Домбі і син - Чарльз Діккенс
Тут, унизу, втратили також відчуття часу й гадають, що то принаймні десята вечора, тоді як насправжки нема ще й третьої дня. Товариство посіло дивне почуття сподіяного гріха. Кожен бачить в іншому спільника у якійсь лихій справі, від якого бажано триматися подалі. Про театр нема вже й мови. Того, хто заїкнувся б про танці, зацитькали б як зловмисника і йолопа.
Минає ще дві години. Місіс Ск’ютон спить нагорі; в кухні теж іще не всі проспалися. Жалобні портрети в їдальні розглядають крихти, брудні тарілки, напіврозтоплені шматки льоду, плями від вина, смердючі, безбарвні оденки в келихах, огризки омарів та дичини й печальні холодці, що поволі розлазяться на літеплу драглисту юшку. Так само, як весільний стіл, хазяйське весілля вже майже втратило свій поваб і блиск. Слуги містера Домбі роблять з нього так багато повчальних висновків і так тяжко каються, зібравшись за чаєм у себе вдома, що десь біля восьмої вечора всі стають надміру поважними, тож містер Перч, що на той час приходить із Сіті при чудовому гуморі, білому жилеті, з кумедною пісенькою на вустах та з наміром весело провести вечір, готовий до будь-якої гульні, вкрай здивований, що його тут приймають холодно, а місіс Перч не набагато тепліше, і що його чекає приємний обов’язок - одвезти цю леді додому найближчим омнібусом. Заходить ніч. Флоренс, попоходивши по кімнатах гарно оздобленого дому, спішить до своєї спальні, яку дбайлива рука Едіт спорядила з найбільшою розкішшю та вигодами, і, скинувши пишне вбрання, одягає простеньку свою жалобну сукенку, що її носить по любому Полеві, та сідає читати; коло ніг її мружиться й кліпає очима Діоген. Але сьогодні Флоренс не може читати. Дім видається їй новим і дивним, повним голосних відлунь. Якась тінь лягає їй на серце. Вона не знає, що з нею й чому, але їй важко. Флоренс закриває книжку, а грубуватий Діоген, сприйнявши це як заклик, кладе лапи їй на коліна й треться вухами до її ласкавих рук. Тільки Флоренс його майже не бачить: якийсь туман постає між ними, і в тому тумані світяться, мов ангели, образи її померлої матері та померлого брата. А ще - Уолтера, безталанного мандрівника... О, де він, де він?
Майор того не знає - це, точно,- та й не хоче знати. Відхекавшись і проспавши решту дня, майор пізно пообідав у клубі, і тепер сидить над пінтою вина і доводить скромного рожевощокого юнака за сусіднім столом (юнак дорого заплатив би, щоб могти встати й піти звідси, але не може) до божевілля, теревенячи про Бегстока, сер, на весіллі Домбі і про Бегстокового друга, збіса джентльменського джентльмена - лорда Фінікса. А кузен Фінікс, що давно мав би бути в Лонг-отелі і в ліжку, сидить натомість за картярським столом, куди, на біду йому самому, привели його свавільні ноги.
Ніч, наче велетень, виповнює церкву, від долівки до стелі, й панує там довгі мовчазні години. Бліда зоря знову зазирає у вікна, потім поступається місцем дневі, дивиться, як ніч тікає до склепів, жене її звідти й сама ховається поміж мертвих. Боязкі миші знову туляться одна до одної, коли грюкають двері і місіс Міф та містер Саундз знову вступають у коло своїх щоденних обов’язків, нерозривне, як обручка. Знову триріжний капелюх і висмоктаний капелюшок бовваніють десь там при вінчанні, і знову цей чоловік бере цю жінку й ця жінка віддається за цього чоловіка, врочисто присягаючи:
«Віднині, у долі і в недолі, у багатстві і в злиднях, у здоров’ї і в болещах любити одне одного і піклуватись одне про одного до кінця живоття».
Слова, що їх повторює й містер Турбот, в’їздячи верхи в місто, розтягаючи рот якнайширше і обачливо вибираючи собі дорогу.
Розділ тридцять другий. ДЕРЕВ’ЯНИЙ МІЧМАН РОЗБИВАЄТЬСЯ В ДРУЗКИ
Чесний капітан Катл, просидівши кілька тижнів у своїй фортеці, жодною мірою не послабив своїх запобіжних заходів з огляду на відсутність появи ворога. Капітан казав собі, що теперішня його безпека занадто цілковита та дивна, щоб тривати довго. Він знав, що коли вітер сприятливий, то флюгер рідко стоїть непорушно, і був надто добре обізнаний з рішучою та безбоязкою вдачею місіс Мак-Стінджер, щоб вважати, ніби ця героїчна жінка відмовилася від наміру знайти та піймати його. Прибитий тягарем цих ваговитих аргументів, капітан Катл жив майже відлюдником, зрідка виходив з дому до смерку, та й навіть тоді вибирав найтемніші вулиці, а по неділях взагалі не виходив, і - як у стінах своєї осади, так і поза ними - завжди ховався від капелюшків, наче у них ходили самі роз’ярені левиці.
Капітану й на думку не спадало, щоб на вулиці, в разі несподіваної атаки місіс Мак-Стінджер, він міг би вчинити опір. Чогось такого, відчував він, вчинити було неможливо. Він уже бачив, як його, смиренного, заштовхують у кеб і відвозять до старого помешкання. І знав наперед, що, як тільки його запроторять туди, він пропав: капелюх його щезне, місіс Мак-Стінджер денно і нощно не спускатиме з нього ока, докори сипатимуться йому на голову в присутності всієї малечі, і бути йому, грішному, об’єктом для недовір’я й підозр, пострахом в очах дітей і таврованим зрадником в очах їхньої матері.
Кожного разу, коли уява малювала капітанові цю похмуру картину, його вкидало в піт і поганий гумор. Траплялося це здебільшого ввечері, перед тим як він викрадався надвір розім’яти ноги й подихати свіжим повітрям. Усвідомлюючи, на який ризик він іде, капітан у такі хвилини прощався з Робом так урочисто, наче вибирався назовсім, і заповідав, щоб, у разі його (капітанового) тимчасового зникнення, той тримався стежин доброчестя і не забував начищати мідні інструменти.
Не втрачаючи, проте, надії на спасіння й забезпечуючи собі, в найгіршому випадкові, стосунки з зовнішнім світом, капітан поклав навчити Роба-Точильника певного умовного сигналу, з допомогою якого той міг би засвідчити командирові свою присутність та вірність у лиху годину. По довгім метикуванні капітан вирішив, що навчить його висвистувати морську пісеньку «Гей, веселіш, веселіш!», і коли Роб у вивченні її сягнув того рівня досконалості, на який здатна сухопутна людина, капітан заходився давати йому подальші інструкції такого
