Повія - Мирний

- Хто ж то та­кi вер­хо­во­ди? - спи­тав, од­хо­дя­чи, Ко­лiс­ник.

- Та вже ж не хто. На­шi сло­бiдськi ба­га­ти­рi: шин­кар Крав­ченко та ту­теш­нiй кра­мар Вовк.

- Брешуть, па­ноч­ку! - стриб­нув­ши у свiт­ли­цю, заторо­хтi­ла Ориш­ка. - Не вiр­те сьому. I Крав­чен­ко, i Вовк по­важ­нi лю­ди, ха­зяїни, нi­ко­ли не ста­ли б во­ни пiд­би­ва­ти гро­ма­ду на ли­хе про­ти вас. А що во­ни справ­дi хо­чуть най­ня­ти у вас i ого­ро­ди, i ста­вок, то i ме­нi хва­ли­ли­ся. Ми б, ка­же, доб­ру пла­ту да­ли па­но­вi!

Христя озир­ну­ла­ся - Ориш­ка сто­яла пе­ред Ко­лiс­ни­ком, роз­ма­ху­ва­ла ру­ка­ми, шам­ко­тi­ла своїм без­зу­бим ро­том, зла та лю­та, - де й дi­ла­ся не­дав­ня ще Ориш­ка, ти­ха та яс­на!

- Не знаю. Мо­же, во­но й брех­ня, - по­ну­ро од­ка­зав Ки­ри­ло. - за що ку­пив, за те й про­даю, що чув - те й вам, доб­ро­дiю, ка­жу.

- Гаразд, га­разд, - мах­нув на но­го ру­кою Ко­лiс­ник i по­вернувся до Ориш­ки. - А скiльки б же Вовк та Крав­чен­ко да­ли за орен­ду?

- Не знаю, па­ноч­ку, скiльки. Та та­ким ха­зяїнам ко­ли яким i руб­лем пос­ту­пи­ти­ся, - то не бу­де­те ка­яти­ся: во­ни зна­ють, ко­ли i як чо­му яр­мiс да­ти. Не ста­нуть чу­жо­го ро­зо­ря­ти, як дру­гi. Звiс­но, ха­зяїни.

- То ска­жи їм, хай прий­дуть, ко­ли ма­ють охо­ту най­ма­ти, - по­вер­нув­ся вiн зно­ву до Ки­ри­ла. - По­ба­ла­каємо. А дур­них учи­ти тре­ба! То їм од­да­вай го­ро­ди, а то i го­ро­ди що-не­будь при­не­суть, i лiс бу­де око­па­ний.

- Що ж, па­не, най­ме­те лю­дей? - пи­та по­кiй­но Ки­ри­ло.

- Нащо най­ма­ти? По­ки во­ни в ме­не в ру­ках, то i са­мi око­пають.

- Нi, па­не, во­ни так не схо­тять.

- А не схо­тять - най­му! - рi­шив Ко­лiс­ник. - За їх гро­шi i на­й­му.

- За двiс­тi труд­но най­ня­ти.

- Яких двiс­тi? Двiс­тi по­лу­чив, а ще трис­та.

- Тих, па­не, нав­ряд чи по­лу­чи­те.

- Чому?

- Нi з чо­го бра­ти.

- Зiйдеться. Ко­ли наг­нуть, то знай­деться. Як опи­шуть ха­ти та грун­ти, то зап­ла­тять.

- То то­дi, па­не, чи й ми тут уси­ди­мо.

- Чого уси­ди­мо?

- Так. Го­ло­му, ка­жуть, роз­бiй не страш­ний. За­па­лять так ко­лись, що не по­хо­пим­ся i з ду­шею вир­ва­ти­ся.

- Та ну, не ля­кай! На па­лiїв є тюр­ма, є Си­бiр, є й шибе­ницi!

- Та й те, па­не, що то­дi вiд кра­дiж­ки не вбе­ре­жеш­ся. Все, що мож­на тiльки бу­де ук­рас­ти, ук­ра­дуть.

- А очi на­що?

- Та очi є, та що ти по­ро­биш з ни­ми про­ти та­кої си­ли! Ти на двоє ди­виш­ся, а во­на на двад­ця­те­ро.

- Не вiр­те, па­ноч­ку! - зно­ву, як по­тай­на со­ба­ка з-за при­чiл­ка, ки­ну­ла­ся, гарк­ну­ла Ориш­ка. - Не бу­де нi­чо­го. Смi­ло най­май­те Крав­чен­ко­вi та Вов­ко­вi. То по­важ­нi лю­ди, ха­зя­ї­ни, а то - смiт­тя. Роз­би­ша­ки, ши­бе­ни­ки!

- А он же, бач, твiй чо­ло­вiк не рає, - ус­мiх­нув­шись, одка­зав Ко­лiс­ник.

- I вiн бре­ше, па­ноч­ку, хоч вiн i мiй чо­ло­вiк! - не видержа­ла­ Ориш­ка.

- От i не дур­на ж ти? - по­кiй­но обiз­вав­ся Ки­ри­ло з-за вiк­на. - Ще я те­бе ма­ло вчив, а ти й до­сi дур­ною зос­та­ла­ся. Де б за чо­ло­вi­ком ру­ку тяг­ти, а ти йо­му брех­нi зав­даєш. А все че­рез те, що дур­на. Хоч i ка­жуть, що ти вiдьма, i бо­яться лю­ди те­бе, а я пря­мо ска­жу - дур­на, дур­на, як чiп, та й го­дi! Це ба­чи­те вiд чо­го, па­не, во­на уз­ли­ла­ся на сло­бо­жан. То­рiк бу­ла за­су­ха. Лю­ди справ­дi ма­ють її за вiдьму, хоч во­на та­ка вiдьма, як я вов­ку­лак. Ну, ото, як за­су­ха бу­ла, то во­ни й тол­ку­ються: це, пев­но, вiдьма пок­ра­ла ро­су з не­ба, да­вай її ви­ку­паємо. Спiй­ма­ли її раз та й уки­ну­ли у ста­вок. А во­на ото уз­ли­ла­ся та й мс­титься ото.

