Повія - Мирний

- Про ме­не не тур­буй­те­ся. Я по­сид­жу, пi­дож­ду, - ска­за­ла Хрис­тя i со­бi вер­ну­ла­ся за дру­ги­ми.

Горпина та­ка ра­да, не здер­жа­ла­ся i ки­ну­ла­ся по­цi­лу­ва­ти Хрис­тю у ру­ку. Хрис­тя по­мi­ти­ла i пiдс­та­ви­ла гу­би. Двi дав­нi под­ру­ги по­цi­лу­ва­ли­ся. "Якби ти зна­ла, ко­го цi­луєш! - по­ду­ма­ла Хрис­тя. - Чи цi­лу­ва­ла б?"

Не мен­ше зра­дiв i Фе­дiр, як во­ни вер­ну­ли­ся. Зас­му­че­ний та зби­тий з пан­те­ли­ку, вiн зра­зу ожив, за­ме­ту­шив­ся, забi­гав.

- Просю вас, сi­дай­те. Я на хви­ли­ну, я за­раз - i вiн ку­дись по­бiг з ха­ти.

Поти Гор­пи­на роз­са­ди­ла гос­тей та вий­ня­ла пи­ро­ги з пе­чi, i Фе­дiр уже звер­нув­ся. З од­ної ки­ше­нi вiн ви­тяг пляш­ку го­рiл­ки, а з дру­гої - щось дру­ге, чер­во­не i пос­та­вив на сто­лi.

- Ви не по­вi­ри­те, як ме­нi оця спiр­ка у пе­чiн­ках си­дить. Та не про­хо­дить тиж­ня без то­го, щоб ота­ко­го не скоїло­ся, - по­жа­лiв­ся вiн. - Тiльки й за­бу­деш­ся, як доб­рий чо­ло­вiк при­б'ється до ха­ти та роз­го­во­рить. Спа­си­бi вам, що верну­лися. Ану­те, лиш, вип'ємо по чар­цi. Се по­вин­на бу­ти доб­ра го­рiл­ка. Ач, жов­та яка.

- Вистояла?! - гра­ючи лу­ка­ви­ми очи­ма, ска­зав Крав­чен­ко.

- Жид ка­зав, що дав­ня. А бог йо­го знає, яка во­на. - I, на­ливши в чар­ку, вiн пер­шу пiд­нiс ба­бi.

- У ко­го в ру­ках, у то­го й в ус­тах! - од­ка­за­ла та, од­во­дя­чи чар­ку ру­кою.

- Жiнко! Десь у нас i дру­га бу­ла ча­ру­пи­на. Ке, лиш, сю­ди та по­пот­чуй пан­ноч­ку. То ж я для їх ку­пив пляш­ку тернiв­ки.

- Для ме­не? - чер­во­нi­ючи, спи­та­ла Хрис­тя. - Мар­но ви i втра­ча­ли­ся. Я не п'ю.

- Не мож­на, на­ша пан­ноч­ко. Хоч при­губ­те, - пот­чу­ючи, про­ха­ла Гор­пи­на.

- Ось я по­цо­ка­юся з пан­ноч­кою. Будьмо здо­ро­вi. Хай на­шi во­ро­ги ви­гиб­нуть, - i Фе­дiр, цок­нув­шись чар­кою, зра­зу ви­хилив. По­тiм по­пот­чу­вав ба­бу i Крав­чен­ка.

Христя над­пи­ла тро­хи i пос­та­ви­ла. Тер­нiв­ка зда­ла­ся їй та­кою смач­ною. Во­на, здається, ще нi­ко­ли нi­чо­го смач­нi­шо­го не пи­ла.

- А справ­дi доб­ра, - ска­за­ла во­на.

- То про­си­мо вас ви­ку­ша­ти всю, - кла­няється Гор­пи­на. - Та й пи­рi­жеч­ком заїсти. Пи­рiж­ки з свi­жим си­ром, i сме­та­на свi­жа.

- Хiба з ва­ми, - ска­за­ла Хрис­тя, бе­ру­чись за чар­ку.

