Повія - Мирний

та роз­ка­за­ла, що то за пан­ноч­ка бу­ла у церк­вi… Бо­же, як вiн шко­ду­вав, що не до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти­ся з то­бою, по­ба­ла­ка­ти. А ти бач, Хри­сте, якi ве­ли­кi мої дi­ти ви­рос­ли. Ото Ми­кол­ка спить, набi­гався по жа­рi, зне­мiг­ся, сер­деш­ний. А то - Олен­ка. Олен­ко! Пiз­на­ла тьотю Хрис­тю? - по­вер­ну­ла­ся во­на до чор­ня­вої дiв­чин­ки.

Христя пi­дiй­шла до дiв­чин­ки i, по­цi­лу­вав­ши в чор­ня­ву го­ло­воньку, ска­за­ла:

- Пiзнаєш, Олен­ко, хто я?

Оленка блис­ну­ла оче­ня­та­ми i, по­ка­зу­ючи два ря­доч­ки своїх дрiб­них зуб­кiв, про­мо­ви­ла: "Не знаю".

- Не знаєш? - ска­за­ла Одар­ка, узяв­ши дiв­чин­ку за щiч­ку. - Це тьотя Хрис­тя. Ма­ла ще то­дi бу­ла ти, як те­бе во­на на ру­ках но­си­ла.

Оленка ще утiш­нi­ше ус­мiх­ну­лась.

- Сiдай же, Хрис­те! сi­дай, моя го­луб­ко! - по­вер­ну­лась Одар­ка до Хрис­тi, - та роз­ка­жи, як же то­бi жи­веться? Бач, ти ста­ла те­пер якою? i не пiз­на­ти. Хрис­тя, опус­ка­ючись ко­ло Одар­ки на тра­ву, гли­бо­ко i важ­ко зiтх­ну­ла.

- Чого ж ти так важ­ко зiт­хаєш? Хi­ба не доб­ре то­бi? Не су­ди, зна­чить, по об­лич­чю? А ми, сла­ва то­бi, бо­же! Ти знаєш, ми те дво­ри­ще про­да­ли, на дру­го­му ви­бу­ду­ва­лись. Вику­пи­л­ись, та ще й зе­мельки при­ку­пи­ли. Грiх бо­га гнiвит­и, жи­вемо - не ту­жи­мо. I лю­ди нас зна­ють - не цураю­ться. Ка­р­па ти­та­рем виб­ра­ли. Сла­ва бо­гу! Хазяйс­твечко - пов­на ча­ша! Оце лу­ку най­ня­ли. Кар­по, ка­жу, бi­ля бджiл зос­тав­ся, а я до ко­са­рiв виїха­ла… Ми­кол­ка у шко­лу хо­дить, те­пер у нас i шко­ла в. Уже умiє чи­та­ти i пи­са­ти. Раял­и i Олен­ку дать, i батько та­ки на­ма­гав­ся, та я подумала­: на­вi­що їй та гра­мо­та? Те­пер ба­га­то є тих гра­мотних, а їсти нi­чо­го. Хай кра­ще при­учається до ха­зяй­ст­ва. На­шо­му бра­то­вi i без гра­мо­ти ба­га­то дi­ла: об­ши­ти, обмит­и, ди­ви­ти­ся, щоб гос­по­дарст­во як слiд iш­ло. Бо ха­зяй­ст­во та­ке: не до­ди­виш­ся на ша­га, а втра­ти на руб­ля. Чо­го ж ти мов­чиш? По­хи­ли­ла­ся? Чо­му не роз­ка­зуєш за се­бе? Ти пла­чеш? Хрис­те, Хрис­те! Моя го­луб­ко! - i во­на, як ди­ти­ну, при­горнула зап­ла­ка­ну Хрис­тю до се­бе.

- Ходiмо про­хо­дим­ся, - ти­хо ви­мо­ви­ла Хрис­тя.

- Ходiмо, го­луб­ко, хо­дi­мо! Ко­ли б ти зна­ла, яка я ра­да то­бi! Ки­ли­но! Чи не по­ра ка­шу здiй­ма­ти?

- Ще тро­хи не впрi­ла, - вiд­ка­за­ла Ки­ли­на.

- Ну, ну! Гля­ди ж ме­нi, по­жа­лус­та. Щоб ко­са­рi не ска­за­ли; ото муд­рi ха­зяй­ки - i ка­шi не вмi­ють зва­ри­ти. Ди­ви­ся очи­ма, а ми от тро­хи по­хо­ди­мо. А ти, Олен­ко, по­сидь ту­та та сте­ре­жи мо­го шит­ва. Тiльки й са­ма, гля­ди, не на­ший ма­терi та­ко­го, щоб не прий­шло­ся роз­по­рю­ва­ти. Ми, доч­ко, за­раз i вер­не­мось, - по­ряд­ку­ва­ла мо­ло­да та здо­ро­ва Одар­ка, по­вер­та­ючись то сю­ди, то ту­ди.

