Повія - Мирний

- Є, є там чай. Бе­рiть, ба­бу­сю, та й пий­те. Оце вам i са­хар. Ста­ра ухо­пи­ла од­нiєю ру­кою са­мо­вар i, пос­та­вив­ши йо­го пiд пле­че, дру­гою по­тяг­ла­ся за са­ха­ром. Хрис­тi зда­ло­ся - то не ру­ка людська, то жаб'яча ла­па, та­ка чор­на та в зморш­ках, а па­зу­ри, на­че в ко­та, гост­рi. За­гар­бав­ши своїми кiгтя­ми чи­ма­ло гру­док, во­на зник­ла у тем­но­тi сi­ней. Не вспi­ла Хрис­тя пе­ре­вес­ти ду­ха, як Ориш­ка зно­ву бi­ля неї, бе­ре чай­ник, ста­ка­ни.

- Може, вам пе­рес­ла­ти пос­тельку? - пи­тає, ус­мi­ха­ючись.

- Спасибi, ба­бу­сю. Не тре­ба. Я вже са­ма. Ориш­ка поверну­лася йти.

- I нi­чо­го не тре­ба?

- Нiчого, ба­бу­сю. Iдiть спать, i я за­раз ля­жу.

- Гаразд. Тiльки ось що. На­що ви ме­не ба­бу­сею зо­ве­те? Яка я вам ба­бу­ся? Пу­па я вам не рi­за­ла. Що ста­ра я зда­юся, то ви ли­шень гляньте, - i, се ка­жу­чи, во­на про­ве­ла своєю чо­р­ною ру­кою по ви­ду. Хрис­тю на­че хто у гру­ди пхнув, по го­ло­вi вда­рив, свiт пе­ред очи­ма по­тем­нiв, i тiльки од­на iс­кор­ка десь да­ле­ко-да­ле­ко жев­рi­ла. У то­му мо­ро­цi, їй зда­ється, стоїть бi­ля неї не­ве­лич­ка дiв­чин­ка, ли­ченько як ку­ла­чок, а очi як зi­роч­ки, i так во­на смiється до неї ни­ми при­ят­но. Хрис­тя скрик­ну­ла, i зно­ву за­мiсть дiв­чи­ни сто­яла пе­ред нею та ж са­ма ба­ба Ориш­ка, по­хи­ту­ючись з ре­го­ту.

- А що, ба­чи­ла, яка я ба­ба? Не зо­вiть же ме­не ба­бу­сею, зо­вiть ме­не Ори­ною, як по­кiй­ник пан звав.

Христя нез­чу­ла­ся, ко­ли во­на i з ха­ти вий­шла, так переля­калася. "О гос­по­ди! Во­на справж­ня вiдьма", - промов­ила, при­хо­дя­чи в се­бе. I мер­щiй ки­ну­ла­ся, позачиня­ла й поза­щiпала вiк­на, за­чи­ни­ла две­рi з сi­ней. Ма­ла бу­ла й зак­ру­ти­ти, та не знай­шла ло­ма­ки. Не­по­кiй­на, з по­хо­ло­дi­лою ду­шею, во­на хут­ко роз­дi­ла­ся, ви­хо­пи­ла коц з-пiд по­ду­шок, дмух­ну­ла на свiт­ло i мер­щiй стриб­ну­ла на лiж­ко, пок­рив­шись ко­цом з го­ло­вою.

Тихо, тем­но… I пiд зем­лею тем­нi­ше не бу­де. А Хрис­тя ще дуж­че за­ри­вається у по­душ­ки, ще бiльше за­гор­тається ко­цом. Не див­ля­чись на лiт­ню теп­ло­ту, її мов ли­хо­рад­ка б'є, змерз­ла во­на, трем­тить уся. Пе­ред очи­ма жов­те круж­ляє ко­лiс­це, яс­нi iс­кор­ки ска­чуть. Во­на дуж­че жму­рить очi, а iск­ри, мов хто роз­ди­має гор­но, так i лi­та­ють на всi бо­ки… Мо­ро­зом сип­ну­ло з-за спи­ни, у ду­шi, мов у льоху, похоло­нуло. Чується го­лос Ориш­ки: "А що, бу­деш зва­ти ме­не ба­бою? Яка я ба­ба?.." Увид­жу­еться не­ве­лич­ка дiвчинк­а… Хрис­тя уми­ра з ля­ку i, са­ма не при­мi­ча­ючи ко­ли i як, роз­крилася.

У ха­тi, мов кiш­ка, бi­га­ла по стi­нi яс­на пля­ма. От хо­че до­братися до до­лiв­ки i стриб­не на сту­ла, пот­рем­тить, потру­ситься на йо­му та й зно­ву по­бе­реться на­зад. "Що во­но? де во­но взя­ло­ся? Нев­же то мi­сяць зiй­шов? Так, так. То вiн, то йо­го iг­раш­ки-за­ба­ви. Iч, хит­рий, з-за стi­ни хо­тiв ме­не зля­кати. Пос­тiй же, я вста­ну, до­бе­ру­ся до вiк­на".