- I я вип'ю, - i Гор­пи­на по­тяг­ла­ся до го­рiл­ки. Са­ма з пiвча­рочки ви­пи­ла i дру­гих по­пот­чу­ва­ла.

- Хай на­шим во­ро­гам та­ка ши­бе­ни­ця! - скрик­ну­ла Хри­стя, ви­хи­лив­ши чар­ку i виб­риз­нув­ши ос­тат­ню крап­лю по­верх го­ло­ви.

- О, на­ша пан­ноч­ко! на­ша го­лу­боч­ко! - скрик­ну­ла Горпи­на i, при­хи­лив­шись до неї, цмок­ну­ла у пле­че. - Мов ви мiж на­ми ро­ди­лись, так знаєте на­шi зви­чаї та поговiрки­.

- За се не стид ще по чар­цi ви­пи­ти! - ска­зав Крав­чен­ко.

- Випити! Ви­пи­ти! - скрик­нув Фе­дiр i по­чав зно­ву потчу­вати. Пiс­ля третьої усi зра­зу за­го­мо­нi­ли ве­се­ло та гуч­но, так, мов бджо­ли в ули­ку пе­ред роєм. Не­давньої свар­ки i приз­на­ку не бу­ло. Фе­дiр роз­ка­зу­вав уся­кi при­повiстки за дя­кiв, за по­па, Гор­пи­на утi­ша­ла­ся пе­ред Хри­стею своїми дiтьми, кот­рi на по­лу на­топ­ту­ва­лись пирогами­. Крав­чен­ко роз­по­вi­дав про вся­кi плут­нi, хто ко­го об­ду­рив, хто нажив­ся, i завж­ди вих­ва­лю­вав мис­тецько­го плу­тя­гу. Од­на Ориш­ка з по­со­ло­вi­ли­ми очи­ма, мов та со­ва, мовч­ки по­зи­ра­ла на всiх. Хрис­тя пiс­ля двох ча­рок тер­нiв­ки роз­чер­во­нi­ла­ся - мов ма­ко­ва квiт­ка виг­ля­да­ла з-за сто­лу, а очi її так i пля­са­л­и. Во­на ще нi­ко­ли не по­чу­ва­ла, щоб їй бу­ло так гар­но, так лю­бо. Все те давнє, що во­на ки­ну­ла у се­лi, те­пер вер­ну­ло­ся до неї i так вста­ло, пест­ли­во-прав­ди­ве i рiд­не, во­но ро­би­ло її на хви­лин­ку щас­ли­вою. Оце б i їй так бу­ло. I во­на утi­ша­ла­ся б своїми дiтьми, як утi­шається Гор­пина, i во­на тур­бу­ва­ла­ся б ко­ло сво­го гос­по­дарст­ва, як i ся тур­бується. А те­пер?..

- Доброго здо­ров'я всiм! З не­дi­ленькою свя­тою! - по­чув­ся вiд по­ро­га жi­но­чий го­лос.

Зирк - чор­на Ївга ус­ко­чи­ла в ха­ту. Не вспi­ли їй од­ка­за­ти на при­вiт, як во­на, по­зир­нув­ши по ха­тi, спи­та­ла:

- Що, ста­ро­го у вас не бу­ло?

- Нi, був, - ска­за­ла Гор­пи­на.

- Та ку­ди пi­шов?

- За то­бою, - гук­ну­ла Ориш­ка.

- Ох, ме­нi ли­шенько! Ми, зна­чить, роз­ми­ну­ли­ся! По­бi­жу ж за ним, - i, по­вер­нув­шись, мер­щiй вис­ко­чи­ла в сi­ни.

Неждане ївжи­не на­вi­ду­ван­ня на який час пе­рер­ва­ло ве­селу бе­сi­ду.

- Чи бач, яка жа­лiб­ни­ця знай­шла­ся! - га­рик­ну­ла ба­ба i сплю­ну­ла.

