Повія - Мирний
Аж ген за пiвнiч, коли пожежа стихла i зарево згасло, змогла тiльки трохи заспокоїтися Христя i лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчi бабинi слова до Кравченка ще в Мар'янiвцi: "Ти не регочи, бо ти в моїх руках…" I Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пiшло догори куривом… Оришка каже: "Запалено". Хто ж запалив? Кому б бiльш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим вiн винуватий? Хiба вiн ним володiє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володiє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? I крiзь сонне забуття Христина думка забiгла вперед, малює картину другої пожежi, пожежi панського дворища… Христя прокидається i, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима - огонь… Палає палац вiд гори i до низу, курiє садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регiт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.
Блiдий свiт носився над сонною землею. Край синього неба зашарiвся, як сором'язлива дiвчина вiд вiльного парубочого слова, i пташача пiсня глухо бубонить у шибки зачинених вiкон, доноситься до неї тихим та утiшним щебетанням. Тихую радiсть почула Христя у своєму серцi. Як ясна iскорка серед темноти, зажеврiла вона на самому днi її заляканої душi, забиваючи гiркi споминки про вчорашнє. Христя мерщiй скочила з лiжка i стрибнула до вiкна, щоб дихнути пахучим ранковим повiтрям. То була даремна надiя! Не свiже повiтря її привiтало, а з гар'ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змiшаний з раннiм туманом, будив гiрку споминку. Разом стихла та тихая радiсть, що зачиналася в серцi, сумнi думки обiзвалися замiсть неї, i з ними прокинулась жiноча цiкавiсть. "Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було", - сказала вона сама собi i напрямилася в кухню, бо звiдти доносився до неї гомiн.
Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухнi, Кирило стояв в кутку перед образами i вголос молився. То його глухе буботiння доходило до Христi в свiтлицю.
Христя, щоб не перебити часом Кириловi молитви, поткнувшись на порiг, повернула знову в свiтлицю, не сказавши нiкому нi слова.
- О, i ви, панночко, встали, - обiзвалася, наганяючи її, Оришка. - Рано, рано. Пiзно лягли, рано встали. Вам чого треба?
- Та я хотiла умитися, бабусю.
- Умитися? Можна. Чому не умитися? - i Оришка заметушилась коло мисок та кухлiв.
- Чого ж се ви так рано знялися сьогоднi? - спитала Оришка, даючи вмиватися. - Тепер тiльки б спати та спати. Надворi такий сморiд вiд учорашньої пожежi, що гуляти годi.
- Я хочу пiти подивитися на те нещастя, - зiтхнувши, сказала Христя.
- Подивитися? Гаразд. I я пiду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бiдного все погорiло, i кiнь, кажуть, згорiв. Той кiнь, що ми їздили у Мар'янiвку. Невiра. Добрий кiнь i бiжить добре, та й згорiв. Усе, все погорiло, насилу самi вихопились з душами, - торохтiла Оришка.
Не забарилася Христя умитись, вдягтися, i ще сонце тiльки-тiльки що послало назустрiч соннiй землi двi-три променястiї стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тiльки що вони обiгнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорнiла вчорашня пожежа. Декiлька чоловiкiв снувало по їй i коло неї, однi розривали чорную золу, пiд котрою ще жеврiв огонь, другi носили з ставка воду i заливали. Всi були чорнi, у сажi. Христя й Оришка з ляком в душi наближалися до самого мiсця. Не на радiсть вони йшли, не радiсна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроєно, по-господарськiй впорядковане, тепер, все покрите попелом, курiлось.
Замiсть хати на кучугурi золи та угiлля чорною марою стояло печище, де були повiтки, комори - все те чорне, купа на купi, груда на грудi; посеред двору, неначе головешка, лежало обгорiле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без нiг, здiймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.
- Що то? - спитала Христя у ближнього чоловiка.
- То корова згорiла. Добра була корова, не проста, нiмецька. Молока з вiдро давала. I що то за молоко. Добра корова! - зiтхнувши, додав вiн i, забачивши, що з-пiд однiї купи вихопивсь огонь, мерщiй помчався з вiдром до його.
- Та так нiчого й не вихопили? - знову спитала Христя другого чоловiка.
- Нiчого. Все, що було, тут i ляснуло! - махнувши рукою, сказав вiн.
- Багато добра пропало! - додав другий. - Удруге не зберешся на стiльки.
- Вiд чого ж воно?
- А бог його знає!
- Тепер решт Кравченковi! Решт! - спокiйно вимовив третiй, i всi разом кинулись знову до роботи.
З цiєї розмови i з другими, з ким тiльки Христя не заговорювала, вона запримiтила, що нiхто не жалiв Кравченка. Говорили про силу добра, що тут запропастилося, шкодували навiть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалiсливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його.
- Де ж сам хазяїн? - нарештi, спитала Христя.
- А бог його знає. Був тут. Видно, пiшов кудись. Та он вiн блукає, - указав молодий парубок на сiру чоловiчу постать, що, мов тiнь та, колихалася улицею, простуючи до пожежi.
То був справдi Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в однiй сорочцi, i та розхристана, iшов вiн, похнюпившись. Руки, мов батоги, телiпалися обiк його, голова закустрана, лице чорне, у сажi, а очi сторч стоять, як у навiженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. Мовчки вiн простував, невiрно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрiвалися, боязко на його позираючи. Вiн, не дивлячись, iшов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне i мане божевiльного. Ось вiн уже ближче i ближче пiдходе до пожежi, все наближається до неї. Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Нi, вiн став, став, як укопаний. Пiдняв свою голову,