Повія - Мирний

- Побий те­бе си­ла бо­жа! Що то вiн ви­роб­ляє? - дивували­ся ­ро­бо­чi, див­ля­чись на тi за­тiй­ли­вi ви­ма­хи швей­ца­ро­вої бу­ла­ви. - По­ма­ха, по­ма­ха пiд но­сом, та то­дi й пус­кає.

- То вiн дає: по­ню­хай, мов, чим пах­не! - вiд­ка­зав хтось, i чи­ма­ла ку­па пiд­ня­ла ре­гiт.

- От це­ре­мо­нiя, так так. Це не по-на­шо­му. Так тiльки у Моск­вi бу­ває. От i пi­ди з Ко­лiс­ни­ком. Пер­вий вiн чо­ло­вiк на увесь го­род, - ка­за­ли за­мож­нi ха­зяїни-ре­мiс­ни­ки, вийшов­ши наз­на­рош­но по­ди­ви­ти­ся на це­ре­мо­нiю.

- Ну, яко­го ви бi­со­во­го си­на зiб­ра­ли­ся сю­ди, очi повит­рiщали? - по­чу­ли во­ни у роз­чи­не­не вiк­но Ко­лiс­ни­ко­вої ква­р­ти­ри. - Iдiть со­бi, по­ти не по­роз­га­ня­ли.

- Сам ка­же. Сам. Ба­чи­ли? Ба­чи­ли? Чер­во­но­пи­кий та сер­дитий який.

- Хто сам?

- Та вже не хто - Ко­лiс­ник.

- Еге. А дав­но ти ри­бою та дох­лим м'ясом ба­ри­шу­вав?

- Пiди ж ти. За­бу­ло­ся. На­чальство, бач.

- А знаєте що? Щоб не бу­ло на­пас­тi якої, кра­ще розiй­тись. Чо­го ми бу­де­мо ди­ви­ти­ся, як па­ни ду­рi­ють.

- Коли то­бi не хо­четься, то йди. А ми хоч раз на вi­ку поба­чимо на панський бен­кет.

- Побачите, по­ти очi зап­лю­ють.

- Та вже ж.

Декiлька пiш­ло, а на їх мiс­це при­су­ну­ло ще бiльше. На­род зап­ру­див усю ву­ли­цю - проїха­ти з тру­дом мож­на.

- Розходьтеся! Роз­ходьте­ся! - десь не взя­ли­ся по­лi­цей­ськi i по­ча­ли роз­пи­ха­ти лю­дей.

- Чого роз­ходьте­ся? - де­якi з по­обi­дав­ших i хильнув­ших по­ча­ли од­ма­гаться. - Iди со­бi, ко­ли то­бi тре­ба.

Полiцейськi на­ча­ли си­лу­ва­ти - на­род не слу­хавсь. По­ча­ло­с­я зма­ган­ня. Ко­ли це де не взя­ла­ся по­жар­на з то­го i з дру­гого бо­ку ули­цi i ну з двох труб кро­пи­ти лю­дей. Усi так i ки­ну­лись вроз­тiч. Че­рез пiв­го­ди­ни хоч би то­бi жи­ва лю­ди­н­а по­ка­за­ла­ся на ву­ли­цi. Нiх­то те­пер не заг­ля­дав у вiк­на, нiх­то не пе­ре­чив бен­ке­то­вi нi ли­хим, нi доб­рим пог­ля­дом.

