Повія - Мирний

Довго во­на пла­ка­ла, по­ки зно­ву за­бу­лась-зас­ну­ла. Про­кинулась - крiзь не­ве­лич­ке вi­ко­неч­ко пiд осе­лею, пе­ре­ви­те за­лiз­ни­ми шта­ба­ми, про­би­вав­ся яс­ний со­няч­ний свiт; по жов­тiй со­ло­мi стри­бає вiн, на­че хто iск­ри роз­си­пав, а кру­гом мо­рок. Стi­ни, пок­ри­тi цвiл­лю та чор­ни­ми пля­ма­ми, зда­ва­лось їй, зсту­пи­ли­ся, на­мi­ря­ючи її при­да­ви­ти. З яко­гось да­ле­ка до­но­сив­ся до неї стук, го­мiн. Ось на­че над її го­ловою щось за­гар­ча­ло, i не при­мi­че­нi нею две­рi розчини­лися.

- Эй ты! Спишь там али око­ле­ла! - хтось обiз­вав­ся. - По-барс­ки по­чи­вать из­во­лишь. Подь сю­да.

- Се я? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Да ушь не кто - ты.

Христя пiд­ве­ла­ся - на две­рях сто­яв мос­каль.

- Да жи­вей, жи­вей! Што, слов­но не­жи­вая? - гу­кав вiн на неї. Нев­ми­та, не­че­са­на, во­на як ус­та­ла, так i пiш­ла за ним, ду­ма­ючи, на яку ж се но­ву му­ку ве­дуть її.

Її уве­ли у якусь здо­ро­ву ха­ту.

- Посиди здесь. Па­абаж­ди, си­час прис­тав вый­дет.

Тодi тiльки до­га­да­ла­ся Хрис­тя, що то во­на бу­ла в чор­нiй при по­лi­цiї. I ще бiльше зди­ву­ва­ла­ся, ко­ли пе­ред нею по­явився Книш.

- Ага, се ти, прач­ко, се ти, спi­ву­хо? - за­мо­вив вiн. - Що ж, ти доб­ре вис­па­ла­ся у моїй панськiй опо­чи­вальнi? Опочи­ва­льня доб­ра, i м'яка, i ти­ха, не то що в Ко­лiс­ни­ка на пе­ринi.

Христя, сто­ячи пе­ред ним, зап­ла­ка­ла.

- Чого ж ти пла­чеш? Хi­ба я те­бе б'ю? - про­ни­зу­ючи її го­стрим пог­ля­дом, ска­зав вiн. - Го­дi ж, го­дi. Пе­рес­тань. Ска­жи кра­ще, що ти знаєш про Ко­лiс­ни­ка. Чо­го вiн по­вi­сив­ся? Мо­же, са­ма i по­ма­га­ла?

- Я? Я як­би зна­ла, що та­ке бу­де, то нi­за­що iз до­му не йшла.

- Хiба те­бе до­ма не бу­ло? Де ж ти бу­ла? Хрис­тя роз­ка­за­ла все, все, як бу­ло, не втаїла i то­го, що Про­цен­ко на­шiп­ту­вав їй.

Книш тiльки свис­нув i за­хо­див по ха­тi, по­зи­ра­ючи ско­са на Хрис­тю.

- Що ж ти те­пер бу­деш ро­би­ти? - не швид­ко спи­тав вiн пiс­ля то­го, як во­на за­мовк­ла.

- Що ж ме­нi те­пер ро­би­ти?

- Станеш у гор­нич­нi до Про­цен­ка?

- Чого я там у нього не ба­чи­ла? Ме­нi ко­ли б вер­ну­ли мою оде­жу.

- Угу. Оде­жу? - про­му­гик­нув Книш i зно­ву за­хо­див по ха­тi. - Ти кра­ще зос­танься у ме­не.

- Чого я тут зос­та­ну­ся? Щоб бло­щи­цi з'їли?

- Нi, не там. Не в чор­нiй. А там, на моїй по­ло­ви­нi.

- Та й що?

- Та й нi­чо­го. I оде­жу вiзьмеш, i оп­ра­ви­ти те­бе швид­ше мо­ж­на. А то, знаєш, по­ки дi­ло скiн­читься, то справ­дi бло­щицi по­пот­нуть.

У Хрис­тi го­ло­ва по­хи­ли­ла­ся. Он ку­ди зно­ву ки­ну­ла її до­ля, он на яку стеж­ку нап­ря­ми­ло її без­та­лан­ня. А во­на дума­ла уже… Що во­на ду­ма­ла? Нi, ще во­на не про­па­ща, ко­ли її вро­да не зно­си­ла­ся. I Хрис­тя так спiд­ло­ба стрiльну­ла на Кни­ша своїми чор­ни­ми очи­ма, що по йо­го ши­ро­ко­му об­личчю на­че сон­це заг­ра­ло.

- Так ти… сог­лас­на? - за­пи­на­ючись, спи­тав Книш i, пiдiй­шовши, узяв її за круг­лу бо­рiд­ку.

Христя лу­ка­во опус­ти­ла очi.

- Ну, глянь же! Глянь на ме­не! - увесь тi­па­ючись, зашеп­тав вiн.

- Я нi­чо­го не їла. Ме­нi їсти хо­четься, - при­дав­лю­ючи злег­ка своєю що­кою йо­го ру­ку, мо­ви­ла во­на.

Вiн, на­че що опек­ло йо­го, зра­зу вис­мик­нув ру­ку.

- Iванов! - гук­нув.

Перед ним на­че з-пiд зем­лi ви­рiс мос­каль.

