т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

стрілись. Потому, Ганю, так судилось. Ти для мене, а я для тебе. Тут вже нічого не поробиш. І хай сібє всякі Душі стараються розрізнить нас, нічого не поможе, проти судьби не пойдьош... Вєрно. І не боюсь я тепер нічого. Не бойсь і ти, Ганю... Нікаких Душ, нікаких. Стой! А прикажчик сьогодня не говорив уже нічого?

Ганя. Ні, нічого.

Семен. Підожди, він ще в економки буде кликать. Ха-ха-ха!.. От старий пьос!.. А молодчина, смак має, знав кого вибрать... Ох, та й наскочить він на мене кадась!.. А шо говорив прикажчик? Чого ти сміялась?

Ганя. А ти вже й бачив?

Семен. Я все бачу, шо коло тібє дєлається.

Ганя. Нічого... Так щось... (Озирається.) О! Вже здається полуднувать ідуть.

 

По степу вже давненько чути було крики й перестали дирчать жатки. Чути гуртову пісню.

 

Голос пригінчого. Кидай!.. Полуднувать!.. Полуднувать!

Семен. Полуднувать, так полуднувать!

Голос пригінчого. До табору! До табору!

Ганя (витираючи лице від пороху хусткою). Слухай но. А що ж тобі сказала панночка, як ти... як ти їй те сказав?

Семен. Шо? Та шо ж вона може сказать? Зчервоніла немножко, закусила губу та й усе. Ну, шо ж їй! Насильно ж не потягне.

Ганя. І ти їй так і сказав? Правда?

Семен. Ех, Ганю!.. Та не можна ж так! Оп’ять ти сумліваєшся. Нада вірить так, як я вірю тібє... Пущай говорять мені на тебе, шо хочуть, пущай сміються, мінє плювать. Понімаєш? Ти сказала «нє», значить «нє». Он та сама Душа разі мінє не говорить, шо ти сміялась до барина, шо ти будьто вже соглашаєсся йти до нього... Разі ж я вірю? Або хоч раз сам говорив тібє про то? Та хай вони тут землю їдять, не повірю я. Ех, Ганю, Ганю!.. Ну, нічого... Молода ти ще, а горем пошарпана, ну й той… Ну, всьо пройдьот... Слиш, плюнь! Вірю і кончено.

 

Спів наближається.

 

Семен. Шо задумалась? Ненада. Ходім.

 

Ганя хоче щось сказати йому, часто поглядає, вагається.

 

Семен. Шо таке? Ну?

 

Вибігають Тетяна і Ганна.

 

Тетяна. Ой, а ці й полуднувать не хочуть. А Душа аж піниться та жде... Цілуйтесь уже та йдіть полуднувать...

 

П’є воду.

 

Ганя (перестає вагатись). Нічого... То я так. Ходім уже... (Поправляє спідницю.)

Ганна (управо до співу). Ану, поспішайте. А диви, розвели пісень... (Прислухається.) Еге! Вони нашої співають.

 

Тетяна, напившись, прислухається й раптом починає й собі співати.

 

Семен. А Теклюні там дадуть їсти?

Ганя. Тато ж там...

 

Виходить гурт робітників співаючи.

 

Тимошка (злякано підбігає до Ганни, яка п’є воду). А чуєш, чуєш!.. Що ти робиш?! Годі!

Ганна (злякавшись). Що?

Тимошка. Заллєшся, моя ясочко! Ач, пів баньки висушила.

Ганна. А, одчепись!

 

Семен і Ганя ідуть вперед.

Пісня змовкає, в гурті прокочується сміх. Ганя швидко озирається. На неї дивляться, сміючись. Семен щось говорить до Гані, не озираючись.

 

Тимошка (підморгує на Семена й Ганю й починає, гурт підхоплює):

 

Ой, вербо, ти, вербо кучерявая,

Коли ти зійшла, коли виросла?

Я у зимку зійшла, влітку виросла,

По зорях цвіла, впівдень вистигла.

Я по зорях цвіла, красувалася -

Дівка милого дожидалася.

 

Співаючи, помалу зникають уліво.

 

Голос пригінчого. Ану-ану! Швидше, швидше! Поспішайтесь, поспішайтесь.

 

ЗАВІСА.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ.

 

 

Степ. Вечір. Робітницький табор. Справа курінь таборного. В глибині сцени зліва велика кабиця, на ній величезні два казани, в яких вариться робітникам їжа. Коло кабиці дрова, розкидана солома й віз з великою бочкою води. Навкруги рівне поле, далеко темніють копи рядками.

Вечеря вже зварена, але вогонь ще не погас.

Коло казана стоїть дядюшка Палькарась з великим ополоником в руці й роздає вечерю робітникам, які підбігають до нього з ночовками.

Наліво чути сміх, крики, біготню, часом вирветься шматочок пісні. Видно навіть одну групу, яка сидить круг ночовок і їсть з неї. За нею спини інших. Почувається там великий гурт людей. Круг д. Палькарася товпляться.

 

Голоси.

- Дядюшка, мені! Дядюшка!

- Мені, мені!

- Ану, тобі! Підождеш. Я раньше прийшла.

Д. Палькарась. Поспієте, господа, поспієте. Ніч велика. (Насипає.)

Голоси:

- Еге, велика! А спать коли?

- А танцювать?

- Дядюшка кухар! Сипте швидше!

- Ой, боже наш, як помалу!

Д. Палькарась. Швидко, моя сороко, тільки дурні з гори бігають.

Тетяна. Ой, дядюшка Карась, сипте вже мені, бо зараз музики прийдуть...

Д. Палькарась (ніби злякавшись). Ой? Музики? (Ніби хапається.) Одійдіть усі, я Тетяні насиплю, бо музики січас прийдуть. Розступіться швиденько! Давай що там! Давай!

 

Сміх в юрбі.

 

Тетяна. Еге, вам смішки. (Сама сміється.) Ну, глядіть, як не натанцююсь, буду з вами завтра танцювать.

Д. Палькарась. То я й сьогодні можу. Ну, буде з тебе. Буде, буде, не об’їдайся. Одходь.

Голос зліва (дуже голосно): Ачхі-і!

Тетяна (швидко обернувшись туди). Шпичка в ніс та пара коліс, ще й півосі, щоб свербіло у но-о-сі!

Голоси:

- Ха-ха-ха! От так прочитала!

- Так