Гайдамаччина - Мордовець Данило

І ті, й інші співали одні пісні про Вдовиченка, про Саву Чалого, навіть про битви з ляхами і про неволю лядську, єгипетську. І у тих, і у других було "на думці ляха обідрати". В уманську різню ополчення довело, як небезпечно було на нього покладатися.

Розділ VII

У той період між створенням земського ополчення і уманською різнею, що охоплює сімнадцять років, діяли відомі нам за описом пана Закржевського гайдамацькі ватажки Іван Чуприна і Семен Чортоус.

До цих пір з усіх відомостей про гайдамаків було видно, що коло їх діяльності обмежувалося по-більшості правобережжям Дніпра і не виходило за межі західної України. Переважно вони переправлялися через Синюху, і, тримаючись правого берега Дніпра, робили свої напади на найближчі до російських кордонів поселення, або ж розправлялися в околицях міст і містечок Крилова, Немирова, Жаботина, Умані, Корсуні, Звенигородки або у воєводстві брацлавському, поблизу Вінниці і у найближчих до Бугу польських маєтках. Хоч траплялося, що пробравшись разом з весною на польські території, вони залишалися там до глибокої осені, перебираючись з місця на місце, набігаючи на один замок і минаючи інший, перетягуючи своє добро з лісу у ліс, однак у глибину польських тодішніх провінцій не заходили, мабуть, знаходячи собі досить місця для розгулу і в цих багатих вотчинах магнатів. Але Чуприна і Чортоус забираються вже далі. Вони колесять вище витоків Буга. Вони пускають червоного півня у таких віддалених від Дніпра селах, що треба мати надто безмежну зухвалість, щоб наважитись, подібно до Ганнібала у центрі Італії, влаштовувати свої засідки поблизу укріплених і велелюдних міст чужої держави. Чуприна і Чортоус доводять свої ватаги до самого Полісся, у Поліссі палять села, а потім, з награбованим добром, з полоненими панами, паненками, ксьондзами і жидами колесять через Волинь, укріплюються у неприступних місцях, пробиваються крізь ряди польських загонів і кружними шляхами повертаються у свої рідні степи. У Чуприни і Чортоуса такі коні, яким заздрили князі Любомирські. Шаблю "рідкісного достоїнства", які носив при собі Чортоус і якою він рубав голови полякам і жидам, не посоромився б надіти на себе князь Мартин Любомирський.

З усього цього видно, по-перше, що гайдамаччина посилилася до того, що проти неї були безсилі навіть такі заходи, як земське ополчення, а по-друге, що і земське ополчення або було надто слабким, щоб придушити гайдамаччину, або діяло надто необачно. Та й коли було земському ополченню діяти проти громадського зла, якщо воно повинно було замість того, щоб захищати країну, — звеселяти своїх панів під час їхніх танців і пиття безкінечної кількості тостів, які неодмінно супроводжував "грім мортир і ручної зброї"? Де було військам ганятися за гайдамаками, коли артилерія була потрібна не для війни з ворогами громадської безпеки, а для присутності, разом з лакеями, при панських обідах і танцях, аби при кожному піднятому кубку (а кубки піднімались за кубками, як свідчить сучасник) і стрільби у повітря. Військова музика також потрібна була на полі бою, а у полі заїжджому, коли "настрілявши безліч серн, вовків, диких кабанів, лосів, а іноді і ведмедів, пани сідали за мисливський обід", а військова музика, рога і валторни повинні були трубити на знак торжества, коли пани "трубили в кубки"?

Примітна в такому випадку однаковість явищ у той смутний час і у далекому південно-західному кутку нинішньої Росії, на Волині і в Подолії, і на далекому північному сході тієї ж Росії, в Оренбурзі. Коли Чуприна і Чортоус палили село за селом на Волині, пробиралися у Полісся і робили свої засідки під самим Рівним, у ці самі дні князя Любомирські бенкетували у Рівному зі своїми численними гостями дні і ночі, танцювали, пили до паскудства, влаштовували фейєрверки, "зганяли тисячі народу", щоб на безлісній горі насадити цілий гай і напустити у нього диких звірів протягом одного дня, — адже це казки, яким ніхто б не повірив у наш час, а між тим це правда! І в цьому новонасадженому гаю пани полювали, коли Чуприна підкрадався до них зі своїми ватагами і міг захопити їх усіх зненацька і перевішати! Так само, як Пугачов брав фортецю за фортецею і підходив уже до Оренбурга, забираючи урядові війська і артилерію з припасами, вішаючи командирів і розстрілюючи картеччю непокірних солдатів і козаків, а в цей час в Оренбурзі, у губернатора Рейнедорпа танцювало на балу вибране оренбурзьке товариство, і, з цієї причини не могли вжити необхідних заходів до придушення заколоту, а у Петербурзі в той же час теж йшли бенкети за бенкетами з випадку шлюбу великого князі, у якого грубий козак хотів відняти спадкоємну корону.

Немає нічого дивного в тому, що і при земському ополченні гайдамаки розправлялися у західному краї так, ніби в ньому, крім несміливих євреїв і таких самих несміливих жінок не було жодного чоловіка, вже не кажучи про козаків і солдатів.

Щоб ясніше виказалася уся дивовижність тієї протилежності, що панувала у цей тяжкий для краю час, у панських багатих замках і в селах, ніким не захищених від гайдамаків, — поведемо розповідь самовидця про те, що робили безтурботні пани у ті самі моменти, коли зграя Чуприни підбиралася до тих місць, де пани так бездумно веселились.

