Мартін Іден - Джек Лондон

- Біл,- повторив він.- Їй-богу. Біл, і ніяк інакше.

- А не брешете? - не повірила дівчина.

- І зовсім не Біл,- докинула друга.

- А ви звідки знаєте? - запитав він.- Ви ж раніш ніколи мене не бачили.

- Дарма. І так видно, що ви нас дурите.

- Направду, Біле, як вас звати? - не вгавала перша.

- Хай буде Біл,- заявив він.

Вона жартівливо поплескала його по плечі:

- Так і знала, що брешете, а все ж ви мені подобаєтесь!

Він узяв її руку і відчув на долоні знайомі подряпини й мозолі.

- Давно з консервного заводу? - спитав він.

- А відки ви знаєте?.. Ой леле, він, певно, хіромант! - вигукнули дівчата.

І, поки він перекидався з ними плиткими жартами, перед очима його душі враз виросли книжкові полиці бібліотек, що зберігали мудрість віків. Він гірко посміхнувся над недоречністю цього образу, і знову сумніви пойняли його. Але попри ці роздуми й веселу балаканину він усе ж устигав стежити за людським потоком з театру. І от в освіті ліхтарів він побачив її, що йшла поміж братом і незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце. Як довго ждав він цієї хвилини! Йому впало в око щось світле й пухнасте на її гордій голівці, і стрункі обриси її постаті, і граціозна хода, і маленька гарненька рука, якою вона підбирала сукню. Вона проминула його, а він лишився в товаристві фабричних дівчат, з їхньою вбогою претензією на смак у крикливому вбранні, з їхнім жалюгідним намаганням бути охайними й чепурними, з їхнім дешевим одягом,- дешевими стрічками й обручками на пальцях. Хтось шарпнув його за руку й промовив:

- Прокиньтесь, Біле. Що з вами?

- Ви щось мовили?

- Та ні, нічого,- відповіла чорнява дівчина, труснувши головою.- Я тільки хотіла сказати...

- Що саме?

- Що добре було б, якби ви знайшли для неї якого хлопця...- вона показала на свою подругу.- І ми пішли б куди-небудь поїсти морозива чи випити кави абощо.

Він раптом відчув якусь духовну нудоту. Занадто вже по різкий був перехід від Рут. Поруч зухвалих очей цієї ось дівчини він побачив ясні й променисті очі Рут, що, немов очі янгола, дивились на нього з безмірних глибин чистоти. І він відчув у собі велику силу. Він стоїть вище цього. Життя має для нього ширший зміст, ніж для цих дівчат, бажання яких не сягали далі морозива й кавалерів. Він згадав, що в думках завжди жив якимсь іншим життям. Цими думками він пробував ділитись, але ні разу не спіткав жінки або чоловіка, які б зрозуміли мого. У своїх слухачів він викликав самий подив. А що думки його їм недосяжні, то він і сам, певно, вищий за них. Він що гостріше відчув свою силу і стиснув кулаки. Раз життя для нього важить більше, то він мусить більшою вимагати й від життя; але, звісно, не в такому товаристві. Ці визивні чорні очі нічого не можуть йому дати. Він знав, які думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А ті янгольські очі обіцяють йому все, чого він хоче, і ще багато такого, про що він і не мріяв. Її очі обіцяли йому книжки й картини, красу і спокій, всю витончену гармонію вищого буття. В цих чорних очах він угадував кожен помисел. Це був наче годинниковий механізм, де він міг простежити рух кожного коліщатка. Вони кликали до ницих виснажливих утіх, що в кінці їх стояла могила. А ті янгольські очі - надили тайною, незбагненним чудом, вічним життям. В них він бачив відблиск її душі і своєї.

- Ваша програма має один недогляд,- сказав він.- Мені треба йти на побачення.

В очах дівчини промайнуло розчарування.

- Певно, до хворого приятеля? - ущипливо зауважила вона.

- Ні, на справжнє побачення...- він затнувся,- з дівчиною.

- Ви мене не дурите? - спитала вона суворо.

Він глянув їй в очі і відповів:

- Ні, слово честі, це правда. Але чого б нам не зустрітись якось іншим разом? І ви досі мені не сказали, як вас звуть та де ви живете.

- Лізі,- уже лагідніше промовила дівчина. Вона потиснула йому руку і пригорнулась до нього всім тілом.- Лізі Конолі. А живу я на розі П’ятої та Маркет-стріту.

Він погомонів з нею ще кілька хвилин і попрощався. Але пішов не додому. Стоячи під тим самим деревом, де чатував не одну ніч, він глянув на її вікно й прошепотів:

- У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!

Минув уже цілий тиждень, відколи Мартін познайомився з Рут Морз, а він і досі не зважився на повторні відвідини. Кілька разів він був набирався духу піти, але тим часом його знову брав сумнів, і рішучість зникала. Він не знав, коли саме найзручніша пора на відвідини, а спитати було нікого, і він боявся зробити непоправну помилку. Зрікшись колишніх звичок та колишніх товаришів і не придбавши собі нових, він не мав ніякого вибору і міг лише читати й читати. Ті довгі години, що віддавав він на читання, зіпсували б із десяток звичайних людських очей. Але в цьому напрочуд міцному тілі очі теж були міцні. Крім того, мозок його був наче незаймана земля,- незаймана все життя для абстрактних думок, і тепер готова до посіву. Не стомлений науками, мозок його вгризався в книжкове знання гострими зубами, що не звичні були випускати здобичі.

Під кінець тижня Мартінові здавалося, що він пережив цілі століття,- так далеко лишилися позаду старе його життя та світогляд. Але йому дуже бракувало певної підготовки. Він брався за книжки, для розуміння яких потрібні цілі роки спеціальних студій. Сьогодні він читав якогось античного філософа, завтра вкрай сучасного, і від плутанини суперечливих ідей голова йшла обертом. Так само було й з економістами. На одній і тій самій бібліотечній полиці він знайшов Карла Маркса, Рікардо, Адама Сміта і Мілля, 6 але незрозумілі формули одного ніяк не могли довести йому