Гайдамаччина - Мордовець Данило

А то як напився, так його п’яного взяли до чорта і згубили".

У числі інших ватажків гайдамацького ополчення згадується Чорний, обставини життя якого, проте, нам невідомі. Судячи з того, що у 1750 році була заснована у південних провінціях Польщі особлива поліція для захисту країни від гайдамаків, треба думати, що того року напади їх на Польщу були надто частими і численними, і через те документи того часу і не зберегли нам імен окремих діячів цієї кривавої справи. Є, приміром, такі відомості у протесті регента або королівського прокурора у Вінниці брацлавського воєводства, що гайдамаки оволоділи вінницьким замком і з судової палати захопили усі акти, з яких одні розкидали, інші розірвали чи застосували на набої та пижі до своїх рушниць. Тут же вони пограбували і архіви воєводства.

Усі ці діяння гайдамаків цілком схожі з тими неподобствами, які чинилися й їх собраттями у східній половині Росії, саме пугачівцями у Поволжі. Канцелярські справи вони неодмінно або кидали у полум’я, або топили у ріках, або, пошматувавши, кидали на вітер, примовляючи: "Топи його! Пали! — це лиходійське, панське".

Є підстави думати, що причиною особливого мотування гайдамаків у 1750 році були сильні посухи, які за кілька років до того стояли в Малоросії і спричинили погані врожаї у деяких місцевостях. Голодний народ валив натовпами у місцевості найбільш врожайні, а чоловіче покоління, особливо батраки "аргати" (поденники), а також робітники винокурних заводів, чиї заробітки зменшились, всі ці жалюгідні особи, яких називали "наймитами", "сіромахами", "панськими попихачами", "гальтепаками" і "голотою" — кинулись на іншого роду заробітки, пішли на Дніпро, дехто до запорожців, а звідти до гайдамаків. Загальна епідемія гайдамацтва була такою, що поляки зовсім не знали, що їм робити, особливо у південних територіях Речі Посполитої, від Києва через Брацлавське воєводство до Волині і Подолу. Державні війська не могли їх захищати, до того ж ці війська були у досить жалюгідному стані, тому що усе довголітнє царювання у Польщі саксонської династії відзначалося тільки тим, що зовнішніх війн не було, а відтак, і війська тримати не потрібно, і тому кожний повинен був "пити, їсти і розпускати пояс" (поговірка того часу) і захищати себе сам. Гайдамаки, виходить, могли прийти і всіх вирізати. Вони так і робили.

У такому відчайдушному стані дворянству залишалося захищати себе власними засобами, а інакше весь край могли взяти на списи, чого не без підстав боялися польські володарі західної України.

Влітку 1750 року Вінниця була взята гайдамаками і розграбована, а у вересні цього ж року все дворянство брацлавського воєводства зібралось у Вінницю на малий сейм, для обговорення заходів, які слід було вжити у тій безвиході, в якій опинився край. Сюди зібралися члени палат, тобто депутати і сенатори, "державні сановники", чиновники і земські, і поліцейські, і все лицарство воєводства брацлавського. Наскільки великим був страх цих людей, можна судити з того, що, зібравшись у Вінниці, вони насамперед повинні були дякувати Богу за те, що він "у такий злополучний час через розорення, що їх чинять у краї гайдамаки, дозволив їм безпечно зібратися". Все це справді нагадує пугачівщину, коли російське дворянство Поволжя шкодувало навіть з того, що доля привела народитися у такий жахливий час.

Зібравшись таким чином у пограбованому гайдамаками місті, дворянство ухвалило заснувати особливу міліцію або земське ополчення. Такі ж міліції для захисту країни від гайдамаків засновані були, як видно з документів, і в інших воєводствах, яким загрожували українські ватаги. На самих зборах був складений акт "Laudum boni ordinis", в якому говорилося, що усі ці представники країни, які зібралися у Вінниці, обрали одноголосно "високородних панів депутатів головного коронного трибуналу для представлення королю його милості, примасу, великому гетьману та іншим про те, що воєводство брацлавське знаходячись in confinio (у сусідстві) російських, татарських і волоських кордонів, являє тепер собою сумний доказ, що серед загального миру, beata ranquillitate sua gaudere (блаженним спокоєм насолоджуватись) не може, бо свавільні закордонні ватаги, вже не furtivo ransitu (не таємно), але великими шляхами, violente e aperte marte dimicando (насильницьки і явно озброєною рукою) на землі воєводства umultuarie (натовпами) наїзди роблять". Далі цей документ запевняє, що їх (гайдамаків) непоборна шаленість, прагнучи in depopulationem (до спустошення) нашого краю praedium e favillam міст, сіл, замків та дворів поміщицьких, монастирів і храмів utrinsque ritus, жорстокого побиття людей utrinsque sexus, світського і духовного сану, чия безвинно пролита кров волає про помсту, — свідчить, що вони про остаточне знищення наше думають".

Що гайдамаки і справді подумували, як було б добре, якби їм вдалося "до грунту зруйнувати лядську землю", видно із того, що вони, не приховуючи зізнавались у цьому і навіть висловлювали це бажання письмово під портретами своїх козаків-"лицарів":

Отже ж весна наступає, що на умі треба оконати:

Як день, так і ніч, все на думці ляха обідрати,

Або в жида мішок грошей узять на розтрати.

