Повія - Мирний

- Как те­бе ска­зать за што? Ни за што. Пер­вое - муж он, всег­да пьяный. Как его пьяно­го лю­бить же­не? А вто­рое - я их квар­ти­рант. Ну вот, он и на­чал рев­но­вать ее ко мне.

На той час са­ме вер­ну­лась Ма­ри­на, не­су­чи в ру­ках пляш­ку го­рiл­ки i пiд ру­кою пiв­па­ля­нич­ки.

- Се все про то­го iро­да ба­ла­каєте? - спи­та­ла, вик­ла­да­ючи на стiл свою куп­лю. - Ос­то­чор­тiв вiн ме­нi, хоч не зга­дуй­те! - до­да­ла во­на, хму­ря­чись.

- Не, не, не бу­дем. Пот­чуй-ка гостью! - ска­зав мос­каль.

- Я не п'ю. Їй-бо­гу, нi­чо­го не п'ю. Спа­си­бi вам, - подякува­ла ­Хрис­тя, ко­ли Ма­ри­на пiд­нес­ла їй чар­ку горiлк­и.

- Ну, як хо­чеш, - од­ка­за­ла та i пе­ре­ки­ну­ла со­бi у рот чар­ку. - А го­рiл­ка доб­ра. Ви­пи­ла б.

- Да что же, как не пьет? - умi­шав­ся мос­каль. - Ну, и не на­да. Я за нее выпью.

I мос­каль, ус­мi­ха­ючись i кла­ня­ючись, ви­хи­лив од­ну, по­смакував, кряк­нув, ска­зав: "Да, доб­рая" - i на­лив дру­гу.

Христя ще по­си­дi­ла тро­хи, пос­лу­ха­ла, як Ма­ри­на жа­р­ту­вал­а з мос­ка­лем, ви­пи­ва­ючи по пов­нiй, по­тiм пiдвел­ася, по­прощалася i пiш­ла.

- I к бi­су, ко­ли не хоч! - ска­за­ла Ма­ри­на, як Хрис­тя на її про­хан­ня по­си­дi­ти ще не зда­ла­ся. - Нiс ко­пи­лиш - к бi­су!

- А ба­бен­ка яд­ре­ная! - скрик­нув мос­каль.

- Думаєш, путнє що? - ска­за­ла Ма­ри­на. - Та­ка ж бос­ка, як i всi!

- Значит, наш брат Сав­ва! Эх, едят ее му­хи! - скрик­нув уд­ру­ге мос­каль, да­ючи Ма­ри­нi з усiєї си­ли ра­за по спи­нi.

- Хоч би те­бе кат так опiк! - гук­ну­ла та, уги­на­ючись, i сту­сонула мос­ка­ля ку­ла­ком ме­жи пле­чi.

XII

***

Того ж дня уве­че­рi заїхав по неї Ко­лiс­ник, i во­ни поїха­ли в гу­бер­нiю. Всю до­ро­гу вiн був сум­ний та не­го­вiр­кий, ще мов сум­нi­ший, нiж як виїжджа­ли з Ку­та. Хрис­тя ду­ма­ла про Довб­нiв, не пи­та­ла, чо­го су­мує ста­рий, вiн мов­чав.

Приїхавши дру­го­го дня над­ве­чiр, вiн зра­зу пi­шов на свою по­ло­ви­ну i за­пер­ся. У Хрис­тi сер­це бо­лiс­но за­ни­ло, як во­на гля­ну­ла йо­му ус­лiд: пох­ню­пив­шись, по­ко­ли­хав вiн, на­че п'яний. Во­на дов­го не спа­ла, ду­ма­ючи про йо­го. Що прий­шло­ся вис­лу­ха­ти ста­ро­му до­ма вiд жiн­ки? Не­да­ром вiн осу­нув­ся так, опус­тивсь, їй зда­ва­ло­ся, що вiн по­ви­нен її клик­ну­ти, во­на са­ма по­ри­ва­ла­ся скiльки раз iти до йо­го, чи не ви­го­во­ре вiн пе­ред нею сво­го ли­ха i чи не пове­селiшає хоч тро­хи. Та ко­жен раз її зос­та­нов­лю­ва­ла пе­ред за­чиненими две­ри­ма дум­ка: вiн уто­мив­ся з до­ро­ги i спить. Хай завт­ра. Так Хрис­тя i зас­ну­ла. А Ко­лiс­ник?

