Повія - Мирний

бу­ла гiр­ка та непривiтна­, а те­пер здається ще неп­ри­вiт­нi­шою, бо винув­атить са­ма се­бе Хрис­тя у та­ких ви­пад­ках, в яких во­на не по­чу­ва­ла се­бе ви­ну­ва­тою… То зос­та­но­виться на теперiшнь­ому ча­сi - i зда­є­ть­ся вiн їй та­кий об­рид­лий та безо­драдний. То зно­ву по­не­сеться у бу­ду­чи­ну шу­кать мiс­ця для се­бе. По­чу­ва­ло­ся - не­ма їй мiс­ця та­ко­го, не­має кут­ка наг­рi­то­го! По­вiя… По­вiя… як вi­тер вiється по по­лю, як пти­ця но­ситься по вiт­ру, так во­на по бi­ло­му свi­ту. Ро­зум­ний чо­ло­вiк Ки­ри­ло, та не дур­на i ба­ба Ориш­ка. Од­ним сло­вом, на­че тим но­жем, очер­ти­ла во­на її без­та­лан­не про­бу­ван­ня на сьому свi­тi. Ки­ри­ло ка­же, во­на дур­на. Ох, не дур­на во­на, а страш­на. I го­во­ре якось страш­но, на­че у ду­шу за­ла­зе, i сло­ва ка­же тро­ючi, до са­мо­го жив­ця ти­ми сло­ва­ми прой­має. "Вiдьма во­на, вi­дь­ма… че­рез те i про­ро­кує", - рi­шає Хрис­тя i са­ма стру­шу­є­ться. Го­ло­ва її кло­ниться все ниж­че, са­ма во­на зги­нається все дуж­че, на­че хо­че уд­воє пе­рег­ну­ти­ся, у клу­бо­чок ско­ти­тись, щоб не ди­виться на ха­ту, бо там у глу­хих кут­ках за­сi­ли її жи­вi дум­ки, ма­нять її гля­ну­ти на се­бе, крив­ляться i кеп­ку­ють iз неї.

Свiчка зов­сiм на­го­рi­ла: дов­гий гнiт, на­че па­лець, вигля­дає з синьої го­ро­ши­ни свi­ту i ту­ма­нить i без то­го сум­нi по­мерки ха­ти. Це зра­зу щось трiс­ну­ло, свi­то­ну­ло. Хрис­тя ки­нулась, пiд­ве­ла го­ло­ву. Кри­ва­ве за­ре­во по­же­жi здiй­ма­ло­ся з-за го­ри, з сло­бо­ди i осi­яло усю ха­ту. Хрис­тя вiд нес­тям­ку ки­ну­лась до вiк­на. Се­ред чор­ної тем­но­ти на­че що роздима­ло­ стра­шен­ни­ми мi­ха­ми гор­но, па­ла­ла ха­та уни­зу, над са­мим ста­вом. По йо­го сон­нiй хви­лi од­би­ва­ли­ся, бi­га­ли ог­неннi стру­моч­ки, з бо­кiв жов­тi­ли своїми осе­ля­ми ха­ти… Щось десь за­ло­по­тi­ло, не­на­че по­бiг­ло… со­ба­ка стра­шен­но за­ви­ває, рев­ну­ла ско­ти­на iз жа­ху. Ось i нес­тям­ний гук люд­ського ле­мен­ту роз­дав­ся над сон­ною сло­бо­дою i завихори­вся­ ра­зом з цi­лим обе­рем­ком ог­нен­них язи­кiв та iс­кор, що шу­го­ну­ли у тем­не не­бо з го­рi­лої ха­ти. Ось зняв­ся чор­ний дим, зак­лу­бо­тав се­ред яс­но­го ба­гат­тя, по обiк першог­о пiд­нявся дру­гий огонь, на­че з пек­ла дих­ну­ло дов­гим огненн­им язи­ком, лиз­нув тем­ну око­ли­цю не­ба… То вже щось дру­ге зай­ня­ло­ся - не вид­ко, по­вiт­ка чи ха­та, тiльки щось дру­ге. "О лю­доч­ки, ря­туй­те!" - по­чу­ло­ся Хрис­тi, i в пер­шу мить во­на ма­ла бу­ла ки­ну­тись в вiк­но на по­мiч, та, спохопив­шись, по­вер­ну­ла­ся у две­рi… На бi­гу во­на за­че­пи­ла стул но­гою; ду­бо­вий i важ­кий, вiн, на­че зваж­нi­ло, грюк­нув­ся до­долу. Страш­ний стук прой­шов по всьому до­мi. Хрис­тя не­стямно скрик­ну­ла i впа­ла. Розх­рис­та­на, роз­куй­да­на, без очi­п­ка, Ориш­ка пер­ша ус­ко­чи­ла в ха­ту до неї. II­аче кiш­ка, во­на стриб­ну­ла че­рез по­рiг i за­мер­ла вiд нес­тям­ку, повер­нувши своє хи­же ли­це до вiк­на. Страш­на во­на: в неї скан­дзюбилися но­ги, очi ви­ве­ло з ло­ба, i в її тем­них зрач­ках, мов на но­жi, виб­лис­ку­ва­ло чер­во­не за­ре­во по­же­жi. Хрис­тi зда­ло­ся, що нас­тав страш­ний суд i сам лу­ци­пiр ви­лiз з пек­ла i став ко­ло неї… Во­на, при­пав­ши ниць до долiвк­и, са­ма не пам'ята­ла, як страш­но на увесь дiм лемент­увала.

