Останні орли - Старицький Михайло
На монастирському дворі де-не-де виднілися якісь чорні купи, але розібрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освітлюючи собі шлях мигтючим червонуватим полум'ям, рушили далі. Як тільки темні купи потрапили в червоне коло світла, виявилось, що це були трупи замордованих ченців і сторожі... Із страшенним болем у серці дивився Найда на своїх товаришів і братів по Христу, які від рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Він був такий схвильований і вражений, що не міг рушити з місця і, сповнений невимовної скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищі.
— Ми їм удесятеро відплатимо за це, — похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовільну сльозу. — І за це, і за все інше...
— Так, відплатимо... — заскрипів зубами отаман. — Нехай простить мене всевишній... та людське серце не може не жадати помсти за такі злочини. Ну, ходімо далі!
Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно відбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхіседека. Нині цей храм являв собою страшне видовище: двері та вікна були виламані, й крізь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами крові, валялися трупи ченців; коло закіптюжених стін дотлівали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченців, котрі сховалися в церкві.
З душею, сповненою горя і жаху, зійшли Найда, Петро й Охрім по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили поріг і зупинилися посеред церкви, перед їхніми очима постала така жахлива картина, від якої козацькі серця здригнулися і завмерли в грудях.
Полум'я смолоскипів освітило всю церкву, і його кривавий відблиск надав цілій картині ще трагічнішого вигляду. Скрізь було видно сліди страхітливого звірства й блюзнірської наруги над святинею: образи з іконостаса та стін, потрощені, валялися на підлозі; царські врата, зірвані з петель і порубані шаблями, лежали тут же; покрови з вівтаря й жертовника теж було здерто, священний посуд зник — певно, його забрали нечестиві бузувіри, які так по-блюзнірському глумилися над господнім домом. І на цю страшну руїну широко дивилися мертві очі отця Єлпідифора, прибитого до стіни величезними цвяхами.
З обох боків від намісника висіли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камінних плит підлоги, старші за саном ченці. Їхні обличчя від приливу крові здавалися зовсім чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв'язали за спиною. Скрізь — і у вівтарі, і в церкві — валялися порубані, знівечені тіла ченців: в одних були просвердлені очі, в других — повідрубувані руки й ноги, у третіх — роздерті до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вікон, на панікадилі — скрізь висіли трупи ченців, спотворені озвірілими фанатиками.
Найда відчув, що на його голові заворушилось волосся.
Якусь мить усі троє стояли непорушне, заціпенівши від жаху та обурення.
Уся ця страхітлива картина яскравіше за будь-які слова, сльози й зойки свідчила про шалений опір, що його чинили беззахисні ченці, намагаючись відстояти свою святиню від осатанілих недолюдків.
— Ходімо звідси... немає сили... — глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарешті отаман.
Козаки похилили голови й мовчки вийшли.
Сполохані їхніми кроками кажани, що ховалися під високим склепінням храму, шугнули з тихим шурхотінням в зяючі отвори вікон...
Вийшовши на монастирський двір, козаки подалися до кам'яних покоїв владики. Там вони також побачили сліди грабунку, звірства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кімнатах, скрізь натикаючись на трупи, на розбиті скрині, столи й шафи, на зірвані й порубані ікони.
У спустошені покої з моторошним стогоном вривався вітер.
Кілька разів Найда мимохіть зупинявся й витирав сльози: єдиний світоч віри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєві провідною зіркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителі віри, напутники й захисники народні нині лежали понівечені, мертві, лишившись вірними своїй святині до останнього подиху.
— Невже ж не зосталося нікого в живих? Ані єдиної душі?! — скрикнув отаман. — Адже дияволи налетіли на монастир, видно, недавно, днів зо два тому...
— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять... А чи не сховався хто-небудь он у тих келіях?
Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будівлі, де були келії ченців. І тут на них чекала та сама німа картина, що краяла серце. Багатьох ченців було задушено в келіях під час молитви — їхні задубілі трупи лежали ниць біля аналоїв.
Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.
Найда з товаришами, обдивившись келії, вийшов до сіней, коли нараз із темного кутка долинув тихий стопн.
— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись і прислухаючись.
— Стогне, стогне! — підхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усі кинулись туди й побачили розпростертого долі сивого запорожця велетенської будови.
На його голові, прикрашеній білим, як сніг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на ній запеклася й перетинала весь череп почорнілим рубцем; очі в старого були заплющені, обличчя вкривала смертельна блідість. Найда швидко опустився на коліна й, припавши головою до грудей запорожця, радісно вигукнув:
— Живий, живий!
