Повія - Мирний

Син ви­со­ко пiд­няв ту сла­ву уго­ру, став­ши ряд­чи­ком м'яса спер­шу на полк мос­ка­лiв, а да­лi i на увесь го­род. Про йо­го го­во­ри­ли у кож­нiй ха­тi, йо­го прiз­ви­ще бу­ло на язи­цi у кож­но­го. Вiн став пер­шим чо­ло­вi­ком, пер­шим мi­ща­ни­ном на усе мiс­то. Те за­бав­ля­ло йо­го, тi­ши­ло сер­це. Та од­но ли­хо - нi з ким бу­ло йо­му тiї сла­ви дi­ли­ти. Йо­му най­ближ­ча i най­до­рож­ча лю­ди­на, йо­го жiн­ка, труїла йо­му най­кра­щi i най­лю­бi­шi хви­ли­ни в жит­тi, її не­си­та рев­нiсть не да­ва­ла йо­му по­кою нi на од­ну хви­ли­ну. Своя ха­та ста­ла пек­лом, з кот­ро­го при­ходилось тi­ка­ти. I вiн тi­кав, хи­жо на­ки­да­ючись на людськi ки­ше­нi i ви­вер­та­ючи з їх усе, що там за­таїло­ся. Вiн, здається, мстив­ся над ти­ми сi­ро­ма­ми, що, не ма­ючи нi­чо­го, ма­ли своє щас­тя. Бо­же! Що вiн тiльки не вит­во­рю­вав на своїм вi­ку? Яких тем­них дiл, людських слiз не ле­жить на йо­го ду­шi. Йо­го, на­че га­ря­чо­го ко­ня, пiд­га­ня­ло хатнє не­щас­тя. I до­сi вiн без­пе­рес­тан­но мчав­ся… Мчав­ся i от до чо­го дом­чав­ся. Те­пер вiн си­дить ря­дом з па­на­ми, бiльше - сам пан. Од­но сло­во, Ко­лiс­ни­кiв Кут, ко­лись графське гнiз­до, те­пер йо­го… Йо­го, йо­го. Та як йо­му во­но дос­та­ло­ся, яки­ми скрит­ни­ми до­рiж­ка­ми дiй­шло? Кинься Земст­во до своїх гро­шей - i Кут, i все про­па­ло. Про­па­ла i сла­ва. Пра­ця цi­лих ро­кiв, тур­бо­ти дов­гих ча­сiв - усе на­че по­ме­лом зме­те. Ко­лись йо­му Заг­ни­бi­да, теж не згiр­шої ру­ки кру­тiй, ка­зав: "Ой, дог­раєшся ти, Кос­те, до сво­го. Опе­чуть i те­бе ко­лись, та так опе­чуть, як ще ти нi­ко­го до­сi не пік". Гля­ди, ли­шень, чи то не бу­ло про­ро­ку­ван­ням. Чує йо­го сер­це, нас­тає та про­ро­ча хви­ли­на. От зем­ський наїзд швид­ко. Вiн був у Руб­ця, i Ру­бець якось зда­ле­ка усе за­ки­дав, що тре­ба б хоч раз по­вi­ри­ти земську скри­ньку. Йо­го тi сло­ва, мов хо­лод­ний нiж, до­тор­ка­ли­ся до йо­го ду­шi. Вiн ще не чув, щоб вiн ко­лов або рi­зав, вiн тiльки чув гост­рий хо­лод на гор­лi за­лi­за. Уп'ять же i жiн­ка, ви­го­во­рю­ючи йо­му, ка­за­ла про ту чут­ку, що хо­дить по мiс­ту. "Он, - ка­же, - роз­ка­зу­ють, на­ку­пив зем­лi на земськi гро­шi та у їх i ви­го­до­вує ба­ху­рок". Ба­ху­рок… Хрис­тя, пер­ша лю­ди­на, кот­ру вiн лю­бить бiльше усього на свi­тi, не що iн­ше, як ба­хур­ка. Не гiр­кий пос­мiх гiр­кої до­лi? "Ох! Ко­ли б мож­на вер­ну­ти­ся лiт за трид­цять на­зад, не бу­ла б во­на ба­хур­ка. Не був би i ти, Кос­те, тим, що те­пер є, - ка­зав вiн сам со­бi. - Не му­ти­ло б твою ду­шу дов­гих лiт без­пе­рес­тан­не ошу­ку­ван­ня дру­гих лю­дей, жив би.ти у глу­хо­му ку­точ­ку се­ла ти­хо та щас­но. А то що з то­го, що ви­нес­ло те­бе у свiт, вим­ча­ло у лю­ди i пос­та­ви­ло на по­каз на ви­со­ко­му мiс­цi? На­що? Для то­го, щоб усi ба­чи­ли, як ти бу­деш ле­тiть з своєї ви­со­кос­тi сторч го­ло­вою? Щоб ти­ка­ли на те­бе пальця­ми, по­ка­зу­ючи: он вiн, каз­нок­рад, ба­хур!"

Колiсниковi ста­ло страш­но. Пер­ший зро­ду раз вiн по­чув та­кий нес­тям­ний страх. Сер­це ста­ло, кож­на жи­лоч­ка пере­стала ки­да­тись, у кож­но­му сус­та­вi по­хо­ло­ну­ло. Вiн чув, як у йо­го во­лос­ся на го­ло­вi жму­том пiд­нi­ма­ло­ся уго­ру, очi на­че хо­тi­ли вис­ко­чи­ти з баньок… а кру­гом хо­до­ром хо­див свiт. У то­му не­яс­но­му мо­ро­цi сот­нi ти­сяч ко­ли­ха­ли­ся на­род­у, ре­ву­чи та гу­ка­ючи: "Так йо­му i тре­ба! Со­ба­цi - со­бача i честь!"

