Повія - Мирний

- Христi не пiз­наєш? Я - Хрис­тя!

У ли­це Ма­ри­нi на­че хто бриз­нув во­дою. Ззспа­нi очi ши­ро­ко розк­ри­лись.

- Христе! се ти? - скрик­ну­ла Ма­ри­на. - Яка ж ти, i не пiз­нать те­бе - зов­сiм па­нi!

- А в те­бе тут як пуст­ка, та тем­но, та не­чис­то! - не видер­жала Хрис­тя.

- Еге, отак до­ве­ло­ся жи­ти. Все про­пив той п'яни­ця. Все до­щен­ту, по­ки i сам з кру­гу не спив­ся. А ти ж де взя­ла­ся? Тут жи­веш чи приїха­ла?

- Нi, я ми­моїздом. Зос­та­ла­ся на день - на два. Сум­но са­мiй, пi­ду, ду­маю, роз­шу­каю знай­омих. Та це зга­да­ла про те­бе та й прий­шла. На­си­лу до­пи­та­ла­ся.

- Спасибi то­бi, що не за­бу­ла, - по­дя­ку­ва­ла Ма­ри­на. - Сi­дай же, сi­дай. Отам ко­ло сто­лу сi­дай. Не бiйсь, там чис­то. Вчо­ра стер­ла, - до­да­ла во­на, див­ля­чись, як Хрис­тя бо­яз­ко ози­ра­ла­с­я, де б їй виб­ра­ти та­ке мiс­це, щоб при­сiс­ти.

Христя при­сi­ла. У неї мо­роз по­за спи­ною драв вiд тих злид­нiв та убо­жест­ва, яке во­на тут стрi­ла.

- I дав­но ви сю­ди пе­реб­ра­ли­ся? - спи­та­ла во­на.

- Та на­си­лу тут знай­шли за­хист у сiй пуст­цi, кот­ра, гля­ди, ко­лись при­да­вить те­бе на­вi­ки, та й го­дi. Хi­ба ж мож­на бу­ло з ним де ужи­ти­ся… Скiльки ми тих квар­тир пе­ре­мi­ни­ли. Оце пе­ре­бе­ре­мо­ся. День, два - нi­чо­го. А там як за­ку­рив - ха­зяїн i же­не. Шу­кай­те со­бi по со­бi. Ли­хо, Хрис­те, за та­ким за­мiж­жям. Ко­ли б зна­ла, кра­ще з пос­лiд­нiм ни­щим зв'язалас­я, нiж з ним.

- А де ж вiн те­пер?

- Де? у шпи­та­лi. В гу­бер­нiю од­вез­ли. На­си­лу до­мо­ви­ла­ся та доп­ро­си­ла­ся. Но­ги од­бi­га­ла, по­ки ви­хо­ди­ла, щоб йо­го взя­ли у шпи­таль. "Ти, - ка­жуть, - жiн­ка - са­ма i ве­зи". А на що ме­нi йо­го вез­ти? Усе ж, усе про­пив. Прий­де оце - ме­не не­має до­ма, на ба­за­рi або­що. Вiн за пла­ток або за спiд­ни­цю - та й у ши­нок. Як ог­ню то­го бо­яла­ся! Та до­пив­ся до то­го, що страш­но гля­ну­ти: обiр­ва­ний, тро­хи не го­лий, увесь тру­ситься, очi - стов­бу­ром, вер­зе та­ке, що й на го­ло­ву не злi­зе. Гос­по­ди! На­му­чи­ла­ся я з ним! - зiтх­нув­ши, до­да­ла Ма­ри­на.

А Хрис­тя си­дi­ла в кут­ку бi­ля сто­лу i ту­ли­ла­ся до стi­ни. Ма­ри­на так роз­пи­су­ва­ла їй сво­го чо­ло­вi­ка, що Хрис­тi зда­валося, от-от две­рi роз­чи­няться i ввiй­де вiн у ха­ту, свi­тя­чи своїми бо­же­вiльни­ми очи­ма.

Дверi справ­дi роз­чи­ни­ли­ся, - Хрис­тя аж струс­ну­ла­ся, - в ха­ту увiй­шов ви­со­чен­но­го рос­ту мос­каль. Го­ло­ва йо­го тро­хи не в осе­лю впи­ра­ла­ся, ру­ки - мов дрюч­ки, ли­це дов­ге, та­ран­ку­ва­те.

- Марине Тро­хи­мов­не! На­ше вам! - при­вi­тав­ся мос­каль, пi­д­хо­дя­чи до Ма­ри­ни i прос­тя­га­ючи ру­ку. Та, усмiхнув­шись, по­да­ла свою, i мос­каль так її зда­вив за пальцi, що та, стриб­нув­ши, за­си­ча­ла i з усiєї си­ли геп­ну­ла йо­го ме­жи пле­чi. Мос­каль ре­го­тав­ся, а Ма­ри­на стри­ба­ла по ха­тi та ма­ха­ла ру­кою.

- Бодай те­бе кат так по­по­да­вив! - ла­ялась во­на.

- Ничавось, ни­ча­вось. Еф­то здо­ро­во! - сi­да­ючи на дру­гiм кiн­цi сто­лу, ка­зав мос­каль.

Христя по­ди­ви­лась кру­гом се­бе. "Оце той халамидниць­кий­ при­тон!" - по­ду­ма­ла i знов бо­яз­ко озир­нулася.

- А еф­то што у те­бя за ба­рыш­ня? - спи­тав­ся мос­каль, ука­зуючи на Хрис­тю.

- Се моя под­ру­га, а не ба­риш­ня, - од­ка­за­ла та.

