Повія - Мирний

який до­сi був до її, той щас­ний по­кiй, яко­го вже дав­но не ма­ла Хрис­тя. А їй най­бiльше усього ба­жа­ло­ся i ла­ду, i по­кою в жит­тi. Ко­ли во­на зду­ма­ла про своє прош­ле, що га­ня­ло її по всьому свi­тi, як той одiр­ва­ний лис­ток од гiл­ки, у неї на сер­цi по­хо­ло­ну­ло вiд тiї свар­ки Ко­лiс­ни­ко­вої.

- Татусю! Ти сер­диш­ся на ме­не? Який ти сер­ди­тий! - пе­ст­ли­во за­го­во­ри­ла во­на до йо­го, ко­ли по­ту­ши­ли свiт­ло.

I во­на роз­ка­за­ла йо­му все, що їй слу­чи­ло­ся то­го дня. Як стрi­ла­ся з Про­цен­ком, як той не пок­ло­нив­ся їй i як зно­ву стрiв її бi­ля квар­ти­ри.

- Гляди, не бре­ши! - лас­ка­во од­ка­зав Ко­лiс­ник, гор­ну­чи її до сво­го товс­то­го тi­ла.

Пiсля то­го Хрис­тя да­ла со­бi за­рiк бiльше не йти на гу­ля­нки. Во­на си­дi­ла у ха­тi i до­жи­да­ла вес­ни, ко­ли зем­ля ук­вiт­ча­ється квi­том, а де­ре­ва - лис­том.

V

***

Того ро­ку вес­на, як на те, за­ба­ри­ла­ся. Уже й пас­ка не за го­ра­ми, а снiг i не поз­на­чається, i днi та­кi яс­нi та со­няч­нi, а мо­ро­зи бе­руть своє. Аж пiс­ля пас­ки пiш­ли до­щi та нас­та­ло теп­ло. Не­на­че по­ме­лом, за три днi зме­ло снiг, з зем­лi пока­залася пер­ша зе­лень - про­лiс­ки, фi­алоч­ки. Тi пер­шi квi­ти ранньої вес­ни так ра­ду­ють сер­це, на­че п'яним трун­ком спов­ню­ють ду­шу. Пе­ре­ви­тi жур­бою дум­ки об­ля­га­ють го­лову, за­но­сять ку­дись да­ле­ко, у тi ра­дiс­нi свi­та, у тi жа­данi сто­ро­ни, якi ма­лює тiльки од­на дум­ка i яких чо­ловiковi до­вi­ку не до­ве­деться ба­чи­ти.

Задумувалася i Хрис­тя про свою поїздку в Ве­се­лий Кут. Ха­та їй зда­ва­лась та­кою тiс­ною та душ­ною, го­род - кур­ним та неп­ри­вiт­ним, їй хо­тi­ло­ся на прос­тiр, на безк­рає по­ле, над яким тiльки вi­тер грає та сон­це пе­ре­си­па зо­ло­ти-,i про­мiн­ням, на ши­ро­кi лу­ки, що вкри­ла тра­ва їх, на­че шов­ковим ки­ли­мом, у тем­нi ку­че­ря­вi гаї, у неп­ро­хiд­нi ще тем­нiшi лi­си, що зда­ле­ка зда­ються та­ки­ми си­нi­ми. Там, на тiм прос­то­рi, се­ред польово­го чис­то­го по­вiт­ря, во­на по­гу­ля­ла б, як пташ­ка вiльна, пiд при­вiт­ною тiн­ню зе­ле­но­го гаю спо­чи­ла, на­би­ра­ючи сил на но­ву гу­лян­ку. А Мар'янiв­ка? Рiд­на ха­ти­на, де во­на ви­рос­та­ла… що з нею ста­ло­ся? А под­ру­ги, з яки­ми во­на дi­ли­ла i ра­дiсть i го­ре, де дi­ли­ся?.. У Хрис­тi дух за­хоп­лю­ва­ло у гру­дях, ко­ли во­на про те зга­дувал­а… "Все, бо­же, пе­ре­не­су, пе­ре­терп­лю, тiльки перен­еси ме­не у той рай що­най­ско­рi­ше!" - мо­ли­ла­ся Хри­стя i вста­ючи i ля­га­ючи.