"Знаходився я при дворі князів Любомирських понад десять років, але не як дворянин, а як приятель дому (говорить пан Симон Закржевський). Гучно і весело жили тоді у Рівному. Домашніх — юрма, гостей щодня напхом — напхано: бенкети, музика, танці, відкриті столи, келихи за келихами, які осушують під грім мортир і ручної зброї; палаючі вензеля і фейєрверки. Княгиня, уроджена Поцеєва, принесла чоловікові багатий посаг. Дивна була пані і чарівна і надзвичайно охоча до веселощів. Пам’ятаю, як бувало вона відкине німецькі роброни та помпадури і з’явиться у давньо-польському вбранні: в оксамитовому кунтуші, у станику (вид зовнішньої шнурівки) з золотої парчі, у соболевому капелюшці, на якому виблискує алмазне перо, і в червоних чобітках, винизаних перлами і підкованих золотом. Зав’ється, бувало, у першій парі в польському або у мазурці величезною двірцевою залою — ну, чиста тобі лань, напрочуд гарна. А як на повороті у танці цокне підковами, серце так, бувало, розіграється, що танцюєш, мало зі шкіри не вискакуєш.

"Князь, коронний підстолій, з свого боку любив заохочувати власним прикладом до частих келихів (у ті часи всі пили у Польщі). Був він гарний мисливець і часто влаштовував полювання для своїх гостей у великих розмірах. У Тульчині у нього звичайно утримувалась численна псарня, на яку він віддав усі прибутки від цього ключа (певне число сіл). Просторі ліси були повні великих звірів, на яких ми полювали з тенетами та заборами, з допомогою незліченної кількості мужиків. Настрілявши безліч сарн, вовків, диких кабанів, часто також вбивали кілька лосів, а іноді і ведмедів, сідали ми за мисливський обід. Скільки там було розповідей про мисливські пригоди, скільки брехні і скільки зухвальства! Роги і валторни греміли між тим на знак торжества, а ми трубили у кубки, і я не пригадую, щоб коли-небудь повернулися додому тверезими.

"Одного разу довелося князю поскаржитися, що у нього немає під Рівним гаю, де б він міг іноді полювати хочби за зайцями. Що ж? Сусіди і приятелі змовились зробити йому сюрприз на день його іменин. Князь виїхав, доречно, на кілька днів у Дубно до князя-ордината Сангушка і мав повернутися тільки на день святого Станіслава. Напередодні цього дня "зігнали" тисячу підвод з молодими деревцями та тисячу робітників з ближніх та далеких околиць, насадили дуже старанно досить привільний звіринець, пересічений правильними просіками, і пустили у нього багато різних звірів. Як здивувався і зрадів князь, коли повернувшись уночі до Рівного і прокинувшись вранці, побачив перед містом гору, вкриту лісом! Цей ліс потім старанно підтримували, і досі він існує. На день святого Станіслава ми, правда, не полювали, оскільки це було свято патрона польської корони; та усі ми, скільки нас було гостей і домашніх, сунули на чолі з князем і княгинею до лісу, який ніби за якимсь чаклунством виріс з-під землі. Дивне було явище — бачити стада зайців і сарн, переляканих приїздом екіпажів і гвалтом вершників. Вони кидались у різні боки, та нікуди не могли втекти, тому що ліс був обнесений тенетами. Тільки третього дня увечері ми почали полювати при світлі ліхтарів та каганців. А на день самих іменин був гучний бенкет.

"Пам’ятаю, як після обіду показували на замковому дворі коня з княжих стаєн. Усі дами вийшли з княгинею Гоноратою на величезну двірцеву галерею, що йде вздовж зали на другому поверсі. Я наказав підвести мені мого сірого у яблуках і ну витворяти на ньому різні штуки. Дами аплодували мені, а часом і жахалися. А князь, стоячи на галереї з повним бокалом, закричав мені зверху: "Пане Симоне! П’ю за ваше здоров’я у ваші руки, але візьміть бокал, не злізаючи з коня!"

"Не треба було повторювати мені цей виклик: я стиснув шпорами свого сірого і в кілька стрибків сходинкою у передні сіни, потім далі у внутрішні, а звідти в’їхав сходами до зали і з’явився на галереї, навівши остраху на дам. Князь подав мені великий бокал; я випив залпом за його здоров’я, повернув коня і тим же шляхом, хоча вже дещо обережніше, повернувся на замковий двір.

"Так от у ті роки подвізалися ми в цьому Рівному, яке тепер так отверезилося. А у Дубні, в замку князя ордината, надворного маршала литовського, текло вино рікою, тому що крутовусого Сангушка нелегко було перемогти у пиятиці. Заливав він, як у бочку і любив бачити навколо себе питців. У замковій залі часто над головами співбесідників парувало, а на дворі клубочився дим від стрільби драгунів, які гриміли з рушниць за кожним тостом".

Ось де були і чим займались драгуни у той час, коли заряди, що змітали у повітря за кожним тостом, і хоробрі воїни, які тренувалися у такому корисному занятті, потрібні були зовсім для іншої справи. Не треба забувати, що це говорить поляк, який особисто брав участь у походах проти Чуприни і Чортоуса. Його відгук, як поляка, про своїх ворогів, має бути для нас особливо важливим. Він говорить, що гайдамацькі зграї, чоловік у п’ятдесят, сто, а іноді і в кількасот, виходили майже кожної весни з запорозької Січі і тільки восени поверталися у свої лігва.