Колiсник так i прис­нув:

- Так ти i в став­ку жаб по­ло­ха­ла?

- Брешеш, по­ган­цю! Бре­шеш, во­ню­чий, смер­дю­чий! I не ки­да­ли у ста­вок, а тiльки во­дою об­ли­ли, та й го­дi. Да­ла­ся б я їм, бi­со­вим ши­бе­ни­кам, уки­ну­ти се­бе? Я б їм очi вид­ра­ла!

- Та хто те­бе знав - чи ки­да­ли те­бе, чи об­ли­ли во­дою. Тiльки вер­ну­ла­ся ти до­до­му, як хлю­ща, мок­ра.

Оришка аж по­си­нi­ла з сер­ця. Раз по­си­нiє, вдру­ге позе­ле­нiє. Стоїть, тру­ситься, очi па­ла­ють, як уг­лi. А Ко­лiс­ник аж за бо­ки бе­реться - ре­го­че. Ус­мiх­нув­ся i Ки­ри­ло за вiк­ном. Ориш­ка по­ба­чи­ла, як кiш­ка, стриб­ну­ла до вiк­на, плю­нула пря­мо ме­жi очi i мер­щiй ви­бiг­ла з ха­ти. Ко­лiс­ник упав i по­котився по до­лiв­цi… аж стог­не, аж по­си­нiв, нi­як не вдер­житься вiд ре­го­ту. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" - глу­хо розко­чує­ть­ся­ по ха­тi, а з-за вiк­на Ки­ри­ло со­бi здер­жує ре­гiт.

Одна Хрис­тя по­ну­ро ди­ви­ла­ся на все те. У са­мо­му гли­бi її жа­лiс­ли­во­го сер­ця гост­рим но­жем по­вер­та­ла­ся пе­ку­ча ту­га. Пе­ред очи­ма у неї од­но сто­яли сло­бо­жа­ни, обiр­ва­нi, не­чистi, нев­ми­тi. На ко­лi­нах гну­ли­ся во­ни пе­ред ба­га­тим Ко­лiс­ни­ком, кот­рий кеп­ку­вав з їх, а на­кiн­цi ще i виг­нав з дво­ру. Спер­шу їй тiльки шко­да їх бу­ло, своїм жi­но­чим сер­цем во­на жа­лi­ла про­вин­ни­кiв. Те­пер, пiс­ля Ки­ри­ло­вих пере­казiв та Ориш­чи­но­го гар­чан­ня, во­на по­ба­чи­ла, що во­ни i не ви­ну­ва­тi… їй тiльки при­ма­ня­чи­ло­ся її давнє, узд­рiв­ся Грицько Суп­ру­нен­ко, що за ма­лим i ве­ли­ким в'яз до її ма­терi… I цi Крав­чен­ко та Вовк та­кi ж, як i Суп­ру­нен­ко, соба­ки. "Ба­га­ти­рi, ха­зяїни", - ка­же Ориш­ка. Та на чу­же зазд­рi; їм за­му­ля­ли тi го­ро­ди, кот­ри­ми се­ля­ни во­ло­дi­ли, кот­ри­ми який-не­будь бi­до­лаш­ний го­ду­вав сiм'ю свою. На­що йо­му? Вiн не роз­жи­веться з їх, а Крав­чен­ко та Вовк розжи­ву­ть­ся… Важ­кi та тяж­кi дум­ки ок­ри­ва­ли її го­ло­ву, то­дi ко­ли Ко­лiс­ник ка­чав­ся по ха­тi з ре­го­ту. Яким вiн здав­ся їй гид­ким, цей за­па­нi­лий рiз­ник, кеп­ку­ючий з людсько­го го­ря… а во­на ж по­вин­на йо­го об­нi­ма­ти та при­гор­та­ти… якою злою та уїдли­вою ця ста­ра вiдьма Ориш­ка, плю­ючи в очi своєму чо­ло­вi­ко­вi за те, що той розк­рив прав­ду… Гос­по­ди! i це лю­ди! Со­ба­ки- так гри­зуться за не­дог­ри­зе­ну кiст­ку. Хрис­тя пе­ре­жи­ва­ла за ту хви­ли­ну бiльш, нiж за увесь свiй вiк мо­ло­дий. Не крас­кою со­ро­му, а блiд­но­тою не­мо­чi та страж­дан­ня пок­ри­ло­ся її мо­ло­де свi­же ли­це, яс­нi очi мерх­ли пiд на­тов­пом важ­ких ду­мок, а в сер­цi гiр­ка та неодрадна­ ту­га за­во­ди­ла свою пiс­ню… Не­ве­лич­ка зморш­ка ско­чи­ла на її ло­бi та там i за­ка­ме­нi­ла.

Не швид­ко Ко­лiс­ник одiй­шов вiд сво­го ре­го­ту, не ско­ро одiг­нав Ки­ри­ла вiд вiк­на, на­ка­зу­ючи йо­му пе­ре­ка­за­ти Кра­в­чен­ко­вi та Вов­ко­вi, щоб безп­ре­мiн­но прий­шли i як мож­на ско­рi­ше, бо вiн швид­ко по­ви­нен виїха­ти по служ­бi, а Хрис­тя од­но си­дi­ла по­ну­рив­шись.

- Чого се на­ша до­ня за­су­му­ва­ла так? - ста­ючи про­ти неї i ве­се­ло заг­ля­да­ючи