Вiн, пос­та­вив­ши свiт­ло на не­ве­лич­ко­му сто­ли­ку в голо­вах кро­ва­тi, лiг на спи­ну, по­ну­рим пог­ля­дом ози­ра­ючи ха­ту. По стi­нах, об­би­тих тем­ни­ми шпа­ле­ра­ми, по глу­хих кут­ках сну­ва­ли тi­нi, од­на бi­ла осе­ля виб­лис­ку­ва­ла, об­да­ючи ха­ту зблi­да-жов­ту­ва­тим кольором. У то­му жов­ту­ва­то­му мо­ро­цi по тем­них стiн­ках сну­ють йо­го зля­ка­нi дум­ки. По глу­хих кут­ках во­ни зсту­па­ються i ви­зи­ра­ють до йо­го таємни­ми об­лич­чя­ми давньої дав­ни­ни. Ось йо­го батько, ви­со­кий круг­ло­ви­дий рiз­ник, кот­ро­му з по­чо­том ски­да­ють шап­ки i низько вкло­ня­ються всi го­ро­дянськi мi­ща­ни. Ось i ма­ти, низька на­топ­ту­ва­на пе­ре­куп­ка, го­вiр­ка, ба­ла­ку­ча, го­во­ре - мов го­ро­хом сип­ле i все так до прик­ла­ду, все та­ки­ми по­говiрками, кот­рих во­на ма­ла цi­лий во­рох на вся­кий слу­чай. Що не ви­ду­ма Пет­ро Ко­лiс­ник - нiх­то кра­ще вiд йо­го не ви­ду­ма, а пос­лу­ха­ти товс­тої Ва­си­ли­ни зостано­влю­ва­лись­ не раз i па­ни се­ред ба­за­ру, ди­ву­ючись, де в неї тi сло­ва бе­руться, i ду­ма­ючи: "Сам ро­зум по­вер­та її язи­ком". Всiм нав­ди­во­ви­жу да­ла­ся та па­ра лю­дей! I ро­зумнi, i жи­вуть сог­лас­но, i си­на то­го, єди­ну свою ди­ти­ну, доб­ру нав­ча­ють не до­ма, а в шко­лi, де i панськi дi­ти учать­ся. "До­ма ба­лу­ва­тись бу­де, а до сво­го ре­мест­ва прив­ча­ти - ще ра­но", - ка­зав батько. "I справ­дi, хто бi­ля йо­го до­ма бу­де ди­ви­тись, ти - у рiз­ни­цях, я - на ба­за­рi", - до­ве­ла ма­ти. Кос­тик тро­хи не з то­го ча­су, як став ла­зи­ти, по­ки­ну­тий без при­зо­ру батька-ма­те­рi, рiс со­бi са­мо­тою. Не зак­ри­ва­ла йо­му на нiч очей ма­те­ри­на лас­ка, не бу­ди­ли ран­ком її пес­то­щi. "Ма­те­рi не­має до­ма, ма­те­рi нi­ко­ли", - чув вiн ко­жен раз вiд най­мич­ки-ку­хо­вар­ки, що ра­зом гля­дi­ла i за ним. А батько? Батько бiльше гри­мав на йо­го. Страш­но i те­пер йо­му, ко­ли вiн зга­дає свої ди­тя­чi лi­та. У тих лю­дей, здається, не бу­ло сер­ця у гру­дях, не бу­ло лас­ка­вос­тi в роз­мо­вах. У йо­го - рiз­ни­цi, у неї - ба­за­ри, i бiльше нi­чо­го. Тiльки вiн i чув на­рi­кан­ня ба­тько­ве на ма­лу так­су, тiльки i вис­лу­ху­вав пе­ре­ка­зи ма­те­ри­нi про торг. А лю­ди на їх з зазд­рiс­тю ди­ви­лись i ка­за­ли: "От хто роз­жи­вається-ба­га­тiє". Неп­ри­вiт­ною сто­ро­ною тих що­ден­них кло­пот ста­но­ви­ло­ся жит­тя пе­ред йо­го мо­ло­ди­ми очи­ма, не бу­ди­ло во­но чу­лос­тi до лю­дей, а здiй­ма­ло за­зд­рiсть, не­до­вiр'я.

- Знай, ти не об'їдеш - те­бе об'їдуть, на те торг, - ка­зав ба­ть­ко, приз­ви­ча­ю­ючи си­на до сво­го ре­мес­ла, ко­ли той скiн­чив шко­лу. I вiн роз­ка­зав си­но­вi про всi тi плут­нi, якi тре­ба ча­сом пус­ти­ти, щоб збу­ти то­вар. Син був по­кiр­ним батько­вим уче­ни­ком; ви­ки­да­ти ко­лiн­ця, як звав батько кра­ма­р­ськi плут­нi, при­но­си­ло спер­шу йо­му та­ку утi­ху та ра­дiсть. "Не для ко­го тру­ди­мо­сяп­ра­цюємо, не ко­му це все зби­ра­є­мо, як не для те­бе i не то­бi, - ка­за­ла ма­ти, до­да­ючи: - А ти гля­ди батькiвсько­го доб­ра, гля­ди - не роз­во­ло­чи. Чим бi­льше йо­го ма­ти­меш, тим мiц­нi­ше на но­гах сто­яти­меш, бi­ль­ше по­чо­ту вiд лю­дей. Гро­шi - си­ла, у на­шiй мi­щанськiй пос­та­тi - во­ни все". Що бу­ло йо­му ро­би­ти, як не ста­ти на раз на­ко­че­нiй ко­лiї? I лю­ди над­да­ва­ли хi­тi: якi батько-ма­ти­, та який син удав­ся!.. Прав­да, мо­ло­да ще кров шпар­ко дзюр­ча­ла у мо­ло­дих жи­лах, сер­це ну­ди­лось се­ред тих що­денних кло­пот, i Кос­тян­тин не раз, наб­рав­ши цi­лу мет­ку па­ру­боцт­ва, за­во­див з ни­ми за­ба­ви, - то до­го­ри дном жи­дi­вський ши­нок пе­ре­вер­не, то во­ро­та з дво­ру, де є мо­ло­да дi­в­ка, зам­чить на ба­зар, ви­вi­сив­ши їх, мов щиг­ля, на здо­ро­в­еннiй щог­лi. Та ско­ро i тим за­бав­кам кi­нець нас­тав. "По­ра, си­ну, то­бi же­ни­тись. Он у Сот­ни­ка є доч­ка, хоч i не врод­ли­ва, за­те по­кiр­на ди­ти­на, та й не без при­да­но­го", - ка­зав ба­тько. А че­рез тиж­день Кос­тян­тин був уже чо­ловiком. З то­го ча­су увесь свiт по­вив­ся для йо­го гус­тою хма­рою, з-за ко­т­рої йо­му нi­ко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти сон­ця. У то­му ту­ма­нi ро­би­ли­ся об­хо­ди та ошу­ку­ван­ня лю­дей, з ро­ку на рiк ши­ри­лось та при­бiльшу­ва­ло доб­ро. По­мерли батько i ма­ти, та сла­ва їх не по­мер­ла.