як воно буває в таких випадках, загуляли - і я, і вона. Не те, щоб насправжки, та все-таки тріщина пробігла... А вчора вона мене там назвала боягузом.
Розмері ніяково промовчала.
- Ет, постараємося, щоб усе обійшлося,- сказав Ейб і відкрив шкіряний футляр.- Це дуельні пістолети Барбана - я хочу, щоб ви з ними освоїлися. Він їх скрізь возить із собою.- Ейб узяв один із пістолетів і зважив на руці. Розмері злякано скрикнула,