I їй здається, що во­на вже бi­ля вiк­на стоїть… Уни­зу по до­ли­нi чор­нiє лiс, З-за го­ри хма­рою су­не сi­рий ту­ман i сте­леться по­мiж де­ре­вом, мов дим той, об­гор­та вiн кож­ну де­ревину. Ку­рiе зем­ля, а мi­сяць, вис­та­вив­ши по­ло­ви­ну сво­го ко­ла, ре­го­че. "Ну, ну, - ка­же вiн, - сте­ли­ся i вкри­вай­ся. На­став твiй час по­кою. Дай i ме­нi по­зир­ну­ти. От i ме­не ждуть не дiж­дуться". - "Хто там жде те­бе, пе­ре­по­ло­ви­не­но­го?" - чується го­лос уни­зу. "Он глянь на па­лац. Та й спи со­бi, не во­ру­ши­ся", - од­ка­зує мi­сяць i зра­зу на пiв-арши­на стриб­нув уго­ру. Вся до­ли­на ук­ри­ла­ся, на­че ряд­ном, гус­тим тума­ном. Ту­ман до­ся­гав аж до вiк­на. За­те по­верх йо­го так ста­ло яс­но та вид­но. Хрис­тя зирк­ну­ла на па­лац. Там на са­мо­му рiж­ку осе­лi, на стра­шен­нiй ви­со­тi, сто­яло щось бi­ле i тяг­нулося ру­ка­ми до мi­ся­ця. Хрис­тя при­ди­ви­ла­ся: се ж ба­ба Ориш­ка. Во­на, во­на. Ув од­нiй со­роч­цi, роз­пат­ла­на.

"Ну ли­шень ско­рi­ше iди. Чо­го сьогод­нi так ба­рив­ся?" - пи­тає Ориш­ка. "Та ли­ха їх го­ди­на знає, - ка­же мi­сяць, стри­б­нув­ши цi­лi пiв-арши­на вго­ру. - Як на­ча­ли тер­тись та м'я­тись, по­ти ви­пус­ти­ли. I зна­ють, що нiч­ка ма­ла, тре­ба ко­лись-то об­бi­га­ти усю зем­лю, нiт же, за­ве­ли бен­кет. Си­дять, п'ють та гу­ля­ють".

"Хто ж там та­кий?"

Мiсяць якiсь та­кi ска­зав чуд­нi наз­ви, що Хрис­тя аж зди­вувалася. Во­на Зро­ду та­ких не чу­ла, то й ви­го­во­ри­ти їх чо­ловiковi - ско­рi­ше язи­ка зло­миш, чим ви­го­во­риш.

"О-о, то звiс­ний гу­ля­ка! - од­ка­за­ла ба­ба на мi­ся­це­вi дово­ди. - А i в нас но­ви­на".

"Приiхав-таки".

"А ти по­чiм знаєш?"

"Хiба не вид­но слi­ду? Я тiльки витк­нув­ся, то за­раз заба­чив ко­лiї, а в дво­рi ко­ло ха­ти сi­на нат­ру­ше­но, ко­нi на­гно­їли".

"Приїхав то приїхав. Та вга­дай з ким?"

"З жiн­кою", - од­ка­зав мi­сяць.

"Якби з жiн­кою, то б i не ди­во. А то та­ку па­нян­ку десь пi­д­хо­пив, що не йо­му, ста­ро­му б, за­ли­ця­ти­ся".

"Молоду, го­жу?" - скрик­нув мi­сяць.

"Саме в со­ку".

"I дiй йо­го чес­тi! Хоч би со­бi хоч од­ним оком ски­ну­ти!" - скрик­нув мi­сяць i, на­че дзи­га, на од­но­му мiс­цi ра­зiв зо сто пок­ру­тив­ся. У Хрис­тi аж у вiч­чю за­ми­го­тi­ло.

"Ну-ну! Я то­бi дам! - пос­ва­ри­ла­ся на йо­го своїм скрюче­ним пальцем ба­ба. - Ви всi, ба­чу, ши­бе­ни­ки од­на­ко­вi. Сьо­годнi, див­ля­чись на неї, прос­пi­ва­ла на до­гад бу­ря­кiв, щоб да­ли ка­пус­ти, пi­сеньку, що не та­ко­му б ста­ро­му гор­ну­ти­ся до та­кої кра­лi. Так де то­бi? Так розп­рин­див­ся, що ну. Злякал­ася я йо­го! Хi­ба вiн не знав, що тiльки прим­чу жiн­ку, то не бу­де мiс­ця не тiльки кра­лi, а й йо­му".

"О-о, ти зав­зя­та! Я те­бе знаю по зiр­ни­цi. Пе­ре­тя­ла ж ме­не над­воє".

"А що ж ти пак що­но­чi уна­див­ся? Ва­шо­го бра­та тiльки не здер­жуй, то за­ве­де та­ке, що й свi­ту вiд­цу­ра­ти­ся тре­ба".

"Що ж во­ни, умiс­тi й спа­ти по­ля­га­ли?" - по­мов­чав­ши, спи­тав мi­сяць.

"Нi, на­рiз­но. Вiн, бач, не ви­дає. Сам лiг у кiм­на­тi, а їй вiд­дав свiт­ли­цю".

"То, мо­же, мож­на i зир­ну­ти на неї?" - лу­ка­во морг­нув­ши од­ним оком, пос­пи­тав мi­сяць.

"Зирни, про ме­не. Тiльки цур, не ла­буз­ни­тись, а то i ту по­ло­ви­ну пи­ки стов­чу, як ци­бу­ли­ну у са­ла­тов­цi".

Мiсяць крут­нув­ся на мiс­цi i стриб­нув уго­ру. Уд­ру­ге, втретє… Зра­зу опи­нив­ся у са­мо­му вiк­нi. У свiт­ли­цi ста­ло вид­но, хоч гол­ки зби­рай. Це, чує Хрис­тя, тяг­неться яс­на стя­га до її що­ки. Гля­не, пог­ля­не - то ж не стя­га, то устоньк­и блiд­нi з чор­ни­ми ву­са­ми. Цмок!

"Бачив! ба­чив!" - крик­нув мi­сяць, стриб­нув­ши з вiк­на, i стрi­лою пом­чав­ся до ба­би.

"А не ви­тер­пiв-та­ки! Хоч раз цмок­нув", - за­гар­ча­ла та та цап йо­го за ро­ги! Стриб з осе­лi!