Останні орли - Старицький Михайло

Але що ви можете запропонувати губернаторові замість цього ненадійного війська? Нічого! А тому й ваше прохання, і моє слово не матимуть ваги... Коли б ви ось що сказали:

візьми замість козацького гарнізону нас! Ми вміємо володіти зброєю, і ми ладні за вас та за своїх віддати життя... а нас, здатних до оборони, набереться не дві тисячі, а десять... О, тоді б не сказав ні губернатор, ні шляхта, що ми зайві роти, що ми — тягар... Тоді б ніхто не посмів докоряти нам шматком хліба... Ви жадали, діти мої, од мене поради — і ось моя єдина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужі спини, станьте в лави захисників, підпережіться мечами... тоді й вас вважатимуть за друзів, тоді поруч з вами у бою стане і шляхтич! Облиште сльози й стогін, — ними наші предки не врятували Єрусалим! Просіть у Єгови бадьорості духу та відваги... Ви мені, певна річ, відповісте, що не вмієте орудувати зброєю, але це наука не мудра... а ізраїльтяни обдаровані розумом... Усе покиньте й учіться... поки є час... У вашій стійкості та зброї — єдиний ваш порятунок! — підвищив голос цадик. — Згадайте братів Маккавеїв і, не впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озброїтесь, то за цими міцними мурами вам ніякі гайдамаки не будуть страшні!..

Натхненна мова цадика магічно подіяла на юрбу: обличчя у всіх прояснились, голови підвелися, очі заіскрилися, — навіть жінки перестали хлипати і з деякою гордістю почали поглядати на своїх чоловіків, братів, синів...

— Усі станемо, усі — і старі, й молоді! — закричали євреї. — Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усім зброю і призначить жовнірів, щоб навчали нас!

У синагозі знявся неймовірний гамір.

Цадик жестом руки втихомирив зібрання й скінчив схвильованим голосом:

— Благаю для вас, діти мої, благословення бога Ізраїлю! Хай захистить він ваші груди щитами небесних сил і нехай кине з ваших рук громи на наших ворогів! Беріться ж за діло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся і чекайте мене на майдані перед замком.

Із синагоги юрба посунула на майдан. Її хвилі у своєму пориві підхопили й Сару з тіткою; у дверях зчинився такий тиск, що дівчину одірвали від Рухлі й замалим зовсім не задушили. Вона отямилась тільки надворі, коли юрба майже на плечах винесла її на майдан. Але й тут панувала така сама метушня і тиснява, як раніше в синагозі. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пішла чутка, готувалось щось незвичайне, і тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсім зміцнілу після хвороби, її кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дівчину відштовхнули до якогось ґанку, й вона мало не впала на східці, та чиясь благодійна рука підхопила її і витягла на рундучок, де було вже цілком безпечно. Подякувавши своїм рятівникам, що, як виявилось, були теж євреї-купці, родичі рудого рабина, Сара зітхнула вільніше й озирнулась навколо.

На майдані хвилювалося ціле море голів; паралельно до стін замку, від костьолу бернардинів до православної церкви, зімкнутою лавою стояли надвірні козаки; на вороних конях, у синіх жупанах і жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах — кіннота мала ошатний і навіть пишний вигляд. Між кіннотою і замковою стіною, якраз напроти брами в ній, лишався вільний простір, де височів аналой, укритий червоним сукном.

— Що це буде? — спитала Сара своїх випадкових знайомих.

— Зараз присягатиме Гонта, — люб'язно відповів молодий єврей, купецький син, зрадівши, що є нагода заговорити до такої красуні. — Головний начальник он тієї команди... сотник Гонта, якого призначив губернатор за регіментаря... Дідич, наш князь, дуже любить його і шанує, хоча він з хлопів... Виклопотав йому шляхетство й подарував два села... Сотник уже двічі присягав, а тепер ще й втретє буде...

— Чому ж це?

— Губернатор не зовсім довіряє Ґонті, хоч іншого, кращого не може знайти... То він хоче скріпити його вірність присягою, зв'язати його урочистою клятвою...

— Ага! — зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Ні, то, певно, в корчмі був інший... Той не став би кривити душею і присягатися фальшиво..."

У цей час по всій Умані задзвонили у дзвони, й ті звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинів" на чолі з плебаном, рушила процесія — з корогвами, хрестами, ліхтарями; з інших костьолів і з православної церкви теж ішли процесії, прямуючи до брами губернаторського замку.

Нарешті брама розчинилася, і з неї вийшов Младанович у супроводі розкішного почту.

Усі зупинилися біля аналоя. Обабіч вишикувалося католицьке духівництво, з хрестами й запаленими свічками в руках, у пишних світлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед аналоєм з кипарисовим хрестом у руці.

Із почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; він був одягнений у вбрання таких же кольорів, як і надвірні козаки, тільки воно було з єдвабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвітами.

— Ото сам Гонта! — загомоніли навколо.

