Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Так воно й було, Філіпп навчав синів можних, але одночасно ті сини перебували у нього як заложники. Хай тільки спробує знать Верхньої Македонії виступити проти нього — своїми ж синами й розплатиться. Тож непокірні з Верхньої Македонії і думати забули про якісь там виступи проти царя, корилися, служили вірно, потроху звикали, смирніли, ставали вірними слугами Філіппа, а воля нуртувала тільки в розповідях їхніх дідів та в переказах. А полювання можні з Верхньої Македонії любили над усе й охоче сунули до Філіппа з кіньми, собаками, слугами, з возами, повними всякого добра — їстівного й питного. Та й мужність на ловах виязляли неабияку — таких цар потім на бенкетах садив поруч себе. А для самолюбивих горців цього тільки й треба, в родах їхніх про таких відважних полювальників з віку в вік легенди передають.

З*

67

Кого тільки не полювали на царських ловах — вепрів, вовків, ведмедів, рисів, гірських кіз, вони дерлися на неприступні скелі, на шпичаки над урвищем, спробуй їх звідти стрілою дістати! Вполювати ж снігового барса —то вже велика честь і розкіш для знаті. Про такий здобуток всі дружно мріяли і вважали себе щасливими на все подальше життя, якщо вдавалося заполювати снігову кішку. Барс — горець, якого ще треба пошукати, без гір та стрімких урвищ він і жити не може. Світло-сірий, з темними плямами, з довгим пухнастим хвостом і жовтим блиском в очах, він гарно "зодягнений" — хутро розкішне, м'яке, шовковисте. А що вже коштовне! Малахай з барса для по-лювальника — то найвища ознака його доблесті. Серед білих шапок піднебесних гір, на сильному крижаному вітрі, що крутить, мете, виє, закутуючи білий світ у непроникливу пелену, барс серед скель невидимий, він одним махом перестрибує через щілини, разів у п'ять — вісім ширші за довжину його тіла, легко долає високі й неприступні перепони, лазить по найвищих деревах, часто ночує навіть у гніздах орлів, з яких царським поглядом оглядає гори та урвища, ходить нечутно по вузьких карнизах над прірвою, стрибає з висоти на здобич свою — гірських кіз, баранів, косуль чи зайців, а живе у таких печерах, до яких людині нізащо не дістатися, якщо вона тільки не божевільна. Ось чому вполювати гірську кішку — то превелика честь навіть для самого царя, не кажучи вже за його підданих. А Філіпп був таким затятим полювальником, що й барсів здобував — хвастав потім, щоправда, неймовірно, але й було від чого. На все життя запам'ятала Олімпіада, як Філіпп у рожевому плащі, поли якого маяли у нього за спиною на крижаному вітрі, стояв розпашілий, молодий і дужий та неймовірно гордий і щасливий, стояв із червоним од крові кинджалом в руці, а на білому снігу біля його ніг лежав, конаючи, цар гір та снігів піднебесних, красень-барс, і знать — навіть з Верхньої, гордої Македонії,— вигукувала на його честь здравиці. А згодом мандрівний грецький аед складе пісню, як македонський цар стрілою зняв з карниза гірську кішку і в двобої з пораненим і від того скажено-лютим барсом, добив його ударом кинджала — справді неймовірна хоробрість і безумство, на яке тільки Філіпп був здатний. І шкода було Олімпіаді поверженого хазяїна гір, що конав на снігу, і сніг навколо нього спалахував рубінами в промінні сонця, але й радість за чоловіка розпирала груди — незабутні дні! Як такого царя не любити!

Були ще прогулянки в гори, верхи і в санях, в оточенні добрих молодців — кінних гетайрів,— що теж захоплювало Олімпіаду. Нагулявшись, поверталися в царську хижу, і цариця була розпашіла з морозу, розчервоніла, свіжа, молода — кров з молоком! Блискаючи білими зубами, грайливо сяючи розумними очима, вона дуже подобалась Філіппу в ті дні, і йому здавалося, що нарешті він знайшов ту, яку шукав досі. І знову були у них ошалілі ночі, повні любові та взаємних пестощів і утіх. Посеред хижі догорало вогнище на кабиці, соснові колоди, з яких збудована хижа, пахтіли живицею, приємно було лежати на запашних ялинових гілках, встелених кожухами. Іноді вони вночі виходили надвір ("Хочу подивитися на зимову ніч у горах і послухати вовче виття",— примхливо вередувала цариця) , милувалися засніженими горами, що в місячному сяйві наче курилися димами. Вовчого виття в долині не чути, вовки, певно, розбіглися перед таким зборищем людей, але всюди тисячами їхніх очей жевріли багаття, біля яких, прямо на снігу, спали воїни. Під соснами пирхали білі й кудлаті од інею коні, перегукувались дозорці, над горами, над білими снігами і темними плямами лісів плив холодний, наче слюдяний, місяць та сяяли далекі зорі, мерехтіли зеленкуватим сяйвом.

Вранці Філіпп вибігав з хижі голий до пояса, крекчучи від задоволення та молодечого здоров'я, яке не знав де подіти, розтирався снігом. Олімпіада, кутаючись в хутра, спостерігала за чоловіком захоплено-закоханими очима. Повертався Філіпп у хижу аж червоний, шкіра на ньому рипіла, і сам він, налитий по вінця молодістю, снагою, здоров'ям та невичерпною любов'ю, в якій він не знав ні втоми, ні спину, здавався їй вічним у цьому такому прекрасному і такому щасливому світі!