- Понимаемсь. На­ше вам! - да­ючи Хрис­тi ру­ку, обiз­вав­ся вiн. Та бо­яз­ко прос­тяг­ла свою.

- Не, не, не бой­тесь! Вот руч­ка так руч­ка. Бе­ленькая, пух­ленькая! - лю­бу­вав­ся вiн, злег­ка пе­ре­ти­ра­ючи її своїми ко­д­зу­ми­ти­ми до­ло­ня­ми. Хрис­тя ус­мiх­ну­ла­ся.

- А поз­вольте спро­сить. Вы ж где на­хо­ди­тесь? Зде­ся, али при­ехам­ши?

- Приїхала, - од­ка­за­ла, ус­мi­ха­ючись, Хрис­тя.

- При долж­нос­ти ка­кой сос­то­ите али гу­ля­щая? Хрис­тю мов хто у пра­вець пос­та­вив вiд то­го пи­тан­ня, во­на аж ско­р­чи­ла­ся.

- Ну, от уже i поч­не! От i по­чав! - крик­ну­ла Ма­ри­на. - То­бi яке дi­ло? Заськи! Не знаєш?!

- Не из­вольте гне­ваться, Ма­ри­на Тро­хи­мов­на, не из­во­ль­те гне­ваться. Я, зна­чит, все до­под­лин­но же­лаю знать.

- Швидко зос­та­рiєшся, як усе бу­деш зна­ти.

- А вот у нас в ро­те фид­фе­бель всег­да го­во­рит: "Вес знать - са­мый раз!"

- То ж у вас. Хi­ба в вас, у мос­ка­лiв, так, як у лю­дей?

- У нас, у сол­да­тов, всег­да луч­ше, чем где-ли­бо. Ни­ча­во сва­во, од­на вот ду­ша, да и ту ка­му-ли­бо от­дашь на со­хра­не­н­ие, - од­ка­зав мос­каль чу­ло. Ма­ри­на, див­ля­чись на йо­го, гли­бо­ко-гли­бо­ко зiтх­ну­ла.

- Ти ж ко­му свою при­по­ру­чив: бо­го­вi чи чор­то­вi? - спита­ла во­на i за­ре­го­та­ла­ся своїй ви­гад­цi.

- Зачем бо­гу? Бо­гу еще ус­пе­ем, а черт к на­ше­му бра­ту не прис­та­нет. Вот ма­ла­душ­ке ка­кой - са­мый раз!

- О, вам усе мо­ло­душ­ки, а хто ж нас, ста­рих, гля­дi­ти­ме? - спи­та­ла зно­ву Ма­ри­на.

- Старым ба­бам по­ми­рать на­да, а ма­ла­душ­кам - пес­ни петь да сол­дат лю­бить!

- За вi­що?

- Как за што? За то, што сол­дат - си­ро­ти­нуш­ка. Один се­бе на чу­жой ста­ра­не…

- О, гар­но спi­ваєш. Ян­гольський, ка­жуть, го­ло­сок, а чор­това дум­ка.

- Опять чер­то­ва! За­чем чер­то­ва? Эх, едят вас му­хи! Раз­ве с ба­ба­ми мож­но го­во­рить об еф­тих ма­те­ри­ях? У ба­бы во­лос до­лог, да ум ко­ро­ток. Вот што я те­бе ска­жу.

- Як са­ме?

- А так. Вот, при­мер­но, приш­ла к те­бе гостья, под­ру­га твоя. Нет то­во, что­бы, при­мер­но, в ши­но­чек, да чверточк­у… с печ­ки гу­ся жа­ре­но­во али ба­ра­на… Все на стол: пей и ешь, лю­без­ная под­ру­га!.. А ты вот бас­ня­ми со­ловья кор­мишь.

- Годувала б йо­го чим i кра­щим, а як не­ма чим! - одказа­ла­, прик­ро див­ля­чись на йо­го, Ма­ри­на.

- А нет - так и ска­жи. Тог­да на те­бе и от­ве­ту ни­ка­ко­го. Вот у ме­ня в сол­датс­ком кар­ма­не ос­та­лась за­ва­ля­щая ко­пей­ка! На! та­щи! - ска­зав мос­каль, ви­тяг­нув­ши з ки­ше­нi семигри­веника гро­шей i бряз­нув­ши ним об стiл.

- Нi, нi, - ки­ну­ла­ся Хрис­тя. - Бо­га ра­ди не тре­ба! Я нi­чо­го не хо­чу! Спа­си­бi вам! Я прий­шла од­вi­да­ти под­ру­гу.

- Ну, ты не хоч, так, мо­жет, кто дру­гой хо­чет, - ска­зав мо­с­каль, по­су­нув­ши се­миг­ри­ве­ни­ка до Ма­ри­ни.

Та по­кiр­но взя­ла, зап'ялась плат­ком i вий­шла з ха­ти. Хрис­тя зос­та­ла­ся уд­вох з мос­ка­лем, їй бу­ло i бо­яз­ко i не по со­бi.

- Хорошая эта ба­ба, Ма­ри­на, - по­мов­чав­ши, по­чав мос­каль, - Сов­сем хо­ро­шая, вот только хох­луш­ка… Иной раз та­кое ска­жет - ни­как не раз­бе­решь. Да вот у нее только муж ли­хой! У, ли­хой!

- А вiн же був смир­ний! - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя.

- Да смир­ный то он смир­ный. Только больно мно­го за­ши­бает. Как жар­нет - не­бу жар­ко! Ну, а тог­да уж не зна­ет, што и де­ла­ет. На ме­ня один раз с но­жом бро­сил­ся. Не увер­нись я - вот так бы наск­возь и про­шел. Да, бе­до­вый!

- За вi­що ж