Повія - Мирний

- На все, ба­бу­сю.

- Ну, то й сла­ва бо­гу. Ви­гу­люй­те­ся в нас та ви­ко­хуй­те­ся. Ви й так нiв­ро­ку вам, а в нас по­жи­ве­те, зра­зу по­чуєте, як по­з­до­ро­вi­ли. В нас не то, що в го­ро­дi - куш­пi­ла то­бi та смер­до­та. В нас по­вiт­ря чис­те, на гру­ди та­ке цi­лю­ще. На­що я ста­ра, по­ти в Мар'янiв­цi жи­ла, - се­ло тут та­ке не­да­леч­ке, що­ро­ку бо­лi­ла, а тут ста­ла, на­че по­мо­ло­дi­ла; лег­ко ди­шеться, ве­се­лi­ше на свiт ди­виш­ся.

- Тут у вас справ­дi так гар­но.

- Тут? Та тут рай бо­жий! Зи­мою, прав­да, ко­ли вi­хо­ла уда­рить, то сум­но са­мiй. А лi­теч­ко нас­та­не - не знаєш, ко­ли во­но й пе­ре­бi­жить. Чуєте, яку пташ­ня джер­кот­ня­ву завел­а? Отак же то­бi щод­ня. Спi­вай­те, спi­вай­те, пта­шеч­ки! Ве­селiть мою па­ня­ноч­ку, щоб во­на, бу­ло, не зас­мут­ку­ва­ла ту­та! - гук­ну­ла ба­ба, заг­ля­да­ючи че­рез вiк­но в са­док. - Ось як трош­ки обiг­рiє, ту­ман пiд­нi­меться вго­ру, пi­де­те у са­до­чок, у лiс. Там-то са­мий рай i є! Та що ж се я роз­ба­зi­ка­ла­ся? Ба­зi­кай, ба­зi­кай, дур­на, а дi­ло хай са­мо ро­биться.

I Ориш­ка ки­ну­ла­ся до пос­те­лi. Див­но! Та­ка ста­ра та не­показна, а по­душ­ка­ми, ще й не ма­ли­ми, мов ти­ми кук­ла­ми, грається. Пiд­ки­да їх уго­ру, пе­ре­би­ває на ру­ках i, пух­кi та м'якi, бе­реж­но скла­дає од­на на од­ну. За хви­ли­ну, як ту квi­точ­ку, приб­ра­ла пос­тi­лоч­ку.

- Умитися да­ти? За­раз свi­жої кри­нич­ної во­ди при­не­су! - ска­за­ла Ориш­ка i мет­ну­ла­ся з ха­ти.

"Невже ж то сон був? - ду­ма­ла Хрис­тя, зга­ду­ючи про вчо­рашнє. - Ма­буть, що сон, бо ме­нi увид­жу­ва­ло­ся - я сто­яла бi­ля вiк­на, а про­ки­ну­ла­ся - ле­жу на пос­те­лi. А ба­бу­ся та­ка увiч­ли­ва, ба­ла­ку­ча. Зараз її по­пи­таю, як при­не­се во­ду".

Аж ось i та з во­дою ту­пає.

- Чи зна­ете, ба­бу­сю, що ви ме­нi всю нiч сни­ли­ся. Та так ку­мед­но - Зро­ду-вi­ку я та­ко­го сну не ба­чи­ла, - стрi­ла її Хри­стя.

- Як же я вам, пан­ноч­ко, сни­ла­ся?

- Кумедно, ка­жу, так. Я ба­чи­ла, як ви, сто­ячи он на то­му ро­зi, - i во­на вка­за­ла на па­лац, - ба­ла­ка­ли з мi­ся­цем, а да­лi ще й тан­цю­ва­ти з ним пiш­ли. Ба­ба по­ту­пи­ла очi i струсну­ла пле­чи­ма.