"Звертаючи увагу — говорить далі "Laudum boni ordinis" — на це нещасне пригнічення країни нашої, наїздами свавільних гайдамаків, які вже кілька років тривають, так що не тільки у домівках наших небезпечно знаходитися, а й державні служби нести не можемо, не кажучи вже про безперервну загрозу втрати маєтків, здоров’я і життя, — знаючи також, що будь-хто має природне право думати про свій захист, — ми побажали ad norman інших коронних воєводств заснувати у себе свою внутрішню міліцію. Внаслідок цього, із загальної нашої згоди на захист воєводства нашого визначили і вважаємо: заснувати ландміліцію, зобов’язуючись amore boni publici, з усіх маєтків наших, королівських, земських, дворянських і духовних, що знаходяться у нашому воєводстві, з кожних ста двадцяти хат — осідлих, тяглих чи піших селянських, вільних (gracialskich) і чиновних, і філіпонських, з тією лише різницею, що одна з розкольницьких хат за дві простих буде вважатися — давати по одному солдату з людей, які вже знають військову службу, доброї поведінки, здорових і гідних до служби. Мундир його має бути: катанка і шаровари зеленого або трав’яного кольору (мабуть для того, щоб зелений колір давав можливість ховатися у траві та між деревами і кущами для прихованого спостереження за гайдамаками), на доброму коні, вартість якого має бути не менше ста злотих, з добрим шкіряним сідлом, з рушницею, пікою, бердишем із запасом куль і пороху на всю компанію".

Земське ополчення повинно було збиратися щороку 2 квітня, тобто близько того часу, коли звичайно гайдамаки, подібно до волзької понизової вольниці, відправлялись на свої небезпечні промисли, тільки з тією різницею, що там побільшості експедиція організовувалась на човнах, а тут на конях, а іноді й пішки.

Ландміліціони підлягали військовому суду своїх ротмістрів або загонних командирів. Командири ж були зобов’язані на свій кошт утримувати інших субалтерних офіцерів, поручиків, хорунжих, і мати прапор з гербом воєводства. Фураж і провіант повинно було доставляти земство у певній пропорції. Головним командиром всього озброєння був обраний князь Михайло Святополк Четвертинський, підкоморій брацлавський. Головним регіментором був Ожджа староста Романівський, а дворяни Богуслав Старжинський та Ілля Клітинський — командирами загонів або "під’їздів".

У той час всі українські магнати-поляки, князі Любомирські, Чарторійські, Яблоновські, Радзівіли, графи Браницькі і великі землевласники польської України — Потоцькі заснували у своїх маєтках спеціальні козачі команди і полки, які тільки й підлягали своїм поміщикам та їх управляючим (губернаторам), а королівської влади і "світлійших" сеймів знати не хотіли, тим більш, що за 29 років царювання короля Августа III, який за висловом одного німецького історика (Вебера) "вів таке життя, яке навряд чи можна назвати царюванням", жодного сейму не відбулось. (Скальковський "Наїзди гайдамаків").

Між тим, у той самий час, коли поляки посилали до короля депутацію з поясненням свого безвихідного становища, коли вони самі усвідомлювали, що гайдамаки "думали про остаточне їхнє знищення", у той час, коли їм загрожувала небезпека втратити маєтки і життя, коли руйнувалися їхні міста, села і замки, а "людей utriusque sexus, світського і духовного сану" жорстоко побивали, — у цей самий час у польському дворянстві йшло найпаскудніше життя, з пиятикою і танцями, ніби вони танцювали на власному похороні. Особа, яка сама бачила гайдамаччину і особисто брала участь у походах проти гайдамаків, говорить з обурливою наївністю: "бенкетували ми безтурботно і жилося нам добре у ті часи, за прислів'ям: за короля Собка, тобто Собеського, не було у полі ні снопа, а за короля Саса, тобто Августа III Саксонського, кожний їв, пив і розпускав пояс. Пити було тоді зазвичай у всіх: у панів і у дрібного дворянства (виключаючи молодих людей, яким заборонялось торкатися пляшки), у духовних і світських, у суддів і адвокатів, у військових і цивільних; а хто відмовлявся, того вміли і примусити. Пани не терпіли нужди ні в чому, а дрібна шляхта живилася від панів… Зовнішньої війни ми не вели тоді, але щодо безпеки внутрішньої, особливо на кордоні з боку Запорожжя, то цим не можна було похвалитися. Навіть і на Волині неодноразово бентежили нас посеред наших веселощів у панських домах перебільшені чутки про гайдамацькі наїзди. Мені самому доводилось двічі брати участь у походах проти цих волоцюг".

Земське ополчення, про яке ми зараз говорили, набиралося з місцевих селян, тобто з українського ж елементу, а не з польського. У міліції, як і в українській козаччині, існували виборні засади: ополченці самі обирали собі отаманів, єсаулів і сотників. Такими сотниками були Харько, Мартин Бєлуга — у Жаботині, а згодом Гонта в Умані, яку вони згубили разом із Залізняком. Тільки вищі начальники, командири, ротмістри і регіментарі були поляки, а іноді й німці. Само собою зрозуміло, що таке ополчення могло бути надійним лише до певного часу: гайдамаки були рідними братами ополченців по крові, мові й вірі.