Перенасичені втіхою, трохи втомлені чи й виснажені коханням, вони лежали на кожухах і пили вино, змішане з медом диких бджіл — це, як казали ще діди, дарувало довге життя. А вони хотіли жити довго...

Чорна кішка з Єгипту

Все, що починається, те колись і закінчується.

І життя теж, а щастя й поготів. На жаль... Вічність дана тільки богам, прості смертні, навіть всемогутні царі їй непідвладні — на жаль, на жаль, на жаль...

Пішов Філіпп на війну — царський палац спорожнів. Не чути вже веселого шуму-гаму, вляглися метушня і збудження та любий шарварок, відійшли у минуле гульки. Олімпіада залишилась сама. Поволі вщухала радість перших місяців заміжжя — таких щасливих і безтурботних, барви наче вилиняли, все стало прісним, одноманітним для молодої цариці. Дні минали без радощів та утіх. Спливали тижні, місяці — й Олімпіада зрозуміла: свято давним-давно скінчилося, почалися будні. Життя в царському палаці йшло своїм, раз і назавжди заведеним порядком, і його не можна було порушувати. Вставала Олімпіада рано, ще на зорі, і говорила Ланіці, котра стала тепер ключницею цариці, одні й ті ж слова:

— Буди рабів та слуг і давай їм роботу. Бо ще розніжаться та зледащіють... Стривай! Від царя немає вістей? — питала, хоч і добре знала, що немає.

Ланіка зітхала й заперечливо хитала головою. Олімпіада дратівливо кричала:

— Та йди вже! Буди тих ледарів! Сплять у царському палаці, як у своєму власному! Цар воює, ні дня, ні ночі не має, а вони... вилежуються! Золоті сни дивляться!

Подзенькуючи ключами, Ланіка йшла виконувати повеління цариці. Невдовзі гінекей виповнювався метушнею слуг та рабів. Але все те не радувало Олімпіаду — не той гамір, не та метушня, що були в палаці донедавна. Хоч Олімпіада і стала царицею, але неписані закони, що регламентували кожний крок заміжньої грецької жінки, залишалися обов'язковими і для неї. І вона, як і всі еллінки, теж могла вийти на вулицю тільки в супроводі рабині чи якоїсь своєї родички. Олімпіада, як і кожна еллінка, без супроводу могла вийти на вулицю лише в такому віці, коли питають не "Чия вона жона?", а "Чия вона мати?". Тільки після п'ятдесяти еллінка могла без дозволу чоловіка виходити на вулицю, бо вважалося, що жінка, котрій минуло піввіку, вже нікого з чоловіків не зацікавить. А коли чоловік бував у від'їзді, дружина взагалі не могла залишити гінекей до його повернення. Цих законів Олімпіада намагалася неухильно дотримуватися, аби бути зразковою жоною чоловікові своєму. Та й куди вона могла піти з палацу, як знайомих у македонській столиці у неї так і не завелося. Почувалася в Пеллі чужачкою, македонська знать не поспішала приймати епірську княжну в своє коло. Тож перші місяці заміжжя Олімпіада вирішила грати роль зразкової жони — навіть пряла і ткала, як проста еллінка, стараючись, щоб усі вільні жінки й рабині з її гінекею брали з неї приклад, вбачаючи у ній доброчесну царицю і просто зразкову господиню дому.

Але самотність поїдом їла. Аби хоч якось з нею боротися, завела собі кішку — розкішну, як тоді вважалося, тварину, царську. Бо тільки найзнатніші могли дозволити собі завести таку дорогу забаганку — єгипетську кішку. Олімпіаді привезли чорну, аж лискучу, кішку, з жовтими гарячими очима, гляне вночі — моторошно стає. І привезли кішку прямо із Єгипту, загадкової країни, де кішок шанували як священних тварин і після смерті бальзамували їх, як і тіла людей. Мишей у Греції коти не ловили, з гризунами справлялися й ручні ласки, чорні та білі тхори. Кішка ж прикрашала життя можних і знатних, для цього їх і діставали за великі гроші аж у самому Єгипті. І Олімпіаді заморська кішка прикрашала життя, з нею було не так самотньо та порожньо на душі. Тож цариця брала кішку навіть до себе в постіль, все ж таки відчувала живе тепло, особливо довгими ночами, коли так було нудно й самотньо. Та й муркотіння кішки під боком заспокоювало, навівало лагідність, і Олімпіада тоді аж добріла. І слуги та рабині шанобливо і навіть з деяким острахом позирали на чорну тваринку — яка вона всемогутня, навіть саму царицю, різку і сердиту, заспокоює та навіває їй доброту. Але боялися навіть доторкнутися до такої загадкової тварини.

У ті часи, про які йде мова, Македонія переживала скруту. Філіппу вдалося вигнати пеонів та іллірійців, але становище все одно залишалося складним — країна не мала виходу до моря і межувала з багатьма войовничими сусідами як з боку суходолу, так і з боку моря — з другим, Афінським, союзом. Афіни й не давали Македонії вийти до моря. Грецький Амфіполь біля Стрімону закривав од неї велику смугу берегів Фракійського та Егейського морів, а міцно укріплений Олінф на Халкідському півострові заважав її поступові на південь. Відсутність виходу до моря затримувала подальший розвиток Македонії. Філіпп вважав, що інтереси Македонії вимагають перш за все повалення влади афінян, а також захоплення Амфіполя та Олінфа і дальшого поширення свого впливу на грецькі міста. Та все це зробити було непросто. Афіни, Амфіполь та Олінф були досить небезпечними, і разом їх не подолати. Потрібно спершу їх роз'єднати, не дати їм згрупувати свої сили, а вже тоді підкорювати поодинці.