Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Пустіть! - урвала його Розмері і, відвернувшись, палко зашепотіла по-французькому молитву.

Дуелянти стали один проти одного. У Барбана рукав був засуканий по лікоть. Очі його гарячково поблискували, але він витер долоню об штани спокійно й незворушно. Маккіско, якому бренді додало сміливості, відкопилив губу і з удаваною байдужістю поводив своїм довгим носом, доки Ейб не ступив крок уперед, тримаючи в руці носовичок. Секундант-француз одвернувся. Розмері, якій аж дух перехопило від гострого жалю, скреготала зубами з ненависті до Барбана.

- Раз, два, три! - напруженим голосом відлічив Ейб. Два постріли пролунали одночасно. Маккіско похитнувся, але відразу ж випростався. Обидва дуелянти схибили.

- Все, годі! - вигукнув Ейб.

Всі запитливо глянули на Барбана.

- Я не дістав сатисфакції.

- Дурниці! Ви дістали її сповна,- сердито сказав Ейб.- Просто ви самі ще цього не збагнули.

- Ваш довіритель відмовляється від повторного пострілу?

- Облиште, Томмі. Ви затіяли це, і мій довіритель зробив усе, що від нього вимагалося.

Томмі зневажливо засміявся.

- Відстань була просто сміховинна,- сказав він.- Я не звик до таких комедій. Нагадайте своєму приятелеві, що він не в Америці.

- А ви Америку не чіпайте,- досить різко урвав його Ейб і вже спокійніше додав: - Їй-право, Томмі, все це зайшло надто далеко.- Вони ще з хвилину тихо сперечалися, потім Барбан кивнув і холодно вклонився здалеку своєму недавньому супротивникові.

- А потиснути руки? - спитав лікар-француз.

- Вони вже знайомі,- відповів Ейб.

Він обернувся до Маккіско.

- Ходім, тут більше нема чого робити.

Коли вони пішли геть, Маккіско на радощах схопив Ейба за руку.

- Стривайте-но,- сказав Ейб.- Треба ж віддати Томмі його пістолет. Він йому ще знадобиться.

Маккіско простяг пістолет Ейбові.

- Під три чорти вашого Томмі,- хвацько сказав він.- Скажіть йому, нехай іде під...

- Може, сказати, що ви хочете стрілятися ще раз?

- От я й став дуелянтом! - вигукнув Маккіско, коли вони попрямували нарешті до машини.- І довів, чого я вартий. Я зовсім не боявся!

- Ви були п’яні,- сказав йому Ейб.

- Аніскілечки!

- Гаразд, нехай буде по-вашому.

- А навіть коли й хильнув трохи, то що?

Самовпевненість його щохвилини зростала, і він уже дивився на Ейба з неприязню.

- То що? - наполягав він.

- Коли ви цього не розумієте, то й пояснювати не варто.

- Невже ви не знаєте, що на війні всі завжди п’яні?

- Гаразд, облишмо це.

Але на цьому не закінчилося. Ззаду почулися квапливі кроки - їх наздоганяв лікар.

- Pardon, messieurs,- сказав він, відсапуючись.- Voulez-vous régler mes honoraires? Naturellement c'est pour soins médicaux seulement. M. Barban n'a qu'un billet de mille et ne peut pas les régler et l'autre a laissé son porte-monnaie chez lui. 5

- Француз є француз,- зауважив Ейб, потім спитав лікаря: - Combien? 6

- Я сам заплачу,- озвався Маккіско.

- Не треба, в мене є. Ми всі ризикували однаково.

Поки Ейб розраховувався з лікарем, Маккіско раптом кинувся в кущі й почав блювати. Вийшов він ще блідіший і ніби на чужих ногах поплентав слідом за Ейбом до машини, що чорніла на тлі вже зовсім рожевого ранкового неба.

А в сосняку лежав, судомно хапаючи ротом повітря, Кампіон - єдина жертва дуелі, і Розмері, істерично сміючись, штурхала його під бік носаком сандалі. Вона заспокоїлася аж тоді, коли він підвівся й пішов,- для неї тепер важило тільки одне: за кілька годин вона побачить на пляжі того, кого подумки все ще називала Дайвером.

Вшістьох вони сиділи у «Voisins», 7 чекаючи Ніколь,- Розмері, Норти, Дік Дайвер і двоє молодих музикантів-французів. Сиділи й придивлялися до відвідувачів ресторану. Дік твердив, що жоден американець, за винятком його самого, не вміє спокійно поводитися на людях, і вони шукали прикладу, щоб спростувати його слова. Та, як на те, за десять хвилин не знайшлося нікого, хто, ввійшовши до залу, не підніс би, скажімо, руки до обличчя.

- Даремно ми відмовилися від нафабрених вусів,- зауважив Ейб.- Та все-таки я не згоден, що в цілому Парижі тільки Дік уміє поводитися спокійно...

- Так, тільки я! - наполягав Дік.

- Хіба що коли тверезий.

Якийсь охайно вдягнений американець і дві його супутниці, невимушено розмовляючи, влаштувалися за сусіднім столиком. Раптом американець відчув, що на нього дивляться,- і його рука відразу сіпнулася вгору й почала поправляти бездоганно зав’язану краватку. Інший чоловік, що, стоячи посеред залу, наглядав собі місце, раз у раз поплескував себе по щоці, а його супутник крутив між пальцями згаслу сигарету. Власникам окулярів, вусів та борідок велося краще, бо мали чим бавитись, а ті, хто не мав цього, потирали підборіддя чи посмикували себе за кінчик вуха.

До зали ввійшов уславлений генерал, і Ейб, розраховуючи на вест-пойнтську муштру, якої після року навчання вже не витравиш нічим, побився з Діком об заклад на п’ять доларів.

Генерал стояв, звільна опустивши руки, і чекав, доки йому знайдуть місце. Та ось він одвів одну руку назад, як стрибун перед розгоном, і Дік уже видихнув: «О!», вирішивши, що той втратив самовладання, але генералова рука знов опустилася й повисла. Всі полегшено зітхнули - вони даремно хвилювалися, офіціант уже підсував для нього стілець... І тут переможець, немов у раптовій люті, різким рухом почухав свою сиву чуприну.

- От бачите? - самовдоволено сказав Дік.- Я - єдиний!

Розмері щодо цього анітрохи не сумнівалась, а Дік, знаючи свою вдячну аудиторію, з’єднав усіх у таку дружню й веселу компанію, що Розмері просто не помічала нікого й нічого довкола. Вони вже два дні були в Парижі, але, власне, все ще ніби сиділи під пляжним парасолем. Іноді Розмері, яка ще не бувала на пишних прийомах у Голлівуді, ніяковіла в незвичному оточенні - як-от учора на балу Пажеського корпусу; але Дік допомагав їй призвичаюватися, вітався з двома-трьома обраними особами - а в Дайверів, здавалося, скрізь були знайомі, з якими