Повія - Мирний

- Дума, мо­же, ко­ли бу­де їй го­ди­ти, то пiс­ля смер­тi старог­о i їй шо-не­будь пе­ре­па­де.

- Хай до­жи­дає. Не так во­на приб­ра­ла йо­го в ру­ки. Та й не та­ка во­на, щоб ви­пус­ти­ти.

Розмова стих­ла. З ол­та­ря до­но­сив­ся го­лос по­пiв, з крила­са глу­хi за­во­ди дя­ко­вi. У церк­вi ро­би­ло­ся душ­нi­ше i душ­нiше. Дим вiд ла­да­ну хма­ра­ми но­сив­ся по­над головами­, си­нiв у по­тем­нi­лiй осе­лi, з за­ка­пел­кiв до­но­сив­ся ка­шель. Уда­рили на дос­той­но. На­род, прос­лу­хав­ши вi­рую, пот­ро­ху ви­ходив з церк­ви на про­хо­ло­ду. Як по­ча­ло­ся свя­те свя­тих, ко­ло Хрис­тi зов­сiм ста­ло пус­то. Ти­тар хо­див ко­ло став­ни­кiв i ту­шив не­до­гар­ки. У церк­вi по­тем­нi­ло. Зда­ва­ла­ся во­на якимсь скле­пом або до­мо­ви­ною - об­ра­зи так сум­но i су­во­ро ви­зи­ра­ли з iко­нос­та­су. Де­кiлька жi­нок з малим­и-дiтьми ста­ва­ли круж­ка ко­ло цер­ков­них врат; дi­ти пла­ка­ли, ма­те­рi їх гой­да­ли, ши­ка­ли, Хрис­тi ста­ва­ло не по со­бi, i во­на на­мi­ри­ла­ся, бу­ло, вий­ти. По­вер­неться - аж у сто­ро­нi сто­ять двi жiн­ки, i до їх бра­ва, мов мос­каль, че­ше Ївга. Хрис­тя зо­ста­лася.

- Ну що? - по­чу­ло­ся.

- Панночка якась. З Ко­лiс­ни­ком, що ку­пив Кут, з гу­бер­нiї приїха­ла, - шеп­та­ла Ївга.

- Пiшов Ко­лiс­ник уго­ру; з па­на­ми во­диться, сам па­ном став. А що ко­лись був? Там од­на дiв­ка, що слу­жи­ла у мiс­тi, роз­ка­зу­ва­ла: рiз­ник, та й го­дi. Жiн­ка йо­го i до­сi жи­ве у мiс­тi. З со­бою вiн її не бе­ре. Де ж, во­на зов­сiм прос­та, а вiн, бач, пан, - ка­за­ла дру­га.

- Як му­жи­ком був та жiн­ка слу­жи­ла, то то­дi її i тре­ба бу­ло, а як за­па­ну­вав, то й жiн­ки не тре­ба, - увер­ну­ла тре­тя.

- Нащо йо­му жiн­ка? Там, у гу­бер­нiї, ба­га­то є та­ких. Ли­бонь, ка­жуть, вiн i має… Мо­же, й се та­ка, - до­га­ду­ва­ла­ся Їв­га.

- О-о! Нев­же? Ста­рий вiн.

- Старий! Ба­ба роз­ка­зує, що тiльки у нього i роз­мо­ви, що про дiв­чат. З ста­рих цих все ли­хо встає!

З гу­ком i бряз­ком за­вi­са на цер­ков­них вра­тах вiдкинула­ся ­в сто­ро­ну, лю­ди за­мо­ли­ли­ся, роз­мо­ва стих­ла. Зля­ка­нi дi­ти за­ве­ли ре­пет на всю церк­ву. Пiп з ча­шею по­казався з ол­та­ря, су­во­ро на їх по­зи­ра­ючи. "Co стра­хом бо­жим", - по­чулося. I жi­ноч­ки, на­хи­лив­ши го­ло­ви, пi­дiй­шли до по­па. По­ча­ло­ся при­час­тя.