- Отак, тiльки ко­го чу­жо­го за­ба­чить, за­раз i бi­жить до­знатися, що ро­би­ли, - жа­лi­ла­ся Гор­пи­на.

- Вона нас, спа­си­бi їй, не за­бу­ває, - смiється Фе­дiр.

- Погань, - га­рик­ну­ла ба­ба.

- Та хай. Не руш­те. Кра­ще вип'ємо, - бе­ру­чись за пляш­ку, ка­же Фе­дiр. - А ти, Гор­пи­но, да­вай нам бор­щу, ка­шi… Всьо­го да­вай, що на­по­ра­ла.

До бор­щу ще по од­нiй ви­пи­ли i зно­ву роз­ве­се­ли­ли­ся. Го­мiн та ре­гiт не сти­хає нi на хви­ли­ну. Ориш­ка, ви­хи­лив­ши пiв третьої, зов­сiм зне­мог­ла, очi їй сплю­щу­ються, го­ло­ва так i хи­тається з бо­ку на бiк, бе­ре лож­ку i дер­жал­ном у борщ умо­чає. Всi ре­го­чуться, i Ориш­ка са­ма з се­бе смiється.

- Випила… ви­пи­ла, - нет­вер­до ви­мов­ляє. - А все своїм во­рогам не пiд­дам­ся, не пiд­дам­ся… Ось тут во­ни у ме­не си­дять, - по­ка­зує сту­ле­ну ру­ку. - Я не Гор­пи­на, що всiм мов­чить. I не Фе­дiр, що їх об­бi­гає. Я знаю їх i дум­ку.

- Якi ж у вас во­ро­ги, ба­бу­сю? - пи­тає Гор­пи­на.

- До чор­та у ме­не во­ро­гiв. Усi в ме­не во­ро­ги. I чо­ло­вiк - во­рог. Хi­ба я за йо­го за­люб­ки йшла? Хай умиється. Не та­ким стид­ким моє лич­ко цi­лу­ва­ти… - i ста­ра усi­ма своїми зморш­ка­ми ус­мiх­ну­ла­ся.

Усi зас­мi­яли­ся, а Крав­чен­ко най­дуж­че усiх.

- А ти в ме­не не ре­го­чи, - по­вер­ну­ла­ся до йо­го ба­ба. - Ти у ме­не в жме­нi. Як жа­бу ту роз­ча­ву­чу. I ти не ре­го­чи, Фе­до­ре, я знаю, що ти крiзь сльози ре­го­чеш. I ти, Гор­пи­но… А ти, - по­вер­ну­ла­ся во­на до Хрис­тi, - твоє ще тiльки зас­ну­ва­ло­ся. Ти смiй­ся, смiй­ся… А я все знаю. - I ста­ра, пе­рес­тав­ши ус­мi­ха­ти­ся, пiд­ве­ла­ся i по­ча­ла про­ро­ку­ва­ти: - Те­бе го­ре жде. Тяж­ке го­ре те­бе жде. Я знаю, я все знаю.

- Що ж ви знаєте? - див­ля­чись зля­ка­ни­ми очи­ма на стра­ш­ну ба­бу, спи­та­ла Хрис­тя.

- Те знаю, - по­ча­ла Ориш­ка зно­ву про­ро­че, - що спа­ти хо­чу, - i, ус­мiх­нув­шись, по­су­ну­ла­ся з-за сто­лу. Не дя­ку­ючи, не по­мо­лив­шись, во­на до­ди­ба­ла до по­лу i ук­ла­ла­ся аж по­за дiтьми спа­ти.

- Знемогла ста­ренька. Ви­пи­ла лиш­ню, - зiтх­нув­ши, сказа­ла Гор­пи­на i ки­ну­лась тiт­цi по­мос­ти­ти.

Обiд скiн­чив­ся. Крав­чен­ко i Фе­дiр пiш­ли над­вiр походи­ти­, суч­ка пос­мок­та­ти, а Гор­пи­на i Хрис­тя зос­та­ли­ся у ха­тi. По­ти Гор­пи­на по­су­ду ми­ла, Хрис­тя ду­ма­ла над