— Молодець! Орел, не козак! — чулися то тут, то там схвальні відгуки. Сара перехилилася через поручні, щоб краще чути й бачити, що відбуватиметься коло брами.

— Товариші-козаки! — звернувся Гонта до своєї команди. — Ми не раз присягалися служити вірою і правдою нашому ясновельможному князеві, нашому дідичеві й добродію. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодіяннями і цим завдячуємо нашому губернаторові. Нині ці благодіяння ще примножені. У кого ж із нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Ні в кого, бо ми маємо бога в серці своєму й не поклоняємось Іуді Іскаріотові... Настають тепер важкі часи... Запорожці баламутять... Народ повстає, а в помсті своїй він нестримний — платить тією ж монетою. То доведемо ж, друзі, що ми за князівське добро, за його підданців ладні життя віддати і що ніякі принади світу цього не відвернуть нас од нашого обов'язку, що ми завжди будемо діяти по совісті, чесно, і хай буде проклятий кожен із нас, хто порушить цю присягу!

Козаки захвилювалися — скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик підняв хреста й неголосно промовив:

— Во ім'я господа сил і святої тройці, приступи, раб божий Іоанн, до святого цього євангелія і перед небом святим і перед лицем усього народу прийми присягу!

З перших же слів Ґонти Сара пізнала той самий голос, який вона чула в корчмі, заховавшись у підпіччі; дівчина до краю напружила слух, жадібно ловлячи кожне слово: тепер у неї не було вже сумніву, що це той самий козак, який присягався Залізнякові, що разом з ним ударить на Умань... І слова ті самі він промовив, що й у корчмі: "Ми ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас...", — щоправда, кінчив свою мову тепер інакше: не про братів згадав, як у корчмі, а про обов'язок. Почувши вдруге ці Ґонтині слова, вражена Сара не стрималась і голосно скрикнула:

— Це він!

— Хто він? — здивовано спитав дівчину молодий єврей.. — Панна хіба знає Гонту?..

Сара зніяковіла, зашарілась і, затинаючись, відповіла:

— Я не про Ґонту... а про шляхтича... пригадала, що він був у нашому селі.

Єврей відійшов, а Сара знову почала прислухатися до слів присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на євангеліє, а другу, з відставленими двома пальцями, звівши догори. Козаки слідом за ним теж підняли праві руки з однаково складеними пальцями.

Сара з трепетом слухала присягу Ґонти, яка накликала на голову віроломця та його нащадків усі страхіття і земних, і загробних мук.

"Ні, такої присяги зламати не можна! — зринали в її голові бентежні думки. — Ой, ой! Земля загорілася б під ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б і впало на його голову... Виходить, цей Гонта Залізнякові ворог, виходить, він був туди підісланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же він мерзотник! А Залізняк йому вірить... Як він обіймав цього каїна... як говорив, що покладається на нього, наче на кам'яну гору!.. Що ж робити? Як повідомити гайдамаків, щоб не вірили двоєдушцеві? Як врятувати Залізняка від очевидної зради? Тікати звідси? Куди? І хто мене випустить?.. Жодної близької, знайомої людини... А може, шепнути якому-небудь козакові — адже видно, що вони неохоче присягають... І в синагозі говорили, що напідпитку козаки повсякчас нахваляються помститися... якщо вони дізнаються, що Гонта йде ловити Залізняка, то вони проти нього повстануть... або втечуть і попередять гайдамаків, щоб їхній ватажок не довіряв двоєдушцеві...

Зупинившись на цій думці, Сара трохи заспокоїлась, але водночас дуже сумнівалася, що їй пощастить здійснити бажаний замір: хто ж їй дозволить самій тинятися по місту? Як пробратися др корчми й шукати там козаків, які співчувають Залізнякові? Нарешті, хто повірить словам єврейки?

Тим часом урочиста присяга закінчилася. Духівництво з корогвами пішло назад до своїх монастирів, костьолів, церков, і передзвін затих. Тоді Гонта звернувся до губернатора:

— Якої ще присяги зажадає від мене ваша ясновельможність? Ще раз кажу, що ні заради дружби, ні заради вигоди я не зречуся свого священного обов'язку перед вітчизною, а віддам за неї життя, до останньої краплини крові... В ім'я цього найсвятішого обов'язку я навіть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досі його ясна мосць має сумнів?

— Ні, я тобі вірю, мій любий сотнику, — розчулено відповів губернатор і гаряче обняв Ґонту. — Вірю, як собі... і, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника!

— Спасибі! — зніяковів, почувши таку обіцянку, Гонта.

— Та й вас усіх чекає по втихомиренні краю щедра нагорода! — гукнув до козаків Младанович.

— Спасибі! — загаласувала команда й лавами рушила до міста. Губернатор з Гонтою і почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домівках. Нові знайомі провели Сару до її тітки й заспокоїли стару.

Після Гонтиної присяги й звістки про те, що гайдамаки зібралися під Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманці трохи заспокоїлись і гарячкове заходилися укріплювати шлях од мурів міста до озера, а також влаштовувати там збройний табір.