- Одведи її до ме­не. Та дай їй їсти. Са­мо­вар го­тов?

- Готов, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє! Слу­ша­юсь, ва­ше вскоб­ро­дiє! - i вiн по­вiв Хрис­тю на прис­тавську по­ло­ви­ну.

А вве­че­рi Хрис­тя уд­вох з Кни­шем уже роз­пи­ва­ли чаї. Пляш­ка ро­му сто­яла на сто­лi. Книш раз по раз пiд­ли­вав з неї у свiй i без то­го тем­ний ста­кан. Ли­це йо­го, як жар, жев­рi­ло, а очi, на­че роз­па­ле­нi уг­лi, го­рi­ли. Вiн вiв ве­се­лу роз­мову, щи­па­ючи раз по раз її пух­ку щiч­ку. Хрис­тя пес­ти­ла­ся, то опус­ка­ла очi до­до­лу, то стрi­ля­ла ни­ми так, на­че на­скрiзь хо­тi­ла Кни­ша прой­ня­ти, їй бу­ло ве­се­ло. Теп­лий чай, при­вiт­на роз­мо­ва i грi­ли, i ве­се­ли­ли її. Один раз, ко­ли во­на прос­тяг­ла ру­ку до пляш­ки, щоб со­бi у чай на­ли­ти, їй здало­ся, на­че си­не Ко­лiс­ни­ко­ве ли­це з заж­му­ре­ни­ми очи­ма ви­глянуло з-за пляш­ки. Во­на струс­ну­ла­ся i ли­ну­ла ро­му бi­льше, чим тре­ба.

- Що ти, зля­ка­лась чо­го? - спи­тав Книш. А во­на зирк­ну­ла на йо­го. Ухо­пи­ла ста­кан.

- Давай пи­ти! - скрик­ну­ла, цок­ну­ла­ся з ним i за од­ним ма­хом не зос­та­ви­ла нi­чо­го в ста­ка­нi.

В го­ло­вi у неї за­шу­мi­ло, ув очах iск­ри зай­ня­ли­ся. Своєю чер­во­ною та, як огонь, га­ря­чою що­кою во­на скло­ни­ла­ся на пле­че до йо­го. Пе­ред її п'яни­ми очи­ма сто­яла її дав­ня до­ля, та до­ля, ко­ли во­на бу­ла ще спi­вач­кою i вих­ва­ля­ла­ся пе­ред людьми своєю гульнею, своїми за­по­ями… Як то­дi не гiр­ко бу­ло, як не тяж­ко щось усе сса­ло за сер­це, за­те ве­се­ло. Во­гнi го­рять, му­зи­ка грає, лю­ди цi­ли­ми хви­ля­ми на­бi­га­ють. Под­ру­га шеп­че на ву­хо: "Он той чор­ня­вий куп­чик задиви­вся на те­бе", або: "Он як гу­са­рин пок­ру­чує ву­са i ди­виться, як кiт на ми­шу…" А ти, на­че не при­мi­чаєш нi­чо­го, стоїш i пiд­тя­гуєш пiс­ню. Скiн­чи­лась во­на, ос­то­гид­ла та осточ­ортiла, i куп­чик, i гу­са­рин ки­да­ються до те­бе i на­пе­ре­бiй один пе­ред дру­гим ве­че­рять при­сог­ла­ша­ють… А там - смач­нi наїдки, доб­ре п'яне ви­но… ве­се­ло-ве­се­ло! I Хрис­тя, стриб­нув­ши, по­ча­ла по­ка­зу­ва­ти Кни­ше­вi, чо­му її уче­но в арф'янках. Як i ко­ли морг­ну­ти, що на­по­каз вис­тав­ля­ти… То бу­ли п'янi за­во­ди го­ло­су, срам­нi пос­та­но­ви го­ло­го жiно­ч­о­го тi­ла… Книш аж тру­сив­ся, див­ля­чись на неї, а очi у йо­го, як у хи­жо­го звi­ра, го­рi­ли.

На дру­гий день, ко­ли вiн пi­шов по служ­бi, а во­на зостала­ся­ са­ма у ха­тi, їй при­га­да­ло­ся вчо­рашнє, i нес­тям­но важ­кi ду­ми об­ляг­ли її зач­ме­ле­ну го­ло­ву. Хто во­на й що во­на? Чи дав­но тi­ши­ла не­си­ту жа­гу од­но­го, ще труп йо­го не вспiв за­ду­бi­ти, а во­на уже пе­ред дру­гим ла­мається. Що во­на? Уся­кий то­вар має свою цi­ну, а во­на, як та iг­раш­ка, пе­ре­ходе­ з рук в ру­ки. Нiх­то її не пи­тає, що во­на стоє. Стрiч­не i по­пе­рiч­не бе­ре її, пог­рається, по­лю­бується i ки­не. До­ки ж i по­ки так бу­де? По­ки од­ле­тить її кра­са мо­ло­да, її вро­да крас­на. А там?.. Прок­ля­те жит­тя! Со­ба­ча до­ля! I в обiд во­на зно­ву на­пи­ла­ся, щоб не ду­ма­ти, щоб за­бу­ти­ся.

Минув тиж­день. Той тиж­день тiльки i бу­ло го­во­ру та го­мону по го­ро­ду, що за Ко­лiс­ни­ка. Ви­яви­лось, якi по­ряд­ки за­ве­де­но в земст­вi, скiльки пе­рей­шло че­рез Ко­лiс­ни­ко­вi ру­ки гро­шей, якi тра­ти оп­рав­да­нi, якi