А бен­кет роз­вер­нув­ся на всi бо­ки. На здо­ро­вен­них сто­лах - на­питкгв та наїдкiв. Пер­шi сто­яли у за­тiй­ли­вих пляш­ках, кух­лях, гра­фи­нах, i со­няч­не про­мiн­ня пе­ре­ли­ва­лось рiзни­ми цвi­та­ми у їх чис­тих трун­ках, дру­гi - на срiб­них та­рiл­ках; з-пiд скля­них пок­ри­шок так при­вiт­но ус­мi­ха­ли­ся до кож­ного. Па­ни сну­ва­ли вiд од­но­го сто­лу до дру­го­го, цо­кались чар­ка­ми, дзенька­ли та­рiл­ка­ми, сту­ка­ли но­жа­ми, видел­ка­ми­; нас­та­ла ро­там та зу­бам ро­бо­та: хто аж да­вив­ся та за­пи­хав­ся пи­ро­га­ми, хто, мов на жор­нах, мо­лов на зу­бах сма­ч­нi хря­щi сма­же­ної ри­би, там ба­зi­ка­ли, все ви­ще та ви­ще пiд­нi­ма­ючи го­лос, там ре­го­та­ли­ся. Панст­ва бу­ло пов­нi ха­ти: усi пред­во­ди­те­лi з Ло­ша­ко­вим в га­ло­вi, всi чле­ни зе­м­ст­ва, чи­ма­ло гу­бернських глас­них i Ру­бець мiж ни­ми. Про­цен­ка Ко­лiс­ник, узд­рiв­ши, теж зап­ро­сив, i Про­цен­ко прий­шов. Бен­кет вий­шов на сла­ву: земськi стов­пи зiйшли­ся з дво­рянськи­ми стов­па­ми праз­ни­ку­ва­ти свя­то єднан­ня, зго­ди. Про це в ши­ро­ких крас­но­мов­них ре­чах го­ворили то од­нi, то дру­гi. Ло­ша­ков пер­ший пiд­няв чар­ку за земст­во, за земських ро­бiт­ни­кiв, пред­сi­да­тель дру­гою чар­кою ви­пив за здо­ров'я до­ро­гих гос­тей дво­рян, най­щирiших Земських ро­бiт­ни­кiв. Ко­лiс­ник ви­лив за зго­ду, за поєднан­ня земст­ва з дво­рянст­вом. Йо­го прос­та не­ве­лич­ка рiч по­до­ба­ла­ся усiм най­бiльше, всi зак­ри­ча­ли: "Ура-ура! за зго­ду, за зго­ду!" Пiш­ли по­жа­дан­ня ус­пi­ху тим i дру­гим, цо­кання, цмо­кан­ня, бра­тан­ня. По­ли­ли­ся трун­ки рi­кою.

То бу­ло пе­ред обi­дом, за за­кус­кою. А що то бу­ло за обi­дом? Кру­гом дов­го­го сто­лу усi­ли­ся усi, на по­чет­но­му мiс­цi - Ло­ша­ков, по пра­ву руч йо­го усi пред­во­ди­те­лi, по лi­ву - зем­цi. Ко­лiс­ник при­мос­тив­ся як­раз на кiн­цi про­ти Лошако­ва­. Як ха­зяїно­вi i по­ряд­ни­ко­вi, йо­му ча­сом приход­илося схо­п­лю­ва­ти­ся, ви­бi­га­ти, че­рез це вiн i зай­няв те мiс­це. Ла­кеї у бi­лих по­руч­ни­ках цi­лою ор­дою роз­но­си­ли пахуч­у смач­ну стра­ву. Пе­ред кож­ним по двi пляш­ки старог­о до­ро­г­ого ви­на, їжi - хоч роз­пе­ре­жи­ся, пий - скiльки схо­чеш. Уже ж i пи­ли усi, i їли! Го­мiн не вга­вав нi на хвилин­у, пожад­ання си­па­лись сно­па­ми. На­що Ру­бець не­смiлий, ти­хий, i той за обi­дом, цок­нув­шись з Ко­лiс­ни­ком, ви­пив за здо­ро­в'я зем­ля­ка-упо­ряд­чи­ка. Усi пiд­хо­пи­ли. Ко­лiс­ник, ра­дий, по­чер­во­нiв­ши, мов нес­мi­ла зас­ва­та­на дiв­ка, цо­кав­ся з кож­ним, дя­ку­вав, низько кла­ня­ючись, та про­хав йо­го ви­ба­чи­ти.

- Перше ж зро­ду до­ве­ло­ся ме­нi вi­та­ти та­ких до­ро­гих го­стей. Пер­ше зро­ду, - i аж сльози зро­нив вiд ра­дос­тi.

- По обi­дi на ура Ко­лiс­ни­ка! - шеп­та­ли­ся за сто­лом, як вiн ви­бiг у дру­гу ха­ту за чимсь.

- Iде. Iде. На ура!

