Повія - Мирний

- От тут пос­лу­хай, що за те­бе Ки­ри­ло з Ориш­кою трахту­ють! - ска­зав з до­са­дою Ко­лiс­ник Хрис­тi, увiй­шов­ши в свiт­ли­цю. - А все твiй язи­чок на­ро­бив.

Христя, при­пав­ши до по­душ­ки, мов­ча­ла. Крев­ний плач її прой­шов, та нi­ма мов­чаз­нiсть, що нас­ту­пає пiс­ля гiр­ко­го пла­чу, най­шла на неї, скле­пи­ла ус­та, ску­ва­ла сер­це i ду­шу. Ту­ди те­пер нi­що не до­хо­де i нi­за­що не дiй­де. Нi гiр­кi доко­ри, нi крик­ли­ва лай­ка-бу­ча. Сер­це зак­ри­лось, не чує, ду­ша ба­жає спо­чин­ку, од­но­го спо­чин­ку, i бай­ду­же їй, що робитьс­я око­ло. I Хрис­тi бу­ло бай­ду­же. Во­на ле­жа­ла голо­вою в по­душ­ку i, не по­вер­та­ючись до Ко­лiс­ни­ка, мов­ча­ла. Той по­хо­див-по­хо­див по свiт­ли­цi i зно­ву сум­ний по­тяг з ха­ти.

"Ну та й день сьогод­нi ви­дав­ся! Уже й день!" - ду­мав сам со­бi Ко­лiс­ник, хо­дя­чи по сад­ку на со­няч­нiй спе­цi. Во­на, здається, i тро­хи не дiй­ма­ла йо­го, хоч пiт об­ли­вав i ли­це, i шию, i гру­ди. Що йо­му ся спе­ка, ко­ли бiльше пiд­пi­ка йо­го ж се­ре­ди­на? Ще не­дав­ня нев­да­ча з сло­бо­жа­на­ми за спаш не за­во­лок­ла­ся за­бут­тям, як сьогод­нi ота ре­ва пiд­но­ви­ла, пiд­ложивши до сер­ця ще пе­ку­чi­шо­го ог­ню. Уже все за се­бе розп­лес­ка­ла, по­за­во­ди­ла звод­нi якiсь. Це ж усе дiй­де ту­ди, ку­ди тре­ба до­хо­ди­ти. Бу­дуть тi, що до­не­суть до жiн­ки i вло­жать в її уха. I так ме­нi жит­тя не­має че­рез неї, а тут ще - на та цить!

Колiсника на­че злi ко­ма­рi ку­са­ли у по­ти­ли­цi, так вiн її раз по раз скро­ма­див, хо­дя­чи пох­ню­пив­шись по сад­ку.

- Пане! А па­не! - гук­нув з го­ри Ки­ри­ло.

- Чого?

- Тут до вас чо­ло­вiк приїхав!

- Який там чо­ло­вiк? Чо­го? - до­пи­ту­вав­ся Ко­лiс­ник, вихо­дячи на го­ру.

- Здрастуйте, - при­вi­тав­ся до йо­го приїжджий се­ред­нiх лiт чо­ло­вiк у си­нiй су­кон­нiй кап­та­ни­нi, у доб­рих юх­то­вих чо­бо­тях, у кар­ту­зi за­мiсть шап­ки, Ли­це йо­го си­те, глад­ко ви­го­ле­не, ву­си ру­дi, трош­ки пiдст­ри­же­нi, го­ло­ва роз­че­са­на пiд про­дiл. Все це да­ва­ло оз­на­ку, що приїжджий не про­стий со­бi чо­ло­вiк, а за­мож­ний i по­важ­ний ха­зяїн.

- Здоровiї- од­ка­зав Ко­лiс­ник, заг­ля­да­ючи у яс­нi приїж­джого очi.

- Я до вас по дi­лу, - ска­зав той, вис­ту­па­ючи упе­ред i кида­ючи Ки­ри­ла по­за­дi.

- По яко­му, ка­жiть, - де­пи­ту­еться Ко­лiс­ник.

- Та, ба­чи­те… - i приїжджий зап­нув­ся.

Колiсник по­мi­тив, що приїжджий не хо­тiв ка­за­ти сво­го дi­ла при Ки­ри­ло­вi, кот­рий сто­яв на­за­дi, i, по­вер­нув­шись, по­вiв приїжджо­го у са­док.

- Я чув, ви лiс про­даєте, - по­чав приїжджий, спус­тив­шись геть з го­ри.

- Продаю, - од­ка­зав Ко­лiс­ник. - Ко­ли доб­рий ку­пець знай­деться, чо­му не про­да­ти?

- Та так, так. Так от я, їду­чи на лу­ку, i за­вер­нув до вас по­питати, як ви про­да­ете: чи увесь, чи по час­тях?

- А ви ж хто та­кий бу­де­те? Звiд­кi­ля?

- Та я Кар­по Здiр з Мар'янiв­ки. Ви, пев­но, ме­не не зна­ете, а от… - i Кар­по зно­ву зам'явся. - Хрис­тя знає.

- Яка Хрис­тя? - геть див­ля­чись убiк, щоб не стрi­ва­ти­ся з ве­се­лим Кар­по­вим пог­ля­дом, спи­тав Ко­лiс­ник.

- Та во­ни у вас жи­вуть. Дав­нi мої знай­омi, су­сi­да­ми ко­лись жи­ли. Жiн­ка моя ба­чи­лась з ни­ми.

- То ви до Хрис­тi чи до ме­не? - не ви­дер­жав Ко­лiс­ник i прис­нув Кар­по­вi, ки­нув­ши на йо­го свiй су­во­рий пог­ляд.

