Повія - Мирний

- Ага, знає кiш­ка, чиє са­ло з'їла. Уди­раєш? Не вте­чеш моїх рук! - пос­ва­рив­ся вiн йо­му ус­лiд ку­ла­ком. По­тiм повернув­ся­, пос­то­яв, хи­та­ючись, i гук­нув на усi ха­ти: "До­ню-ю! до­нечко!"

- Чого, па­па­ша? - од­гук­нув­ся чийсь зда­ле­ка тон­кий жiно­чий го­ло­сок.

- Ходи до ме­не! Хо­ди, моя ди­ти­но! - зно­ву гук­нув на всю ха­ту Ко­лiс­ник.

- Чого, па­па­ша? - обiз­ва­лась на по­ро­зi у пиш­но­му наро­д­ном­у убо­рi мо­ло­да i хо­ро­ша дiв­чи­на i, за­ба­чив­ши чу­жих, по­тупилась, по­чер­во­нi­ла.

- Бачив, Ан­то­не, Хрис­тю, що в те­бе ко­лись слу­жи­ла? Ба­чили її? - по­вер­нув­шись до Про­цен­ка, спи­тав Ко­лiс­ник.

I той, i дру­гий, ви­лу­пив­ши баньки, ди­ви­лись на вродли­ву дiв­чи­ну. А во­на тiльки ки­ну­ла на їх лу­ка­вий па­лю­чий пог­ляд, сплес­ну­ла у до­лош­ки, скрик­ну­ла: "О моя ма­тiн­ко!" - i чим­дуж вис­ко­чи­ла з ха­ти.

На тре­тiй день по го­ро­ду хо­ди­ла чут­ка про обiд Лошако­ву­. Пе­ре­шiп­ту­ва­лись лю­ди, хто що їв, скiльки хто ви­пив. Ко­го з па­нiв п'яно­го до­до­му од­вез­ли, хто сам рач­ки пла­зу­в­ав, а зга­ду­ючи про Ло­ша­ко­ва, тiльки по­хи­ту­ва­ли го­лова­ми. Не бi­со­вий Ко­лiс­ник - i та­ко­го па­на осiд­лав! От ти й знай!

- Та то брех­ня! - не вi­ри­ли дру­гi. - Ло­ша­ков дав­но на йо­го зу­би гост­рить. Пос­той­те! Одк­риється соб­ра­нiє, вiн йо­го з кiст­ка­ми гли­то­не.

Одкрилося i соб­ра­нiє, i не­до­вiр­ки своїми очи­ма побачи­ли­, як Ло­ша­ков па­дав ко­ло Ко­лiс­ни­ка, ру­ку йо­му по­да­вав не згор­да, як пан, а по-при­ятельськiй за­го­во­рю­вав з ним, шут­ку­вав, хоч Ко­лiс­ник по-давньому був низько­поклон­ний i ввiч­ли­вий.

Коли прий­шло­ся су­ди­ти про спра­ву уп­ра­ви i ко­ли дру­гi по­ча­ли бу­ли пот­рi­пу­ва­ти пот­ро­ху чле­нiв, Ло­ша­ков мов­чав. Ко­ли ж прис­та­ли до йо­го, вiн не­хо­тя якось од­ка­зав: "Ми хоч i не ба­чи­ли до­сi нi­яко­го ве­ли­ко­го дi­ла вiд їх, оже не вi­ри­ти своїм ви­бор­цям теж не варт". I цим сло­вом за­ку­вав усiм ро­ти.

- А що, по­ку­ри­ли? - спи­тав­ся над ухо Ко­лiс­ник Руб­ця, уда­рив­ши йо­го по пле­чi.

Той, ди­ву­ючись, по­ди­вив­ся на Ко­лiс­ни­ка, i, жа­ха­ючись, геть од­су­нув­ся, на­че од са­та­ни.

