Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Слово честі,- серйозним тоном сказав містер Тутс,- я був би вельми вдячний вам, якби ви скрасили коло моїх знайомих. Мені дуже хочеться спізнатися з вами, капітане. Мені справді бракує друга. У старого Блімбера я мав друга - маленького Домбі, і мав би його й дотепер, якби він був живий. Курча,- сумно прошепотів містер Тутс,- чудова... по-своєму незвичайна людина... може, найспритніша в світі... нема такого, чого б він не потрапив зробити... так усі кажуть... не знаю... але він - це ще не все. А вона то таки й справді янгол, капітане. Якщо десь і є янгол, то це міс Домбі. Я це завжди казав. Ні, справді,- мовив містер Тутс,- я буду дуже вам вдячний, якщо ви підтримуватимете знайомство зі мною.

Капітан ввічливо вислухав цю пропозицію, але не спішив її прийняти, тільки сказав: «Так, так, хлопче! Побачимо, побачимо»,- і нагадав містерові Тутсу про його безпосередню місію, спитавши, чому він завдячує честь цього візиту.

- Річ у тім,- одповів містер Тутс,- що я тільки-но був у молодої дами. Не в міс Домбі, а в Сюзанни,- знаєте?

Капітан притакнув головою з поважним виглядом, який показував, що він дуже серйозно ставиться до цієї молодої дами.

- І я розповім, як це сталося,- сказав містер Тутс.- Знаєте, я інколи заходжу до міс Домбі. Не те що ходжу туди, знаєте, спеціально,- просто мені частенько трапляється бувати поблизу, і коли я там буваю, то... то й заходжу.

- Річ природна,- погодився капітан.

- Так. І сьогодні зайшов. Слово честі, не знаю, чи хтось може уявити собі, який янгол була міс Домбі сьогодні.

Капітан труснув головою, показуючи, що декому це, може, й нелегко, та тільки не йому.

- Коли я виходив од неї,- сказав містер Тутс,- та молода дама цілком несподівано затягла мене до буфетної.

Одну мить капітан, здавалося, хотів засудити цей учинок і, відхилившися на спинку стільця, глянув на містера Тутса повним недовіри, якщо не погрози, оком.

- Де вона витягла оцю газету,- вів далі містер Тутс,- і пояснила, що цілий день ховала її від міс Домбі, бо там писалося про когось, кого вона і Домбі знають, і потім прочитала мені те місце. Ну от. А потім вона сказала... Чекайте... Що ж вона сказала?

Намагаючись зосередити на цім питанні всі свої розумові здібності, містер Тутс ненароком глянув капітанові в очі і так збентежився суворим їх виразом, що майже безнадійно втратив нитку розмови.

- О! - промовив він по довгих розмислах.- А! Так! Вона сказала, що сподівається, що все це ще може бути й не так, і що оскільки вона сама не може вийти з дому, щоб міс Домбі чогось не запідозрила, то чи не пішов би я до містера Соломона Джілса, майстра корабельних інструментів, що живе на цій вулиці і доводиться тому, про кого мова, дядьком, і чи не спитав би - вірить він усьому цьому чи ні та чи не чув ще чогось в Сіті. Вона казала, що коли він не зможе нічого сказати, то скаже, безперечно, капітан Катл. До речі,- гукнув містер Тутс, якого в цю мить осяяло одкровення,- це ж ви знаєте?

Капітан глянув на газету в руках містера Тутса. Йому забило дух.

- Ну от,- закінчив містер Тутс.- Я, правда, трохи припізнився, бо поїхав спершу аж у Фінчлі, нарвати там зірочника, якого пташка міс Домбі особливо любить. Але звідти я прийшов просто сюди. Ви, думаю, вже бачили цю газету?

Капітан, що стерігся читати газети, боячись натрапити на власний детальний рисопис, поданий місіс Мак-Стінджер, заперечливо похитав головою.

- То прочитати вам це місце? - запропонував містер Тутс.

Капітан махнув на знак згоди, і містер Тутс у рубриці «Мореплавство» прочитав таке:

«Саутгемптон. Барк «Непокора», під командою Генрі Джеймса, що прибув сьогодні сюди з вантажем кави, цукру та рому, сповіщає, що, коли на шостий день після відплиття з Ямайки судно заштиліло на... на такій-от широті, знаєте...- містер Тутс наскочив на цифри і зашпортався.

- Ну! - скрикнув капітан, стукнувши кулаком у стіл.- Вперед, хлопче!

- ...Широті,- повторив містер Тутс, сполохано глянувши на капітана,- і такій-от довготі, дозорець, за півгодини до заходу сонця, помітив корабельні уламки на відстані близько милі. Оскільки погода була добра, барк стояв на місці, то, щоб роздивитися ближче, відряджено шлюпку. Виявлено кілька більших щогол і частину головного такелажу, що належав англійському судну місткістю близько п’ятисот тонн, а також уламок корми, на якій вберігся ще досить чіткий напис «Син та С...». Жодних трупів не знайдено. В корабельному щоденнику «Непокори» зазначено, що вночі знявся вітер, і більше вони розбитого судна не бачили. Тепер доля пропалого безвісти «Сина та Спадкоємця», що йшов з Лондона до Барбадосу, не викликає вже ніякого сумніву: судно розбилося під час останнього шторму, і всі, хто був на борту, загинули».

Капітан Катл, як і всі люди, й сам не знав, скільки надії жевріло в нім, поки його не вразив цей смертельний удар. Поки йому читали замітку, і хвилину чи дві потому, він, наче загіпнотизований, пильно дивився на сором’язливого містера Тутса, а тоді підвівся раптом і, натягнувши свого лискучого капелюха, покладеного, з пошани до гостя, на стіл, відвернувся та схиливсь головою на камінну полицю.

- Ох, слово честі,- скрикнув містер Тутс, чуле серце якого зворушив цей несподіваний вияв капітанового горя,- цей світ - найпідступніша штука! Завжди хтось або помре, або бере та й робить якісь ускладнення. Знав би я це, то не так уже й рвався б уступати в те право власності. Зроду такого світу не бачив. Він ще гірший, як у Блімберів.

Капітан Катл, не змінюючи пози, знаком наказав містеру Тутсові не звертати уваги, по чому повернувся, не знімаючи насаджений на самі вуха капелюх, став погладжувати та розтирати рукою своє засмагле обличчя.

- Уол-ре, парубче дорогий, прощай! - казав капітан.- Уолре, дитино моя, мій хлопчику, мужчино, я любив тебе! Він не був мені сином,- казав капітан, втупивши очі у вогонь,- нема в мене дітей, але, втративши Уол-ра, я відчуваю майже те, що відчуває батько, втративши сина. Чому? А тому, що тут не одна втрата, а цілий десяток. Де той маленький школяр з