- Нi, до вас, - спо­кiй­но од­ка­зав Кар­по, гра­ючи ве­се­ли­ми очи­ма. - Лiс же не Хрис­тин, а ваш…

- Я лi­су не про­даю! - ви­па­лив зно­ву Ко­лiс­ник, чер­во­нi­ючи увесь, як бу­ряк.

Карпо здвиг­нув пле­чи­ма.

- А ко­ли не про­даєте, то ви­бач­те, шо по­тур­бу­вав. Про­ща­йте! - ви­мо­вив вiн, ус­мi­ха­ючись, i пi­шов на го­ру, пома­ху­ю­чи ба­тiж­ком. Ко­лiс­ник сто­яв i зло ди­вив­ся на бра­ву осад­ку­ва­ту вже пос­тать Кар­по­ву. Вiн, здається, на­мi­ряв­ся ки­ну­ти­ся на йо­го i з усього ма­ху да­ти доб­ро­го потилични­ка ­сьому приїжджо­му куп­це­вi. А той, не озираю­чись, пi­шов-пi­шов i ген скрив­ся за зам­чи­щем. Че­рез скiль­ки ча­су до­ро­гою пiд го­рою по­ка­зав­ся гнi­дий си­тий кiнь i зе­ле­ний во­зок. На пе­ред­ку си­дiв чо­ло­вiк у со­роч­цi i в жо­втому бри­лi, а на­за­дi си­дi­ла знай­ома кап­та­ни­на. Ко­лiс­ник пiз­нав у пе­редньому па­руб­ка, що при­но­сив сьогод­нi ран­ком стiль­ни­ки. То справ­дi був вiн, од­во­зив те­пер ха­зяїна на лу­ку.

"Так от вiд­кi­ля той мед! Он чо­го во­ни за­доб­ря­ють ним. Му­жик, ка­жуть, дур­нi­ше во­ро­ни, а хит­рi­ший чор­та!" - ду­мав Ко­лiс­ник, все да­лi та да­лi да­ючи во­лю своєму гнi­ву. Вiн аж кле­ко­тiв у йо­го сер­цi, пе­ре­вер­тав усю ду­шу до дна. Дум­ки сте­ря­ли свiй по­кiй i но­си­ли­ся над ним, як тi чор­нi кру­ки, по­чув­ши здо­бич, кар­ка­ючи та ви­гу­ку­ючи про од­но тiльки не­щас­тя. Так он во­но до чо­го йдеться! Он ку­ди во­ни усi гор­нуть. Моє доб­ро упо­пе­рек гор­ла їм ста­ло. Моє доб­ро їх за­ва­ди­ло. Хо­тять ме­не кру­гом обiй­ти, обп­лу­та­ти, щоб йо­го по­сiс­ти. I Хрис­тя ту­ди… i во­на з ни­ми… Я ж їй приту­лок дав, я ж її з то­го гни­ло­го ро­ву, в якiм во­на бу­ла, ви­тяг, пос­та­вив на но­ги. I от те­пер се ме­нi дя­ка вiд неї! Спа­си­бi! Спа­си­бi! Не ждав я сього вiд те­бе, Хрис­те! То-то ти по Ма­р'я­нiв­ках вiєшся, то-то ти про се­бе усю­ди кле­паєш. Аж во­но, ба­чу, он че­рез вi­що. Пi­дож­ди ж, га­лоч­ко! I на те­бе є у ме­не пу­та… Ти­хо то­бi в ме­не, по­кiй­но, не го­лод­на й не хо­лодна ти. А от, як за­мiсть тон­ких по­ло­тен ряд­ни­на об­гор­не твоє тi­ло i роз­ти­ра­ти­ме йо­го, за­мiсть сук­нiв та шов­ку дра­на со­ро­чи­на прик­риє те­бе… шма­ток цвi­ло­го су­ха­ря, а не бул­ки, ста­не упо­пе­рек тво­го не­си­то­го гор­ла, ти пiз­наєш, чи то доб­ро, яким я те­бе на­дi­ляв. Прий­деш ти зно­ву до ме­не, у но­гах ла­зи­ти­меш, бу­деш ска­ву­ча­ти, як со­ба­ча… Вон! Вон! з мо­го дво­ру, з мо­го доб­ра, по­вiїще! З мо­го доб­ра… Де ж моє доб­ро? Де во­но? - зно­ву уда­рив у йо­го го­ло­ву iн­ший стрiй ду­мок. - Цей Кут, сi по­ля, лi­си… хi­ба во­но моє доб­ро? Не­ве­лич­ка кар­точ­ка дво­ру се­ред мiс­та, не­ве­лич­ка ха­точ­ка на тiй кар­тi - от i все. Та й там є той, хто те­бе не пус­кає… А се все… Де тi мiст­ки, що я строїв, де тi греб­лi, що я ро­бив? Усi тi гро­шi тут сi­ли. Сей Кут всi їх Зло­пав, мов та прор­ва по­вес­нi, що га­тиш-га­тиш її - i нi­чим не зу­пи­ниш бист­рої те­чiї… Все це на чу­жi гро­шi до­бу­то… тре­ба ж їх ко­лись вiд­дати. Ко­ли? - Ко­лiс­ник схо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву i нес­тям­но за­бi­гав по сад­ку. - Хi­ба нiх­то не знає про се? Усi зна­ють. То­рiк тро­хи-тро­хи не об­ва­ли­ло­ся на йо­го не­щас­тя. Вiн так i знав, що Ло­ша­ков до­ко­нає