Гайдамаччина - Мордовець Данило
Волохи не встояли проти удару і, не зробивши навіть пострілу перекинулися у безпорядку на кампутових, і разом з голотою, яка побігла, внесли такий розлад у рядах панцирного війська, що не могли отямитися і вишикуватися. Скориставшись цим, гайдамаки вистрілили з рушниць і, вбивши кілька рядових, повернули навскач до найближчого села. Намісник і Закржевський наздогнали їх близько, перший навіть порішив одного гайдамака з пістолета; та обернувшись і побачивши, що вони женуться за ними тільки удвох, зупинилися. Гайдамаки між тим, пройшовши через село і запаливши його за собою, досягли сусіднього лісу. Хоча за ними було послано погоню, яку регіментар, зайнятий на другому пункті, ледве через годину зміг вирядити, однак без успіху. Гайдамаки, сидячи на швидких конях, не дали себе наздогнати і пішли у Січ, залишаючи по собі скрізь пожежі.
Не так вдало подвізалися ті гайдамаки, на яких в лісу наступила польська піхота. Захищалися вони відчайдушно, вбили польського підполковника, двох чи трьох офіцерів і близько п’ятдесяти рядових; кількох також поранили, в тому числі і майора; але важко було їм вистояти проти польських рушниць і гармат, які ламали дерева і прибивали їх стовбурами і гілками. До того ж сам ватажок був вбитий, і гайдамаки, збентежені цією подією, майже усі були перебиті. Решту недобитків і поранених захопили у полон. Загинуло їх близько восьмидесяти, а покалічених і здорових схоплено близько сорока.
Чуприна загинув від руки молодого князя Мартина Любомирського, який, при самому входженні до лісу на чолі своїх гренадерів, помітив його і вбив з рушниці в ту саму хвилину, коли ватажок, стоячи на колінах під дубом, прицілювався у нього. При Чуприні знайдено було багате турецьке озброєння у сріблі, кілька діамантових перстнів на пальцях, п’ять золотих годинників і півтори тисячі червінців у паску. В інших гайдамаків також знайшли купу грошей у пасках і сідельних подушках, годинників і зброї, а у батовні їх — безліч срібла, дорогих матерій, золотих поясів, жіночих нарядів і хутра, церковних орнат, кап, ряс, чаш та інших предметів богослужіння (католицького), а також жидівського одягу, перлин, сережок, та інших речей. Все це було награбоване ними у цьому нещасному прикордонному краї. Взято також кілька десятків коней, між якими було багато відмінної породи. Інші валялися у лісі вбиті або тяжко поранені.
Після цього польське військо розташувалося обозом на узвишші і відпочивало три доби. Протягом цього часу був складений опис здобичі і поділено її між офіцерами і рядовими. Не забули і вдів, які залишилися після вбитих у бою. Кожному капітану дісталося по 50 дукатів, поручикам по 30, унтер-офіцерам по 10, а рядовим по 4 дуката. Церковні ж речі і прикраси розіслали по костьолах і церквах уніатських.
Така велика була здобич, захоплена тільки у тих гайдамаків, які були вбиті або ж потрапили у полон. А скільки унесли з собою золота і коштовностей ті сорок молодців, які ускакали в степ, ведучи за собою двадцять нав’ючених коней! Все це, звичайно, було згодом пропито і проїдено: щось пішло на гульню, щось на винагороду бандуристам, які оспівували їм їх же та їхніх дідів геройські подвиги; багато добра кидали у шапки бідних людей, а іноді розкидували пригорщами по ринках і майданах. Інше пішло, можливо, і в монастирі: що зідрано з ворога православ’я, то не могло бути противно Богові. Так думали запорожці молодці. Та по-більшості добуте у ляхів проїдалося, пропивалося і протанцьовувалося: йде запорозький гультяй ринком, побачить "переріз" (смоляна діжка) дьогтю, заплатить за нього, не торгуючись, викупається у дьогті, обваляється потім у пуху та пір’ях — і тішить добрий народ. Так гуляли ці жахливі діти жахливого століття.
Поки військо відпочивало після перемоги, прибув з Кам’янець-Подільська військовий суддя з інстигатором і кат зі своїми поплічниками. Почався допит спійманих гайдамаків. Їх катували і з їх свідчень виявилось, що зграя їхня складалася зі ста шестидесяти молодців і що ватажок їхній Іван Чуприна зупинився і обрубився у цьому лісі, очікуючи свій загін ще з п’ятнадцяти гультяїв, який він вислав на грабіж в інший бік зі своїм братом. При батовні їхній, як вони засвідчили, знаходилося двадцять городових козаків, яких вони назвали поіменно, але повідомили, що вони не винні, бо служили у них з примусу. Тієї ночі Іван Чуприна, який був великим характерником, усумнився у своєму щасті, помітивши зловісну ознаку: коли він грівся біля вогнища, уся "нужа" сповзлась у нього до коміра. Тоді він сказав: "Отепер нам буде лихо з вражими ляхами!"
Нещастя справді трапилося. Розділившись на чотири загони, гайдамаки мали намір вдарити на світанку всі раптом за поданим знаком, напролом у різні боки. Знаком тим мав послужити постріл ватажка з пістолета, на який кожний загін мав відповісти двома пострілами рушниць. Але цей план був порушений непередбаченим випадком. Коли почало розвиднятися, ватажок поповз рачки до узлісся, щоб подивитися, що роблять поляки. За ним полізло ще кілька молодців, і раптом в одного з них, зачепившись за гілку, вистрелила рушниця. На цей фальшивий сигнал, відповіли інші постріли, і перш, ніж гайдамаки сіли на коней і вишикувались у бойовий порядок, польська піхота сунула до лісу і зробила там переполох, тим більше, що Чуприна був вбитий першою ж кулею.