- Сон… чо­го у то­му снi не при­вер­зеться? Вид­но, ви, моя рiд­на, не га­разд спа­ли.

- Нi, спа­ло­ся доб­ре.

- То мо­ло­да кров гра­ла, - не слу­ха­ючи Хрис­тi, своє тов­че Ориш­ка, - як ля­га­ли спа­ти, то не так-го­ло­ву по­ло­жи­ли: або ду­же ви­со­ко, або низько. Ото кров i при­ли­ла, та й на­вер­зло­с­я та­ко­го.

- Може, й так. Тiльки ме­нi усю нiч страш­но бу­ло.

- То що ви не звик­ли­ся…

- А й ви вже, со­ро­ки-бi­ло­бо­ки, заск­ре­го­та­ли? - до­нiс­ся до їх з кiм­на­ти го­лос Ко­лiс­ни­кiв.

- А ви ще со­бi по­тя­гаєтесь? - ве­се­ло за­пи­та­ла йо­го Хри­стя.

- Потягаємося, га­лоч­ко, по­тя­гаємо­ся. Бi­со­ва ба­ба, вид­но, сон-тра­ви по­мос­ти­ла: як упав - на­че вмер, - гу­ка Ко­лiс­ник.

- На здо­ров'я, па­но­ченьку. Сон - не по­мi­ха; хто спить - той не грi­шить! - обiз­ва­ла­ся ба­ба.

- I ти ту­ди, ста­ра кар­га! Не­ма то­го, щоб ха­зяїно­вi пiддо­бритися. Мо­же, вiн пе­рес­пав ду­же, - не як пос­ла­ти яку мо­лоденьку дiв­чи­ну йо­го роз­бу­ди­ти.

- I на­що дiв­чи­ну по­си­ла­ти? Та­кi те­пер i дiв­ча­та нас­та­ли? I збу­ди­ти не зу­гар­нi. Не­ма й кра­ще, як ба­ба збу­де - нi струс­не, нi зля­кає.

- То це та­ка, як ти?

- А хоч би й я? - ус­мi­ха­ючись, од­ка­зує Ориш­ка. - Зля­каю, мо­же?

- Та те­бе сам чорт зля­кається, не тiльки чо­ло­вiк. Я не знаю, як до­сi Ки­ри­ло не за­бiг вiд те­бе без­вiс­ти.

- А ви все од­на­ко­вий. Яким бу­ли, та­ким i зос­та­ли­ся, - кру­т­нув­ши но­сом, ка­же Ориш­ка. - Все жар­ти та смi­хи… о, бо­дай вас!

Може б, ще дов­го во­ни ве­ли мiж со­бою жар­тiв­ли­ву мо­ву, ко­ли б знад­во­ру не до­нiс­ся який­сь го­мiн та гук. Хрис­тя зирк­ну­ла у вiк­но - вiд па­ла­цу куп­кою пря­му­ва­ли до ха­ти щось за лю­ди.

Тут бу­ли i ста­рi дi­ди, i мо­ло­дi чо­ло­вi­ки, по­жив­шi вдо­ви, i мо­ло­ди­цi з ма­ли­ми дiтьми у ру­ках i на ру­ках. Душ на два­дцять наб­ра­ло­ся на­ро­ду. Прий­шов­ши до ган­ку, круж­но об­ступили во­ни йо­го, чо­ло­вi­ки пос­ки­да­ли шап­ки, жiн­ки по­хилились, дi­ти бо­яз­ко пог­ля­да­ли по сто­ро­нах. Всi та­кi обiд­ра­нi та обш­ма­га­нi, за­го­рi­лi та за­ку­ре­нi, мов пла­щу­ва­тi ци­га­ни. На об­лич­чю у всiх сму­ток, на очах - нуж­да та скор­бота.

Сонце так при­вiт­но свi­ти­ло та гра­ло, пташ­ки утiш­но ще­бетали, а во­ни, на­че кам'янi, сто­яли, по­хи­лив­шись, вда­ва­лос­я, по­вин­ну у ве­ли­кiй про­вин­нос­тi при­нес­ли во­ни з со­бою.