Йому зда­ло­ся, то нас­та­ла пос­лiд­ня хви­ли­на. Знi­чев'я рво­нувся вiн, скрик­нув­ши: "Прок­ля­те жит­тя!" - i за­хо­див по ха­тi.

Вiн дов­го хо­див. Усе кру­гом спа­ло мерт­вим сном, нi­вiд­ки не до­хо­ди­ло нi­яко­го гу­ку, тiльки йо­го ступ­нi, мов гiр­кi до­кори, роз­да­ва­ли­ся се­ред тiї нi­мої нi­мо­ти. Йо­му бу­ло сум­но-гiр­ко i ще ста­ва­ло сум­нi­ше i гiр­ше, що йо­му нi вiд ко­го бу­ло жда­ти нi по­мо­чi, нi по­ра­ди.

На дру­гий день Хрис­тя узд­рi­ла Ко­лiс­ни­ка i не пiз­на­ла. Пох­му­рий хо­див вiн по ха­тi, лед­ве но­га­ми со­ва­ючи, ли­це жов­те, осу­ну­ло­ся.

- Тату! Що це з то­бою? - скрик­ну­ла во­на. Вiн став i гост­ро на неї по­ди­вив­ся. Так ди­виться бо­же­вiльний своїми па­лю­чими очи­ма. У Хрис­тi сер­це не­са­мо­ви­то за­би­ло­ся.

- Ти не­ду­жий, не­ду­жий? - до­пи­ту­ва­ла­ся во­на йо­го.

- Недужий… Не спав i трiш­ки за усю нiч. Не бу­ди ме­не, - ска­з­ав вiн, ви­хо­дя­чи в свою ха­ту i за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.

- Що це з ним та­ке? Не дай, бо­же… - i Хрис­тя не договори­ла.­ Хо­ло­дом прой­ня­ло її наск­рiзь. Ку­ди во­на то­дi ткнеться, що їй ро­би­ти? Тiльки що во­на трош­ки заспок­оїлася, тiльки що прий­шла у се­бе, як зно­ву їй iти у ту не­просипну гуль­ню, у тi без­пе­рес­тан­нi по­бi­ган­ки, їй пригадали­ся сло­ва п'я­ненької Ориш­ки: "А ти не смiй­ся. Те­бе ве­ли­ке го­ре жде…" Не­в­же то бу­ли про­ро­чi сло­ва?

Христя i чаю не пи­ла, сно­ви­га­ючи з ха­ти в ха­ту i не зна­ючи, що їй ро­би­ти. "А мо­же, зас­не, пе­рес­пить", - тi­ши­ла її на­дiя. I во­на на пальчи­ки пок­ра­ла­ся до йо­го ха­ти, бе­реж­но бе­ру­чись за руч­ку две­рей. Сти­ха стук­ну­ла плям­ка, сти­ха скрип­ну­ла по­ло­вин­ка, i не­ве­лич­ка щi­ли­на зас­вi­ти­ла­ся. Хрис­тя, за­таївши зiт­хан­ня, при­ло­жи­ла­ся оком до тiї щi­лин­ки. На лiж­ку на спи­нi ле­жав Ко­лiс­ник, згор­нув­ши на гру­дях ру­ки. Так їх уми­ру­що­му скла­да­ють. Ли­це блi­де, злег­ка си­ню­ва­те, очi зак­ри­тi. "Нев­же?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i в од­ну мить опи­ни­ла­ся ко­ло йо­го. Ко­лiс­ник во­рух­нув­ся, зас­тог­нав i схи­лив тро­хи на­бiк го­ло­ву. Хрис­тя одiй­шла на­бiк, щоб не вид­но її бу­ло, ко­ли ча­сом вiн луп­не очи­ма. Дов­го сто­яла во­на, див­ля­чись на йо­го, на не­го­ле­не, за­рос­ле срiб­ни­ми ос­та­ми ли­це; во­но ще не­дав­но бу­ло гла­деньке, зов­сiм круг­ле, те­пер йо­го щось ви­тяг­ло, де­кiлька змор­щок прой­шло по йо­му i про­довж, i впо­пе­рек. "Ох, який вiн ста­рий став зра­зу… Ста­рий, а все доб­рий чо­ло­вiк", - по­ду­ма­ла во­на i ти­хо пок­ра­ла­ся на­зад.

Важкi дум­ки не по­ки­да­ли її увесь день, по­чут­тя ли­ха но­силося над нею i не да­ва­ло спо­кою. Гос­по­ди! Та нев­же ж? Тiльки що збiг­ло на лад, тiльки що зак­лю­ну­ло­ся щас­тя, та зно­ву во­но утi­кає вiд те­бе, зно­ву ти оди­но­ка се­ред сто­роннiх лю­дей, се­ред чу­жої чу­жи­ни.

Колiсник аж уве­че­рi ки­нувсь. Йо­го сон хоч i пiдк­рi­пив, та ж все не вер­нув спо­кою; на ли­цi зос­та­ли­ся слi­ди важ­ких дум, пе­ре­жи­то­го ли­ха.

- Налякав ти ме­не, - чу­ло ска­за­ла йо­му Хрис­тя, да­ючи йо­му чай. Вiн тiльки поск­ро­ма­див у по­ти­ли­цi i не ска­зав нiчо­го.

- Ти ще й до­сi не при со­бi. Мо­же б, лi­ка­ря клик­ну­ти?

- Лiкаря? Лi­кар по­мо­же! Не по­мо­же ба­бi ка­ди­ло, ко­ли ба­бу ска­зи­ло, - од­ка­зав вiн, гост­ро див­ля­чись на неї i бо­лiс­но ус­мi­ха­ючись.

- Тобi не до смiш­кiв, а ти смiєшся, - з пла­чем