Суддя записав свідчення полонених, і разом з тим склав довгий список вбитих і живих гайдамаків і виголосив остаточний вирок. Одних він засудив на шибеницю, інших на кіл, третіх на четвертування. Живих відіслали під сильною вартою у кам’янець-подільську фортецю для виконання цього вироку. Мертвих же четвертували на місці і розіслали голови, руки та ноги по містам і містечкам для всенародної виставки на колах. Решту закопали в ялтушевському лісі над великою дорогою і насипали над ними для вічної пам’яті курган.
Знущання з мертвих злочинців було у звичаях того жахливого століття, що було виявом крайнього знеславлення винних. Наруга над трупами була тоді і в Росії: це ми знаємо з історії понизової вольниці. У Польщі четвертували мертвих і розсилали частини їхніх тіл по різних місцях для всенародної виставки — ось такі були всенародні виставки сто років тому! У Росії ж мертвих злочинців сікли, тобто над злочинцем, який не витримав тортур, здійснювали вирок, хоч він і був вже мертвий. Так, "чудовиська" Заметаєва карали після смерті в усіх тих місцях, де він розбійничав. Єсаула отамана Беркута сікли батогом в Астрахані, у Чорному Яру і в Царициному, і хоч він дорогою вмер, його все ж таки довезли до Саратова і знову карали публічно його труп, який вже розкладався і в ньому завелися хробаки. Це також були народні виставки того дикого часу, яке, здається було так недавно.
Що ж до п’ятнадцяти інших гайдамаків, яких Чуприна відрядив зі своїм братом для подвигів в інших місцях і з головною зграєю піджидав у лісі, то й вони не обминули біди. Двоє з них, вислані "на чати" (для розвідки), були схоплені. Старий гайдамак не виказав нікого і терпів до кінця усі муки, якими його катували. Але молодий, зовсім не схожий на розбійника парубок, допитаний з пристрастю, об’явив, що товариші його засіли вже кілька днів тому у ярузі, посеред степів, між скирд, милях у десяти від того місця у напрямку Костянтинова. Його збили запевнення, що йому не тільки буде подароване життя, а й виявлена особлива панська милість — зачислено у надвірні козаки, тому що він сподобався молодому князю Любомирському. Він об’явив також, що їхня зграя збільшилась до тридцяти новобранцями з поселян, що вони висилають на "Чорний шлях" сторожу, аби спіймати перехожих, яких уводять у своє кубло, і що у них вже безліч коней, здобичі і полонених. І наостаток він пообіцяв провести до того місця поляків.
Все це знову з глибин Речі Посполитої переносить нас у степи середнього Поволжя, і приводить на пам’ять подібні ж риси з історії понизової вольниці. І там був свій "Чорний шлях" — це велика дорога, що йшла гірським узвишшям, яке розділяло Волгу від Дону і Медведиці. З вершин, які окремо виступають на цьому плоскогір’ї, видно на далеку відстань. З якогось кургану видно Волгу на цілі десятки верст, видно Заволжя і видно степи вправо і вліво і на північ. Видно було з курганів, як каравани суден йшли Волгою. Зірке око понизового доброго молодця могло роздивитись навіть човни роз’їзних команд, які ретельний воєвода або комендант висилав з Саратова або з Царициного, аби спіймати злодіїв. До цих курганів, пануючих над усіма околицями, отамани понизової вольниці висилали своїх спостерігачів, які й вартували кожного проїжджого і перехожого. Проїздив багатий купець з Макар’я — його затримували добрі молодці. Слідував з Астрахані до Саратова сам губернатор, під особу якою ставилось по п’ятидесяти коней і який був оточений цілою ватагою канцелярії і озброєних провідників, варта отамана і за ним пильнувала, і при першій же можливості добрі молодці нападали і на губернатора. В яругах і лісистих балках "дуванили" (ділили) згодом добрі молодці свою здобич: кому діставалася казна золота, кому коні швидкі, а кому і красна дівиця. В яругах і в лісистих балках через це нерідко зустрічались поламані екіпажі, вбиті коні і вже ні для чого непридатне добро.
Ту ж саму картину ми бачимо і тут, при описанні битви польських військ з тією партією зі зграї Чуприни, яку він вислав зі своїм братом для окремих дій і для спостереження за рухом на "Чорному шляху". Вартові цього загону також сиділи під курганом, тоді як весь загін із здобиччю був у закритому місці.
Коли регіментар, воєвода Тарло, дізнався від молодого полоненого гайдамака про місце розташування усього загону, він негайно вислав проти нього триста чоловік піхоти, посадив їх на коней, взятих у волоських хоругвах, і триста городових козаків з двома гарматами, під начальством молодого князя Мартина Любомирського, який за успішну справу у лісі був підвищений у чин полковника.
Вже з одного цього розпорядження можна бачити, якою страшною силою здавалися полякам гайдамаки: проти п’ятнадцяти чи тринадцяти чоловік посилали загін у шістьсот чоловік з двома гарматами. Це значить, що на кожного гайдамака посилали по 40 чоловік польського війська.