IV

***

Всього в се­ми верс­тах вiд Мар'янiв­ки при­мос­тив­ся Весе­лий Кут, не­ве­лич­ка сло­бо­да з ве­ли­ким панським дво­ром на го­рi, низ­кою людських ха­ток, кот­рi, мов сто­ро­жi, оповил­и йо­го з од­но­го бо­ку, заг­ля­да­ючи в тем­нi во­ди чи­малого став­ка. На дру­гий бiк з го­ри збi­гав гус­тий са­док i слав­ся всю­ди по до­ли­нi ген аж до буй­но­го лi­су. Сто­лiт­нi дуб'я, ви­со­чен­нi осо­ко­ри, ши­ро­ко­лис­тi клен­ки та тем­но-зеленi па­ху­чi ли­пи, мов за­ча­ро­ва­нi ли­ца­рi, сто­яли в тiм лi­сi, роз­пус­ка­ючи кру­гом се­бе ши­ро­чен­не гiл­ля, пок­ри­те гу­стою неп­рог­ляд­ною лист­вою. По­мiж ни­ми то там, то там тяг­ли­ся з зем­лi мо­ло­дi па­рос­тi, тон­кi та гнуч­кi, че­ка­ючи прос­то­ру та со­няч­но­го свi­ту, щоб i со­бi уб­ра­ти­ся у си­лу i буй­ну­ти нав­пе­рей­ми з своїми дi­да­ми. По ши­ро­ких поля­нах. ку­щi ка­ли­ни та орiш­ни­ку по­роз­пус­ка­ли тон­кi гiл­ки аж до­до­лу. Бе­рез­ка, хмiль ук­ри­ва­ли їх своїми дов­ги­ми батога­ми­, прик­ро по­зи­ра­ючи уго­ру на сто­лiт­нiх ли­ца­рiв i шу­каючи поб­ли­зу гiл­ки, щоб, стриб­нув­ши, под­ра­ти­ся по стов­бу­ру ген-ген до тiї ку­че­ря­вої шап­ки, на кот­рiй зве­ли гнiз­до ор­ли-кле­ко­ти.

Буйний та чу­до­вий лiс! Кру­гом йо­го i по­верх йо­го хо­дить-вiється вi­тер по­во­лi, сон­це приг­рi­ває звер­ху, а всере­динi - завж­ди ти­хо, завж­ди тiнь зе­ле­на та про­хо­ло­да тем­на. Там, у гу­ща­ви­нi мо­ло­до­го гiл­ля, цi­ла ор­да уся­кої пташ­нi За­ве­ла­ся: чи­жi, кро­пив'янки роз­си­па­ють своє цьомкан­ня, гор­ли­цi тур­ко­чуть жур­ли­ву пiс­ню, лi­со­вi кiш­ки перегуку­ються, зо­зу­ля кує лi­та, го­роб­цi не­са­мо­ви­то жи­ру­ю­ть, а со­лов'ї роз­ля­га­ються на увесь лiс за­лив­ним щебет­анням. Зда­ле­ка чується - кле­ко­че орел, ло­по­тить своїм но­сом бу­шель, со­ва стог­не бо­же­вiльним ре­го­том, кря­че во­рон; а кiб­цi, мов ме­те­ли­ки, в'ються по­над гiл­лям, ви­пис­ку­ючи жа­лiб­но-го­лод­ну пiс­ню… Лiс го­мо­нить, мов жи­вий, на ти­ся­чу ла­дiв, на ти­ся­чу го­ло­сiв.

Весела, чу­до­ва мiс­ци­на! Кра­щої i прик­лад­нi­шої наз­ви, як Ве­се­лий Кут, не мож­на бу­ло при­га­да­ти їй. Ко­лись княжесь­ке гнiз­до, в кот­ро­му ви­го­ду­ва­лось i ви­ле­тi­ло в свiт чи­ма­ло но­вих кня­зiв, з крi­пацькою во­лею по­ча­ло осуватися­ - пус­тi­ти. Ста­рий Ба­ра­тов, скле­пив­ши свої ус­та i очi, ки­нув йо­го на утi­ху мо­ло­дих си­нiв, кот­рi i сi­ли i па­ли у сто­ли­цях. Ти­хий прос­тiр i не­за­мут­на ти­ша, вид­но, не ду­же-то тяг­ли до се­бе мо­ло­дих ба­ра­ти­нят, i во­ни, по­хо­вав­ши батька, роз­летiлися швид­ко ту­ди, звiд­ки зно­ву при­ли­ну­ли. Ве­се­лий Кут оси­ро­тiв. Без дог­ля­ду, без при­зо­ру по­чав пус­тi­ти та осу­ва­ти­ся. Ко­лись би­тi ка­ме­нем та ус­те­ле­нi пiсочк­ом сте­жечки по­за­рос­та­ли спо­ри­шем; пе­ред па­ла­цом, де штуч­ни­м­и круж­ка­ми розс­ти­ла­ли­ся ще штуч­нi­шi квiт­ки, по­рiс бу­р'ян та чор­но­биль, заг­ля­да­ючи у дзер­ка­ле­вi вiк­на па­ла­цу, з по­ло­ви­ни пе­ре­би­тi. Не­по­го­да, до­щi та вiт­ри буй­нi пош­пу­чу­ва­ли са­мий па­лац; оз­на­ка давньої роз­ко­шi та крi­пацько­го ли­ха, сто­яв вiн на го­рi та ля­кав дi­тей з сло­бо­ди своїм стра­шен­ним ви­дом. Уно­чi со­ви та си­чi пок­ри­ку­ва­ли у йо­му на всю око­ли­цю, а лю­ди ка­за­ли - то ку­цi, мiж ни­ми за­хо­ди­ли стра­шен­нi пе­ре­ка­зи про чор­то­ви­ну, вiдьом, во­вкулакiв та дру­гу не­чисть.