Днi ми­на­ли за дня­ми, спер­шу теп­лi та при­вiт­нi, а да­лi жар­кi та душ­нi.

- Татусю! та ко­ли ж ми поїде­мо?

- Скоро, ско­ро, - ка­зав той. З вес­ною у йо­го по­ча­ла­ся бiга­нина по служ­бi, ко­ли не в кан­це­ля­рiї си­дить, то по по­вiтах га­няє. Бу­ло так, що Хрис­тя са­ма, як на­вiс­на, по тиж­ню про­сиджувала у ха­тi.

Прийшлося виїха­ти аж у маї. Ко­лiс­ни­ко­вi тре­ба бу­ло їха­ти у N по­вiт мiст­ки ла­го­ди­ти та греб­лi га­ти­ти. Сто­яла до­що­ва го­ди­на.

- Хочеш, поїде­мо?

- Хочу, хо­чу! - кри­ча­ла ра­да Хрис­тя. I на дру­гий день ран­ком во­ни зiб­ра­ли­ся. Яка бу­ла щас­ли­ва Хрис­тя, узд­рiв­ши пi­сля скiлькох лiт безк­раї по­ля, пе­ре­пи­са­нi i впо­довж, i вшир дов­ги­ми ла­на­ми, не­ве­лич­кi ку­че­ря­вi гаї, се­ла, все одина­ковi се­ла, та­кi схо­жi з її Мар'янiв­кою, що во­на за кож­ним ра­зом все до­пи­ту­ва­ла­ся: чи се не во­на?

- Ще дов­го до неї! На­до­лу­же тряс­ти­ся, по­ки до­бе­ре­мо­ся, - од­ка­зав Ко­лiс­ник.

Тiльки дру­го­го дня пiд ве­чiр доб­ра­ли­ся во­ни до Ма­р'я­нiв­ки, та й то Хрис­тi не до­ве­ло­ся її по­ба­чи­ти. По­ки про­їжджа­ли се­ло, Хрис­тя, зне­мiг­ши, спа­ла. Ген уже недале­ко­ вiд Ку­та во­на про­ки­ну­лась.

- Ось то­бi i Кут за­раз, - ска­зав Ко­лiс­ник, ука­зу­ючи на ряд ха­ток, що, на­че по­ясом, опо­вив кру­ту го­ру.

- А Мар'янiв­ка?

- Чого ж ти спа­ла? Прос­па­ла, га­лоч­ко.

- I не збу­дить ме­не? Гос­по­ди! - з жа­лем ви­мо­ви­ла Хрис­тя.

- Побачиш ще. Не за го­ра­ми. Кра­ще по­лю­буй­ся Ку­том. - I вiн вка­зав ру­кою на го­ру.