- Що це за лю­ди i чо­го во­ни по­на­хо­ди­ли сю­ди? - спитала­ся­ Хрис­тя.

- Це з сло­бо­ди по дi­лу.

- По яко­му дi­лу?

Оришка, мов не чу­ла, мер­щiй пiш­ла з ха­ти.

- А чо­го се ви прий­шли? Що ска­же­те? - по­чув­ся з ган­ку го­лос Ко­лiс­ни­кiв.

Вiн роз­дi­тий, у розх­рис­та­нiй со­роч­цi, в од­но­му спiдньому бiл­лi - як спав та встав, так i вий­шов до їх.

Всi низько пок­ло­ни­ли­ся. Не­ро­зу­мi­ючим дi­тям ма­те­рi ру­ками на­хи­ля­ли го­ло­ви, на­шiп­ту­ючи: кла­няй­ся па­но­вi.

- Доброго здо­ров'я, па­не. З приїздом! - по­чу­ли­ся з-пiд по­хилених го­лiв по­оди­но­кi го­ло­си.

- Ну, доб­ре, доб­ре. А що ж да­лi? - приз­ро прий­ма­ючи те вi­тан­ня, пи­та Ко­лiс­ник.

Купка за­ко­ли­ха­ла­ся, за­туп­цю­ва­ла­ся. Це зра­зу, мов її хто ко­сою ско­сив, па­ла на ко­лi­на до­до­лу.

- Панночку! Зми­ло­сер­ди­ся! - в один го­лос прос­тог­на­ла ку­па.

- Ага! Це ри­бал­ки? - морг­нув на їх Ко­лiс­ник. - Це тi, що са­моп­рав­не ри­бу з став­ка тя­га­ли, мов во­на їх.

- Добродiю! - обiз­вав­ся ста­рий дiд з бi­лою, як лунь, боро­дою, що сто­яв най­ближ­че до ган­ку. - Так здав­на бу­ло. 3а кня­зiв ще бу­ло. Нiх­то нi­ко­ли не бо­ро­нив ри­бу ту ловит­и. Звiс­но, во­да… на­бiг­ла со­бi… ста­вок став… Ри­ба завелася­… Нiх­то не за­во­див її - са­ма, а мо­же, пти­ця за­нес­ла iк­рою. Ми ж ду­ма­ли - на вся­ко­го до­лю гос­подь пло­дить.

- О-о, ви ду­маєте!! Сi­рi вов­чи­ки, на­дi­ли ове­чу шку­ру та та­кi ти­хi ста­ли… А то­дi, як ка­за­ли вам не ло­ви­ти ри­би, то ви якої спi­ва­ли?

- Паночку! - по­чув­ся жi­но­чий го­лос. - Нев­же ж та ри­ба сто­їть то­го, що з нас при­суд­же­но?

- А кот­ра то ка­на­рей­ка за­ще­бе­та­ла? - шу­ка­ючи очи­ма ви­нувату, пи­та Ко­лiс­ник.

- Се я, па­нот­че, ка­жу, - смi­ло вис­ту­пи­ла впе­ред ще мо­ло­да мо­ло­ди­ця з не­ве­лич­кою дiв­чин­кою в ру­ках.

- Се ти? О, яка ж ти мо­ло­да та ро­зум­на! Ще тiльки на но­ги зiп'яла­ся, а вже й з ди­ти­ною но­сиш­ся! Ро­зум­на! Чи не вiд мос­ка­ля, бу­ва, в при­да­не до­бу­ла? Та й ро­зу­му чи не вiд йо­го по­зи­чи­ла?

Молодиця по­чер­во­нi­ла, на­че бу­ряк, гнiв­нi iс­кор­ки загра­ли у за­па­лих очах, та зра­зу