Не зля­кав­ся всього то­го Ко­лiс­ник, ку­пу­ючи Ве­се­лий Кут у Ба­ра­то­вих. Прав­ду ка­жу­чи, йо­го ва­бив не роз­кiш­ний па­лац, а сто­лiт­нi ду­би в лi­сi, кот­рi вiн мав по­вер­ну­ти на зем­ську пот­ре­бу i тим оку­пи­ти тi п'ятсот де­ся­тин по­ля, кот­рi навк­ру­ги об­ля­га­ли дво­ри­ще. "Маєток стоє трид­цять ти­сяч, - ду­мав вiн. - Зем­ля там доб­ра, ро­дю­ча. Зем­ля те­пер в цi­нi - по п'ятде­сят кар­бо­ван­цiв де­ся­ти­ну не ку­пиш, а ко­ли й по п'ятде­сят, то са­ма зем­ля двад­цять п'ять ти­сяч. На лiс та дво­ри­ще п'ять ти­сяч зос­тається. З од­но­го па­ла­цу, ко­ли йо­го ро­зiб­ра­ти, цег­ли ти­сяч на три дiс­та­неш, а крiм же йо­го ха­та для уп­ра­ви­те­ля зов­сiм ще но­ва, кух­нi, ко­нюш­нi, теп­лицi, ко­мо­ри, i все те ка­мiн­не… Лiс iде за дур­ни­цю. А за йо­го, ко­ли тiльки з ро­зу­мом про­да­ва­ти, не двад­цять вибе­реш. Дiс­тається маєток в де­сять. Це по двад­цять руб­лiв де­сятина. Дiй йо­го чес­тi!" - крик­нув з ра­до­щiв Ко­лiс­ник i не по­бо­яв­ся зап­ла­ти­ти Ба­ра­то­ву за Ве­се­лий Кут земськi гро­шi. Вiн бо­яв­ся тiльки од­но­го, щоб не обп­лу­та­ли, бу­ва, во­роги йо­го на земсько­му з'їздi. По­го­вiр про ту куп­лю все рiс та ши­рив­ся. Всi кри­ча­ли: он як з земськи­ми гро­ши­ма ши­кують. Ко­лiс­ник не раз тяж­ко та важ­ко за­ду­му­вав­ся. Те­пер, ко­ли з'їзд ми­нув бла­го­по­луч­но, ко­ли, дя­ку­ючи обi­до­вi та Хрис­тi, Ло­ша­ков не за­мо­вив сло­ва про ту куп­лю, Колiс­ник зно­ву ожив, на­че на бi­лий свiт на­ро­див­ся.

- Моя пта­шеч­ко ка­на­роч­ко, - ла­щив­ся вiн до Хрис­тi. - Дi­ждемо лi­та, я те­бе у та­ку сто­ро­ну за­ве­зу, у яку то­бi i не сни­ло­ся. При­га­дай тiльки: оце то­бi го­ра, на го­рi у гу­ща­ви­нi сад­ка ха­та, по один бiк пiд го­рою став, по дру­гий - лiс. Лiс - як бiр, прос­то­рий та буй­ний. Ув од­нiй льолi, а то i голiсiнь­ка­ бi­гай по йо­му - нiх­то те­бе