Потому він уважно оглянув оану на голові:
— Нічого страшного, ослаб тільки, можна ще виходити... Ану, панове, піднімімо лишень його та швидше покладімо десь у затишному місці!
Козаки насилу підняли запорожця й перенесли в одну з келій. Там його поклали на ослоні з дерев'яним узголів'ям, підмостивши киреї.
Розбите вікно завісили рясото, що валялася на підлозі, й засвітили вцілілу від розгрому лампаду.
Дідові влили в рот трохи горілки й побризкали його водою, після чого він одразу прийшов до пам'яті. Отаман тепер глянув на запорожця уважніше, і йому здалося, що він уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серці якесь радісне хвилювання.
"Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Січ, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успіхи у військовій науці й бойовій звитязі, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю і примовляв: "Старайся, синку, вчись... будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!"
— Славний лицарю, діду любий! Чи ви пізнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.
Той пильно подивився на отамана, і раптом у тьмяних очах його блиснув радісний вогник:
— Аякже, аякже... пізнав, коли я ще на сьому світі і якщо мені не ввижаються привиди... Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!
— Раб смиренний його святої волі, — відповів отаман.
— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.
— Еге ж, діду, коханий мій, Найда.
— Отже, господь явив мені свою ласку... — спроквола заговорив поранений. — І врятував мене... хоч я, може, й чужого віку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку... і послав любого й рідного моєму серцю... з яким хоч перед смертю розважу душу.
— Та ви, батьку мій, поранені не смертельно, а тільки ослабли від утрати крові.
— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб'єш... Рани, як на собаці, присохнуть. І я цією рукою ще немало покладу наших ворогів! — підвищив він голос. — Тільки дай мені напитися студеної води... А то ніяк не міг доповзти до колодязя...
Вода відразу освіжила діда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загоні; він оглянув рани, змочив їх горілкою, присипав порохом і вміло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горілки.
Після перев'язки поранений тільки трохи скривився і, усміхнувшись, сказав:
"Мовби щипає... та дарма!" — і навіть підвів голову, спершись на руку.
— Каторжні ляхи, — розповідав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодії... таємним лазом... і напали зненацька... перебили охорону... Що накоїли гаспиди-розбійники — то й подумати страшно. Я лежав під трупами й нічого не бачив уже...
— Дяка богові, батьку, що ваші очі не бачили цих страхіть, а то б ви самі вирвали їх із лоба, щоб більше й на світ божий не дивитися!
— О! — простогнав запорожець. — Підведи тільки, господи, мене із смертного ложа, і вони ще згадають діда Свирида Тарана! І як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привіз сюди поранених, щоб підлікувати їх і тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рідним, зустрінуся... І ось, коли кругом наші орли-білозорці б'ють шулік і гадюк, коли довкола палають панські маєтки й княжі замки — нараз чималий загін з команди проклятого Кшемуського, під проводом того звіра Стемпковського, виринає тут... Вночі чую тривогу і передсмертні крики... Вибігаю й бачу, що вже висаджують двері в церкві... А монахи там замкнулися з велебними ієрархами... Я кидаюсь із своїми хлопцями в самісіньку гущу... Кришу направо й наліво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене... У голові враз закрутилося, наче в млині, а в ушах задзвеніло... і земля стала піді мною хитатися... Блиснула думка, що кінець мені приходить... то я до хлопців: "Тікайте, — мовляв, — і мерщій кличте сюди Залізняка!.." Один із них прорвався через браму до лісу, а другий десь заховався... От уже не знаю, як і чого... тільки він як гукне: "Панове! Гайдамаки!" — то ляхи й кинулися навтікача! Я лежу напівживий і чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирі, бо тут, за мурами, оборонятися легше... Та куди там — не слухають: "Брама, — репетують, — зламана!" І всі — до лясу! А насправді гайдамаків і не було, хлопець навмисне обдурив... Тільки де він потім дівся — не знаю... Я вже другий день на цьому кладовищі; виліз з-під трупів і доповз до сіней, усе шукав води... спрага мене мучила... Ну, й дуба дав би, звісно, коли б господь не послав вас, моїх рятівників...
Ця розповідь стомила знесиленого від втрати крові діда, і він, ледве доказавши останні слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:
— Це він не зомлів, а наче б теє... заснув од безсилля... То нехай спочине:
це на краще!
Найда прислухався до тихого дихання пораненого і заспокоївся.
— А чи можна його взяти з собою? — після довгої мовчанки спитав знахаря отаман.
— Навряд...
