Повія - Мирний

- Що це з то­бою ста­ло­ся та­ке? - до­пи­тується Ко­лiс­ник, за­глядаючи у її пох­му­ре лич­ко.

- Сумно ме­нi тут, - од­ка­зує упав­шим го­ло­сом Хрис­тя. - Хоч би ско­рi­ше вiд­сю­ди.

- Куди?

- Куди? У го­род, на край свi­ту, у пек­ло… Тiльки не тут.

- Чудна! Жи­ла в го­ро­дi - то­бi бу­ло сум­но, ба­жа­ла в се­ло. Ста­ла у се­лi - те­бе зно­ву у го­род тяг­не. Чуд­на ти, нiг­де мiс­ця не наг­рiєш!

- Не наг­рiю з то­го ча­су, як про­хо­ло­ди­ли йо­го доб­рi лю­ди, - ви­мо­ви­ла Хрис­тя i зап­ла­ка­ла.

- От i сльози… Не­на­вид­жу я сi дур­нi сльози! - скрик­нув Ко­лiс­ник i втiк вiд неї.

"Чого їй не­дос­тає? - ду­мав вiн, бро­дя­чи оди­но­кий по сад­ку. - Як сир у мас­лi ку­пається, а ще й пла­че. На­пус­те ду­ро­щi на се­бе i но­ситься з ни­ми, як ци­ган з пи­са­ною тор­бою!"

А Хрис­тя в свiт­ли­цi со­бi ду­ма: "Нiх­то те­бе не пой­ме… не хо­че по­ня­ти… оди­но­ка, оди­но­ка… по­вiя!.."

З то­го ра­зу во­на да­ла со­бi сло­во од­мов­чу­ва­ти­ся вiд Ко­лiс­ни­ка. Все рiв­но: ка­жи прав­ду - не по­вi­рять, ска­жуть, ду­рощi на­пус­ти­ла, по­ка­жи сльози - тi сльози ще бiльше розд­ра­ту­ють йо­го. Кра­ще од­мов­чу­ва­тись.

I во­на од­мов­чу­ва­лась. Чи пи­тає вiн - чо­го сум­но? - во­на звер­не або на го­ло­ву, або на нез­до­ров'я. Чи ла­щиться до неї - во­на i те лас­кан­ня прий­має без то­го за­па­лу, з яким ко­лись прий­ма­ла, а так, на­че де­рев'яна або скам'янi­ла.

- Ти ри­ба, зов­сiм ри­ба! Хо­лод­на, як ри­ба! - скрик­не вiн, гор­ну­чись до неї.

А во­на ди­виться на йо­го своїми чор­ни­ми очи­ма, на­чеб­то не до неї рiч, мов во­на не ро­зу­мiє, що то вiн пле­ще.

- Хоч по­цi­луй ме­не! - нес­тям­но здав­лю­ючи, шеп­че вiн. Во­на притк­неться до йо­го своїми ус­та­ми, цмок­не холод­ним по­цi­лун­ком, мов до за­лi­за або до де­ре­ва при­ло­житься, i зно­ву ся­де спо­кiй­на та ти­ха.

- Старий я то­бi, ста­рий… - скар­житься вiн на її непривiт­нiсть. - Мо­лод­шо­го б то­бi тре­ба… О, я знаю ва­шу жi­но­чу на­туру, ва­шу жа­гу не­на­сит­ну!

Вона i тi до­ко­ри мов­чан­ням обiй­де… Хi­ба не все рiв­но те­пер їй, чи бу­дуть до­ко­ри, чи нi. Ко­ли у ду­шi хо­лод i мо­рок, то й до­ко­ри ту­ди не до­хо­дять, ко­ли на сер­цi ту­ма не­про­глядна, то й во­ни її не зво­ру­шать.

До то­го вiн з своїми лас­ка­ми так ос­то­гид їй. Спер­шу, бу­вало, крив­ся вiд Ориш­ки та Ки­ри­ла, а то i при їх во­на про­ходе, а вiн не про­ми­не ущип­ну­ти або по­лос­ко­та­ти.

- Так бач, що во­но за пан­ноч­ка? - пiд­чу­ла во­на, як раз ка­зала Ориш­ка Ки­ри­ло­вi. - Я ду­ма­ла, доб­ре що, аж во­но - тьфу!

- Не на­ше за­сi­ялось, не на­ше во­но й бу­де! - по­ну­ро одка­зав Ки­ри­ло.

- Знаю, що не на­ше дi­ло. Та як во­но ди­виться збо­ку, ко­ли вiн до неї з усiм сер­цем, як у вi­чi не вско­че, а во­на - ще й свою мар­му­зу на­бiк од­вер­тає. Я б її нi од­но­го ча­су в дво­рi не дер­жа­ла.

- Якби ж сви­нi ро­ги! Ориш­ка тiльки очи­ма свiт­ну­ла.

- Ти спер­шу глянь на йо­го, глянь i на неї, - по­мов­чав­ши, ска­зав Ки­ри­ло. - Ти ду­маєш, во­но i їй ме­дя­но та­ко­го при­гортати.

- Та за мою хлiб-сiль та­ка дя­ка! - скрик­ну­ла Ориш­ка.

- Бачили очi, що ку­пу­ва­ли, - од­ка­зав по­кiй­но Ки­ри­ло i ви­й­шов з ха­ти, щоб не роз­во­ди­ти бу­чi.