Христя одiй­шла до две­рей. Ду­хо­та i крик ди­тя­чий її геть-то дiй­ма­ли. А там, ко­ло две­рей, так хо­ро­ше: вi­те­рок ле­генький про­вi­ває, у две­рi вид­но - зе­ле­нiє цвин­тар, со­неч­ко крiзь гус­ту лист­ву лип про­би­вається i опа­дає зо­ло­ти­ми пля­ма­ми на тра­ву - здається, мов хто ро­зiс­лав зе­ле­ний ки­лим з жов­то­га­ря­чи­ми квiт­ка­ми. А на йо­му, як чер­ви, наро­ду: бi­гає дiт­во­ра, у хо­ло­доч­ку дiв­ча­та роз­сi­ли­ся, посилаю­чи бi­си­ки очи­ма на про­хо­жих па­руб­кiв, по­важ­но про­хо­дять жiн­ки, чо­ло­вi­ки. Iде мiж ни­ми ти­хий го­мiн; го­робцi на ли­пах за­ве­ли, мов жи­ди, свою джер­кот­ня­ву i не да­ють слу­хат­и, про що го­мо­нять лю­ди. Во­ни так кри­чать несамови­то, що лед­ве чут­но у церк­вi го­лос по­пiв. Чуд­но Хрис­тi: там, над­во­рi, жит­тя, справжнє жит­тя, аж б'є, аж рi­же у вi­чi, а тут обiк з ним ти­ха су­та­ни­на… тем­ний закапело­чок, ку­ди схо­ва­ла­ся жи­ва ду­ша, щоб висповiдатися п­е­ред бо­гом. Во­на за­мис­ли­ла­ся, рiв­ня­ючи од­ну до дру­гої цi двi пос­та­но­ви людсько­го по­би­ту. Ту­ди, до свi­ту, тяг­ли її мо­ло­дi лi­та; там ди­тя­чi за­ба­ви, людський го­мiн, все те, чим кра­ситься i з чо­го скла­дається жит­тя, тут - нi­мо­та тем­ної мо­ги­ли, глу­хi ви­чи­ти по­по­вi, трем­тя­чий го­лос дя­кiв, дим i мо­рок - холод­ом об­да­ва­ли ду­шу, нi­як не при­па­да­ли до її сер­ця… I чо­го во­но так: до то­го те­бе тяг­не, а од сього - i свя­то­щi, та од­бив­ає… Вид­но, труд­не те спасiнн­я.

- Батюшка поз­до­ров­ля­ють вас з не­дi­лею i ве­лi­ли пiдне­сти сю прос­ку­ру, - по­чу­ла Хрис­тя ко­ло се­бе.

Зирк - пе­ред нею стоїть па­ла­мар i дер­же в ру­ках олив'я­ну та­рi­лоч­ку з ви­со­кою подзьоба­ною прос­ку­рою. Та се ж Фе­дiр Суп­ру­нен­ко! Хрис­тя по­зир­ну­ла по церк­вi - увесь на­род вит­рi­щив­ся на неї. У неї в очах по­тем­нi­ло, но­ги струс­нулися; не обiп­рись во­на об од­вiр­ки, пев­но, до­ве­ло­ся б упа­с­ти - так те все нес­по­дi­ва­но ви­па­ло. Чер­во­на, як сап'я­нець, крас­ка об­ли­ла її свi­же ли­не. Во­на сто­яла i не зна­ла, що їй ро­би­ти. То­дi тiльки, ко­ли вдру­ге пе­ре­ка­зав Фе­дiр на­каз ба­тю­щин, Хрис­тя узя­ла прос­ку­ру з та­рiл­ки. Фе­дiр пi­шов, i їй по­лег­ша­ло. "За ко­го во­ни прий­ма­ють ме­не?" - ду­мала во­на, пох­ню­пив­шись, щоб не ди­ви­тись нi на ко­го. Тi не­дов­гi хви­ли­ни, якi зос­та­ли­ся до кiн­ця служ­би, зда­ва­ли­ся їй за вiк. Во­на нi об чiм уже бiльше не ду­ма­ла, аби ско­рi­ше скiн­чи­ла­ся служ­ба i щоб їй хоч над­вiр вий­ти прохо­ло­ди­тися, ­бо та про­хо­ло­да, що йшла в две­рi, зов­сiм її не про­хо­лод­жа­ла, а ця прос­ку­ра на­че при­ку­ва­ла її на одном­у мiс­цi.