- Що там та­ке? - по­чув­ся нес­по­кiй­ний го­лос Ки­ри­ла, i вiн убiг у ха­ту.

- Тi-i… ли­шеч­ко! - тiльки i ви­мо­вив вiн i за­раз ки­нув­ся до Хрис­тi. - Пан­ноч­ко, пан­ноч­ко! Оха­нiться! Гос­подь з ва­ми! То на сло­бо­дi го­рить, вiд нас да­ле­ко. Не бiй­те­ся.

Людськеє ти­хеє сло­во, сло­во утi­хи, по­коєм вiй­ну­ло на неї. "Це ще не страш­ний суд, ко­ли та­кий лас­ка­вий го­лос роз­дається бi­ля неї", - по­ду­ма­ла во­на i, хоч не вста­ва­ла з до­лу, оже за­тих­ла.

- Устаньте! Гос­подь з ва­ми! Ну­те, я вас пiд­ве­ду! - ска­зав Ки­ри­ло, бе­ру­чи її пiд ру­ки.

За по­мiч­чю йо­го Хрис­тя ус­та­ла. Вiн мер­щiй пос­та­но­вив сту­ла, i во­на, як вальок гли­ни, по­ва­ли­ла­ся на йо­го.

Вона си­дi­ла як­раз ли­цем до по­же­жi. По­пе­ред неї у страш­нiй нес­тя­мi за­кос­те­нi­ла Ориш­ка, зза­ду, дер­жа­чись за сту­ла, сто­яв Ки­ри­ло. Вiн сте­рiг її, щоб во­на зно­ву не впа­ла.

А по­же­жа все роз­го­ря­лась та роз­го­ря­лась. По сто­ро­нах тих двох ви­со­ких куп ог­нiв здiй­ма­ли­ся ниж­чi, зли­ва­ли­ся i стра­шен­но iск­ри­ли. Та те­пер уже не так бу­ло страш­но. Чу­т­но, що про­ки­ну­лись лю­ди, з без­на­дiй­ним кри­ком i ле­ме­н­том чу­ли­ся го­ло­си по­мо­чi i ря­тун­ку: "Во­ди! Во­ди! Мер­щiй во­ди! Де вiд­ра? Да­вай сю­ди вiд­ра! Лий! Ла­май ти­ни! На­ля­гай! На­ля­гай!.." I трiск, i ляск, шквар­чан­ня во­ди - все те зли­ло­ся до­ку­пи.

- А як по моїм при­мi­там, то се Крав­чен­ко го­рить, - ска­зав з-за спи­ни у Хрис­тi Ки­ри­ло.