Спершу Хрис­тя близько прий­ня­ла б ту роз­мо­ву до сер­ця, i, пев­но, Ориш­цi не здоб­ру­ва­ти б за своє плю­ван­ня, а те­пер… Ба­чи­ли ви, як хто вда­ре пу­гою по во­дi? Ляск роз­да­сться, хви­ля ро­зiй­деться, а че­рез го­ди­ну все уля­жеться - i слi­ду нi­якi­сiнько­го. Так i Хрис­тя. Ко­ли сплю­ну­ла Ориш­ка, у Хрис­тi уся кров хви­лею при­ли­ла до сер­ця, вда­ри­ла у по­блiдле лич­ко, вся во­на так i за­тi­па­ла­ся, та зра­зу й охо­ло­ла. "Хi­ба справ­дi не та­ка во­на? Хi­ба справ­дi не варт на неї плю­вати?" - по­ду­ма­ла, i тiльки го­ло­ва низько-низько схилила­ся­, мов во­на пiдс­тав­ля­ла її, ка­жу­чи: "Плюй­те!"

- Ти хоч би пiш­ла про­хо­ди­ла­ся. А то си­диш кряч­кою у ха­тi, аж за­жовк­ла, - раз уве­че­рi ска­зав їй Ко­лiс­ник, хо­дя­чи по свiт­ли­цi i див­ля­чись на її по­хи­лу пос­тать. - Учо­ра я хо­див ген аж за лiс. Слав­но так. По­пiд лi­сом iдеш, не душ­но, пта­ш­ки спi­ва­ють. Не будь прок­ля­то­го на­ро­ду, зов­сiм би бу­ло доб­ре. А то - i в своєму доб­рi не маєш че­рез йо­го по­кою. Ти тiльки по­ду­май: двад­цять го­лiв ско­ту ви­пус­ти­ли у мо­лод­няк! Га? Зов­сiм ви­чис­ти­ли! А дуб­ки пiд­ня­ли­ся та­кi рiв­нi та важ­нi, по­ви­ще мо­го рос­ту. Став ка­за­ти-так ку­ди! I слу­ха­ти не хо­тять. Ще один i ви­ла­яв. Я не знаю, ку­ди той лiс­ни­чий ди­виться? Треться там ко­ло ха­ти се­ред лi­су, бай­ду­же йо­му, що ро­биться по око­ли­цях. Вик­ли­кав йо­го. "Що то?" - пи­таю, а вiн тiльки го­ло­ву чу­ха. "То, - ка­же, - слобож­ани". I ро­з­ка­зує, чиї хлоп­цi, ко­го во­ли… I от те­пер тре­ба до ми­ро­во­го. Ззвтра поїду. Уже си­дять во­ни ме­нi в пе­чiн­ках з отим спа­шем! Уже люд­цi, уже i су­сi­ди! - скар­жив­ся Колiсн­ик, хо­дя­чи по ха­тi i пок­ру­чу­ючи го­ло­вою. - А ти ще прохал­а, щоб їм го­ро­ди вер­ну­ти! Ко­му? Ско­ти­ну, звi­ра при­ру­чи­ти мож­на, а їх? Ну, та вже по­ба­чи­мо, чий батько стар­ший! Ви до ме­не доб­рi, та й я со­бi не во­рог! По­ба­чи­мо… Та то на­шi що­ти. А ти все-та­ки не си­ди, ка­жу, в ха­тi. Он я завт­ра поїду, а ти вiзьми та й пi­ди. Про­хо­дит­ся i по­зир­неш над лiснич­им. Будь ха­зяй­кою. Ти ж у ме­не ха­зяєчка? По­га­на, прав­да, ха­зяй­ка… за­жовк­ла, зам­лi­ла… - i вiн, пi­дiй­шов­ши до неї, зда­вив зле­генька за но­са.

- Правду ж, по­га­на? - до­пи­ту­вав­ся вiн, па­да­ючи ко­ло неї. - Ну, не бу­ду, не бу­ду! Тiльки не плач! - до­дав вiн, зап­ри­мi­ти­в­ши на її очах сльози. - Бач, то­го ти й кис­ла, що не хо­диш нi­ку­ди, не гу­ляєш. По­хо­ди, риб­ко! Завтра от i по­хо­ди. Не вра­жай хоч ти мо­го сер­ця. Ти ж ме­нi най­ближ­ча i найдо­рожча. Всi тi кло­по­ти не варт тво­го од­но­го пог­ля­ду. Розве­селися ж! А то як я те­бе та­ку у гу­бер­нiю по­ве­зу. Ох, жит­тя, жит­тя! I чо­го я на двад­цять лiт не мо­лод­ший! - зiтх­нув­ши, ска­зав вiн i пi­шов у свою кiм­на­ту.

А во­на, зро­нив­ши сльози, ще дов­го си­дi­ла, ус­та­вив­ши в зем­лю свої очi. По­тiм ус­та­ла, без­на­дiй­но мах­ну­ла ру­кою, роз­дi­ла­ся i, дмух­нув­ши на свiт­ло, ляг­ла спа­ти.

На дру­гий день, ко­ли виїхав Ко­лiс­ник, Хрис­тi ста­ло ще сум­нi­ше, їй зда­ва­ло­ся, ко­ли вiн поїде, то їй свiт пiднiметь­ся­; во­на не