Аж ось за­ме­ту­ши­лись лю­ди, за­ко­ли­ха­ли­ся i по­ва­ли­ли з церк­ви. Хрис­тя мер­щiй вис­ко­чи­ла у бо­ко­вi две­рi i пiш­ла до бра­ми, по­чу­ва­ючи, що сто­ока ку­па лю­дей бiльше нi­ку­ди i не ди­ви­ла­ся, як на неї. Гос­по­ди! як би во­на ба­жа­ла у ту мить хоч про­ва­ли­ти­ся крiзь зем­лю або пок­ри­ти­ся чор­ною хма­рою, щоб тiльки од­вер­нуть вiд се­бе людськi очi.

- А я вас дав­но вже жду, - стрi­ла її ко­ло бра­ми ба­ба Ориш­ка. - Ди­ви­ла­ся у церк­вi - не вид­но, та ста­ла на сьому мiс­цi - уже ж, ду­маю, ко­ли ви­хо­ди­ти­ме, то не пу­щу.

- Ходiмо, ба­бу­сю, он на­ша по­воз­ка, - ка­же Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи, бо лю­ди зно­ву зсту­пи­ли­ся бi­ля бра­ми i витрiщили­ся ­на неї.

- Та пос­тiй­те, пан­ноч­ко. Я щось маю вам ска­за­ти, - зоста­новила її Ориш­ка.

Христя ста­ла, ус­та­вив­ши очi в Ориш­ку.

- Тут у ме­не є ро­дич­ка. Про­ха­ла до се­бе з церк­ви. Ми, бу­ло, вас пiд­жи­да­ли, а по­тiм во­на по­бiг­ла упе­ред приготови­тися. Мо­же, ва­ша лас­ка - зай­де­те до неї в ха­ту. Во­на ра­да бу­де, i ви по­ба­чи­те, як на се­лi лю­ди жи­вуть.

- Добре, доб­ре. Хо­дi­мо ж ско­рi­ше, - од­но прис­пi­чує Хри­стя i пiш­ла впе­ред, 3а нею Ориш­ка - ко­виль, ко­виль! - i тро­хи не впа­ла, са­ма нас­ту­пив­ши на по­лу сво­го ха­ла­та.

- Оцi ще ме­нi ба­ла­хо­ни! Бо­дай їх! - ремст­ву­ва­ла Ориш­ка, до­хо­дя­чи до по­воз­ки, де Хрис­тя уже си­дi­ла.

Поки ж ще Ориш­ка злiз­ла та вмос­ти­ла­ся, Хрис­тя аж сова­лася, до­жи­да­ючи. Ось i Ориш­ка сi­ла. Поїха­ли… Сла­ва бо­гу! Хрис­тя, мов з тюр­ми вир­ва­ла­ся, аж лег­ше зiтх­ну­ла.

VII

***

- Стiй, Ва­си­лю, стiй! - гук­ну­ла Ориш­ка, ко­ли во­ни пробi­га­л­и ули­цею.

- А що там, роз­гу­би­ли­ся? - спи­тав Крав­чен­ко, зу­пи­ня­ючи ко­ня.

- Нi. При­вер­ни лиш он до тiї ха­ти. Ба­чиш, мо­ло­ди­ця на во­ро­тях стоїть. То моя пле­мiн­ни­ця. Заїде­мо. Пев­но, ти нi­чого не їв, то й пiд­ку­сиш там. I пан­ноч­ка, спа­си­бi їм, обiця­ли зай­ти.

Христя