Оришка, не­на­че хи­жа пти­ця, по­вер­ну­ла­ся до йо­го i зра­зу ки­ну­ла­ся з ха­ти.

- Ку-уди! - гук­нув Ки­ри­ло, ухо­пив­ши зза­ду за со­роч­ку. - Нi з мiс­ця! Ориш­ка, зас­тог­нав­ши, ухо­пи­лась за ли­це рука­ми.

- Ох, вiн… вiн… За­па­ли­ли… за­па­ли­ли… - за­ши­пi­ла во­на своїм глу­хим го­ло­сом.

- Хто за­па­лив? Крав­чен­ка за­па­ле­но? - бо­яз­ко спи­та­ла Хри­с­тя.

- Та не слу­хай­те дур­ної… Ще хто йо­го знає, вiд чо­го то по­же­жа, а во­на вже пле­ще "за­па­ли­ли", - ска­зав Ки­ри­ло.

- Запалили, за­па­ли­ли! - не вга­ває Ориш­ка, бi­га­ючи вiд не­стяму по ха­тi. - Да­ле­бi, за­па­ли­ли! Не я бу­ду, ко­ли не за­па­ли­ли! Де то­му ог­ню узяться? Юда­ми за­па­ле­но!

- Та пе­рес­тань, чор­то­ва со­ро­ка! - скрик­нув Ки­ри­ло на неї. - Мов той ду­рень тов­че во­ду - од­но своє: "За­па­ли­ли! за­па­ли­л­и!"

Кирило та­кий, що по­бiг­ти б i на сло­бо­ду по­ря­ту­ва­ти, так дво­ри­ще нi на ко­го по­ки­ну­ти. Двi оду­рi­лi вiд ля­ку ба­би бу­ли не­без­печ­ни­ми сто­ро­жа­ми, так що й ко­ло їх, на­че бi­ля ма­лих дi­тей, при­хо­ди­ло­ся хо­ди­ти, дог­ля­да­ти. Ки­ри­ло то вго­во­рю­вав Хрис­тю, то гу­кав на Ориш­ку, по­ки огонь, не зро­бив­ши сво­го, по­чав по­ма­лу сти­ха­ти. Йо­го не­си­та жа­га та не­на­жер­ли­вiсть, ковт­нув­ши своє, при­то­ми­ли­ся, дов­гi язи­ки уже не здiй­ма­ли­ся вго­ру, не ли­за­ли чор­но­го не­ба, а ку­пою ба­гат­тя тру­си­лись на са­мiй зем­лi. Віє те­пер го­мiн людський, їх крик i гук рос­ли, ши­ри­лись. Здається, во­ни зра­дi­ли, що здо­ла­ли не­на­сит­но­го звi­ра, i зра­зу всi заго­мо­нiли у сто язи­кiв, за­гу­ка­ли у сто ро­тiв. То був не­яс­ний го­мiн i гук, але вiн да­вав оз­на­ку, що вже ми­ну­ла­ся та ли­ха го­дина, що йо­го знi­ма­ла, що нас­тав iн­ший час, час запомоги­ та кло­по­ту про ми­ну­ле.

- Утихло, сла­ва бо­гу! - зiтх­нув­ши, ска­зав Ки­ри­ло i пi­шов з ха­ти.

За ним слi­дом по­чов­га­ли Хрис­тя i Ориш­ка. Усi троє во­ни зiй­шли над го­ру i ста­ли.

Унизу над ста­вом по зем­лi ку­пою зо­ли i ог­ню розкину­лась чи­ма­ла по­же­жа. Си­нi зай­чи­ки бi­га­ли по нiй iз краю в край, пiдс­ка­ку­ючи знi­чев'я уго­ру. По лi­ву руч ста­вок ми­готiв своїм чор­ним пле­сом, на йо­го хо­лод­нiй та ти­хiй хви­лi, у йо­го бе­зод­нiй про­зо­рос­тi, на­че у дзер­ка­лi, вiд­би­вав­ся чер­во­ний огонь. Зда­ва­ло­ся, го­рi­ло i звер­ху зем­лi, i