- Кажи ж ме­нi, Хрис­те, роз­ка­зуй усе за се­бе, - за­мо­ви­ла Одар­ка зно­ву, як во­ни уд­вох одiй­шли вже геть од ли­пи i пiш­ли по свi­жих по­ко­сах. - Не вта­юй нi­чо­го. Ти знаєш, як я те­бе лю­би­ла i люб­лю. I ма­тiр твою лю­би­ла, i те­бе за рiд­ну сест­ру маю. У се­лi, як доз­на­ли­ся, що то ти бу­ла у церк­вi, - Гор­пи­на по всьому се­лу роз­нес­ла та все про­се: "Не ка­жiть, будь лас­ка, Фе­до­ро­вi. Як приз­на­ла­ся, - ка­же, - що во­на Хри­стя, то мов ме­нi нiж у сер­це вго­ро­ди­ла. Так у той час i по­ду­ма­ла: це ж во­на за моїм Фе­до­ром прий­шла!" Так ото як доз­на­ли­ся у се­лi про те­бе: "Нi­чо­го, - ка­жуть, вид­но, вi­рою i прав­дою Ко­лiс­ни­ко­вi слу­же, що в та­кi шов­ки на­ря­див її". Од­нi за­ви­ду­ють, дру­гi ла­ють. А я ду­маю: "Як мож­на друго­го су­ди­ти, а про се­бе нiх­то нi­чо­го й не ска­же. Мо­же, ду­маю, ли­ха го­ди­на зас­та­ви­ла тi шов­ки на­че­пи­ти, мо­же, ко­ли б мож­на давнє вер­ну­ти, то чо­ло­вiк дав би од­ну ру­ку од­тя­ти, аби во­но вер­ну­ло­ся", - ве­се­ло то­рох­тить Одар­ка, ве­ду­чи пе­ред. А за нею Хрис­тя - по­хи­ли­ла­ся. Iде i, мов граб­ля­ми, во­ло­че за со­бою но­га­ми свi­жi по­ко­си.

- Чого ж ти одс­таєш, Хрис­те? Ти зно­ву пла­чеш? - поверта­ючись, пи­тає Одар­ка. - Хi­ба во­но справ­дi так недоб­ре то­бi жи­веться? Ка­жи ж бо!

- О-ох! - зiтх­ну­ла важ­ко Хрис­тя. - Що ме­нi ка­за­ти то­бi? Ти са­ма доб­ре усе од­га­да­ла. Ко­ли б ти зна­ла, яка ме­не ту­га їсть, який жаль прой­мав. Пiс­ля то­го ра­зу, як по­бу­ва­ла я у Мар'янiв­цi, як своїми очи­ма по­ба­чи­ла своє дав­не, не най­ду со­бi я по­кою. Усi лю­ди - як лю­ди, у всiх є про що клопота­тися, об чiм бо­лi­ти, є те, що тяг­не до се­бе, жит­тя скра­шає… i в ме­не не без йо­го. Тiльки дру­гi ним жи­вуть, а я - я но­ча­ми бо­юся при­га­да­ти… У дру­гих во­но пiд бо­ком, а в ме­не… гли­бо­кий яр… неп­ро­хо­ди­мий яр нас роз­дi­ляє. Я - по сей бiк, во­но - по дру­гий. I вид­но ме­нi йо­го, i ма­не во­но до се­бе, i хо­четься ме­нi пе­рей­ти. Та от i до­сi ти­ня­юся, не зна­ходжу пе­ре­хо­ду. I не знай­ду, здається, нi­ко­ли. Так i тинят­имуся, до­ки не про­па­ду або не зва­лю­ся у той яр глибок­ий… - Хрис­тя зiтх­ну­ла i за­мовк­ла.

- Щось не роз­бе­ру я те­бе, Хрис­те, про що це ти ка­жеш, чо­го жа­лiєш, за чим шко­дуєш?

- Не роз­бе­реш? Труд­но те, Одар­ко, то­бi ро­зiб­ра­ти? Доб­ре то­бi, са­ма ти ка­жеш: у те­бе своє ха­зяй­ст­во, чо­ло­вiк i дiточ­ки. А в ме­не? Оце шов­ко­ве ган­чiр'я, що по­че­пи­ли на ме­не, щоб я дру­гим очi скра­ша­ла? I нiх­то те­бе не спи­тає: чи до ду­шi во­но то­бi, чи по сер­цю? Но­си та тiш дру­го­го.

- Все-таки я не роз­бе­ру те­бе, Хрис­те. То­бi шко­да, що в те­бе не­ма сво­го гос­по­дарст­ва, чо­ло­вi­ка, дi­тей?

- Нi, не то­го! Не то­го! -за­ма­ха­ла ру­ка­ми Хрис­тя. - А то­го, що не­має ме­нi при­тул­ку на всьому свi­тi.

- Та ти ж жи­веш - i дай, бо­же, вся­ко­му так жи­ти - i не хо­лодна, i не го­лод­на, i зо­бу­та, i зо­дi­та, - умi­ша­ла­ся Одар­ка, та Хрис­тя мов не чу­ла або не хо­тi­ла слу­ха­ти i да­лi гу­ка­ла:

- Немає нi­чо­го рiд­но­го, до чо­го б я при­хи­ли­лась, що б ме­не при­вi­та­ло, грi­ло. Не­має то­го, про що б я ска­за­ла: оце моє i нiх­то йо­го не од­нi­ме вiд ме­не. Все чу­же, i я чу­жа. Як та без­пар­на пти­ця, но­шу­ся вiд де­ре­ви­ни до де­ре­ви­ни, вiд гiл­ки до гiл­ки, де б зо­ба­чи­ти чу­же гнiз­до i пе­ре­си­дi­ти в йо­му нiч тем­ну… Яке дi­ло їй, що та не­ве­лич­ка пташ­ка бу­де ги­бi­ти пiд лис­тям на до­щi. Аби їй бу­ло теп­ло i по­кiй­но… Хi­ба ж це жит­тя, Одар­ко? Хi­ба та­ко­го жит­тя ме­нi ба­жа­ло­ся?

Одарка за­ду­ма­ла­ся. На її бi­ло­му та пов­но­му лич­ку ляг­ла гли­бо­ка дум­ка, тон­кi та