Сонце сi­да­ло i з-за го­ри чер­во­ним свi­том об­ли­ва­ло ко­лись панське дво­ри­ще. Чер­во­нiв по­се­ред го­ри па­лац, пала­ючи ро­же­вим ог­нем, бi­лi­ли хат­ки уни­зу пiд го­рою, ку­пою ог­ни­ща вiд­би­вав ста­вок ниж­че їх. Вiд па­ла­цу по дру­гий бiк го­ри хвос­том униз збi­гав са­док, за сад­ком по до­линi по­слався тем­ний, аж чор­ний лiс ген да­ле­ко-да­ле­ко, що й оком не ски­неш, тiльки йо­го сто­лiтнє де­ре­во обпир­ається у край тем­но-синього не­ба. Шлях, на­че га­дю­ка, по­вився на го­ру. По­том­ле­нi ко­нi i без то­го не бiг­ли, а на го­ру лед­ве тяг­ли вiз по­ма­лу. I чим ви­ще во­ни пiд­нi­ма­ли­ся, тим все кра­ща та кра­ща кар­ти­на вис­ти­ла­ла­ся пе­ред Христиними­ очи­ма. Сон­це, на­че дi­жа, ко­ти­ло­ся аж по зем­лi, роз­сти­ла­ю­ч­и навк­ру­ги пуч­ки щи­роз­ло­то­го про­мiн­ня, зда­ва­ло­ся - зе­м­ля го­рi­ла i яс­нi язи­ки тiї по­же­жi вi­яли­ся по­над нею, ся­гаючи аж до не­ба. Яри та до­ли­ни чор­ни­ми ку­пинами ост­ро­вiв здiй­ма­ли­ся се­ред то­го ог­нис­то­го озе­ра, ста­вок, на­че дзер­ка­ло, вiд­би­вав у своїх ти­хих во­дах усю го­ру з слобод­ою, а на пра­ву руч тем­ний лiс, мов ве­ле­тень, мос­тив­ся спо­чивати. З сло­бо­ди до­но­сив­ся крик людський, за­во­ди ско­тини, а в лi­сi, аж роз­ля­га­ли­ся, ще­бе­та­ли со­лов'ї. Хрис­тя не од­ри­ва­ла очей вiд тiєї чу­дов­ної кра­си, їй здавал­ося, во­на ти­хо пiд­нi­мається у якесь за­ча­ро­ва­не царст­во.

- А гар­но тут як! - скрик­ну­ла во­на, сплес­нув­ши в долош­ки. - Стiй­те, стiй­те! Я пi­ду пiш­ки, я пташ­кою по­ли­ну на ту го­ру.

I, вис­ко­чив­ши з во­за, во­на чим­дуж под­ра­ла не шля­хом, а нап­ря­мець. Го­ра та­ка кру­та, так i су­нуться но­ги. Хрис­тя ха­пається за то­рiш­нiй бур'ян ру­ка­ми, ка­раб­кається, мов по дра­би­нi. З-пiд нiг з грю­ком су­нуться чи­ма­лi шмат­ки гли­ни… а во­на од­но че­ше, од­но че­ше, тiльки її чер­во­на сук­ня май­орить у ве­чiрньому по­су­те­нi­ло­му по­вiт­рi.

- От ди­вись, зду­рi­ла зов­сiм з ра­до­щiв! - ска­зав Ко­лiс­ник, не спус­ка­ючи очей з Хрис­тi.

Поти вiн з'їхав на го­ру, Хрис­тя уже сто­яла там на са­мо­му краї зе­ле­но­го мо­рiж­ка i об­див­ля­ла­ся око­ли­цю.

Сонце зов­сiм сi­ло. Над тим мiс­цем, де во­но спус­ти­ло­ся, сто­яв тiльки ро­же­вий стовп свi­ту - так бу­ває, ко­ли за­не­сеш свiт­ло за стi­ну: ог­ню зов­сiм не вид­но, тiльки сяй­во вiд йо­го яс­ним хвос­том вiється над тим мiс­цем. Увесь за­хiд, мов со­ром'язли­ва дiв­чи­на, за­го­рiв­ся ро­же­вою крас­кою. Над зем­лею ляг­ла ле­генька тiнь ве­чо­ра. По­тем­нiв i ста­вок, по­сутенiла сло­бо­да, виб­лис­ку­ючи бi­ли­ми хат­ка­ми, зда­ва­ло­ся - все те ти­хо то­ну­ло у яко­мусь рiд­ко­му ту­ма­нi, з дру­го­го бо­ку тiльки са­док з лi­сом чор­нiв, зда­ючись бе­зод­нiм тем­ним яром. По­за спи­ною у Хрис­тi про­бiг ле­генький мо­роз.

- Господи! Який хо­ро­ший свiт, який крас­ний! - зiтхнув­ши, мо­ви­ла во­на i пiш­ла до во­рiт наст­рi­чу Ко­лiс­ни­ко­вi.

- Заморилася, ду­роч­ко? - спи­тав­ся той, ви­со­ву­ючись з ха­лабуди.

- Нi, не за­мо­ри­ла­ся, - ве­се­ло