Ось вiн зно­ву по­явив­ся. За ним на стра­шен­но­му срiб­но­му блю­дi нес­ли, на­че го­ру ви­со­чен­ну, ви­роб­ку з мо­ро­же­но­го. Ви­ли­тi з па­ле­но­го са­ха­ру два гер­би, дво­рянський i земсь­кий, кра­су­ва­ли­ся звер­ху, спо­ви­тi до­ку­пи цi­лим обе­рем­ком квi­ток, у но­гах тих гер­бiв роз­ки­да­нi сно­пи жи­та, пше­ни­цi, го­ра­ми ле­жать яб­лу­ка, гру­шi, цвi­ти польовi, ого­род­ня i са­дова овощ. Пiд ни­ми Зо­ло­тий на­пис: "Не змен­шай, бо­же!" Уго­рi царський вi­нець блис­тить, як сон­це, з-пiд йо­го ви­пливала стьожка з на­пи­сом: "Бо­же, ца­ря хра­ни!" Зверх вiн­ця сi­янiє, на гост­рих шпи­леч­ках кот­ро­го зо­ло­та на­ков­ка: "Земст­во - дво­рянст­ву!" То бу­ло ди­во з чуд ку­харсько­го май­стерст­ва. Уся гу­бернська земська уп­ра­ва ви­ду­му­ва­ла йо­го, яку б най­кра­щу i най­ви­раз­нi­шу оз­на­ку да­ти то­му обi­довi. I рi­ши­ли за­кiн­чи­ти йо­го тiєю го­рою з мо­ро­же­но­го. Най­кра­щий го­родський по­вар му­су­вав­ся два днi, по­ти ви­лi­пив те ди­во. Та й учис­тив же на сла­ву! Те­пер на те ди­во усi аж вит­рi­щи­лись, ди­ви­лись. Ко­ли пос­та­ви­ли йо­го на сто­лi i пiд­нес­ли шам­панське, Ло­ша­ков пер­ший ус­тав i по­чав рiч. Квiт­час­тою мо­вою вiн вiд усього дво­рянст­ва дя­ку­в­ав зем­цiв за ту честь, якою вi­та­ли їх.

- Дай, бо­же, щоб жа­дан­ня з'єдна­ти земст­во з дворян­с­твом на сла­ву сво­го краю, на ди­во­ви­жу руської зем­лi не зо­сталося од­ним жа­дан­ням, а щоб во­но справ­ди­лось в най­скор­ший час, по­вi­да­ло ми­ро­вi муд­рi дi­ла муд­рих му­жей. Ура-а!

- Урра-а-а-а! - за­гу­ло кру­гом, мов хто ви­па­лив з пуш­ки. Ло­ша­ков хлис­нув з чар­ки i ждав, по­ти кру­гом утих­не. Дi­ждавшись, вiн Зно­ву по­чав.

- Ваше пре­вос­хо­ди­тельство! - гук­нув з дру­го­го краю Ко­лiс­ник. - Хi­ба в нас шам­пансько­го не ста­не? Хi­ба ва­ша за­здравиця не варт то­го, щоб її смач­нiш при­мо­чи­ти? Ве­ли­кi сло­ва - свя­тi сло­ва, а ви тiльки хлис­ну­ли за їх. За та­кi ре­чi по вiд­ро­вi, а не пс чар­цi. Ура!

- Правда! прав­да! - за­гу­ка­ли кру­гом. - Ура-а-а!

Чарки не­са­мо­ви­то пе­ре­ки­ну­лись у ро­ти. Усi ви­пи­ли. Ви­пив i Ло­ша­ков. Пiд­нес­ли дру­гi чар­ки. На сей раз пiд­вiв­ся пред­сi­да­тель уп­ра­ви i, дя­ку­ючи до­ро­гих гос­тей, ви­пив за здо­ров'я Ло­ша­ко­ва. А там ще хтось пiд­няв­ся. Зно­ву випи­ли. Ще i ще. Заг­ра­ло шам­панське у го­ло­вах, як гра­ло во­но i в гор­лах. По­ли­ли­ся вi­тан­ня од­но пе­ред дру­гим. Спер­шу дер­жалися чер­ги, а да­лi i чер­гу