Останні орли - Старицький Михайло
Ліворуч височіла незграбна двоповерхова будівля ратуші, на нижньому поверсі якої містилися крамниці, а на горішньому — магістрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепів та погребів. Трохи збоку вирізнялась химерними кольорами досить висока дерев'яна синагога, а за нею далі ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камінними статуями біля входу, з готичним дахом і великими вікнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вінці зубчастих бійниць грізно стояв неприступний губернаторський замок.
Йдучи до цадика, Гершко постеріг, що на майдані й на вузьких вулицях юрмилися бліді, стривожені люди; вони перешіптувалися, розповідаючи одне одному щось лихе, мабуть... Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрічей і розпитувань;
він поминув школу, прослизнув повз церкву і, завернувши у перший провулок, підійшов до наріжного будиночка, на порозі якого в левітській шапці стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразисті риси його обличчя зберігали типову вроду східної раси, а темні очі світилися розумом і якоюсь особливою лагідністю. Гершко щільніше насунув на свої пейси ярмулку і, схиливши голову, мовчки простяг обидві руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика.
— Мир тобі, сину Ізраїлів! — лагідно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. — Нехай благословить тебе бог Авраама і хай обдарує тебе благостинею свого милосердя!
Гершко піймав цадика за полу довгої одежі й поцілував її.
— Прости, святий рабі, — ніяковіючи, заговорив Гершко, — що дочка моя Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмілилась образити твого родича... Як тільки я не карав її... замалим не вбив власною рукою... вивіз од проклятих гоїв... щоб разом із сестрою врятувати її душу... Але вона, підла, в день весілля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батьківській волі... Що мені з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, ніби скорилася.... та я її бачу наскрізь... її можна зламати, але не зігнути...
— Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати її серце? Шлюб є союз любові й дружби, а не породження насильства. О, як далеко ваші серця од велінь великого Єгови! Дух злоби й користолюбства почорнив ваші душі, і вони вже неспроможні відгукнутися навіть на муки рідної дитини!
— Але, святий рабі, — збентежений словами цадика, мовив Гершко, — коли б серце моєї дочки було непокірне лиш у виборі чоловіка!.. Хоча цей вибір завжди належав батькові або після нього матері, а не дитині... так велося і за дідів наших, і за прадідів... Адже Іаков сім років служив у дядька свого Лівана за Рахіль, а Ліван увів до нього Лію... виходить, і тут — всупереч навіть договорові, ніхто не міг опиратися батьківській волі...
— А як господь поставився до того ошуканства? Від Лівана він одвернув лик свій, а Іакова обдарував ласкою... Що таке шлюб не з любові, а з наказу батька?.. Це є насильство... А яка кара спіткала Сіхона, Емморового сина, за те, що він силоміць увійшов до Діни, дочки Іакова? Не тільки Сіхон, але й усі жителі того міста були знищені! Не невольте чужих сердець і не закривайте свого ні перед плодами чресел ваших, ні перед рабами й рабинями...
— Але хіба до гоїв і акимів можна мати почуття дружби, хіба не велить слово боже ненавидіти й зневажати їх?
— Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерігатися спокуси й берегти його закон... Господь є суддя над усіма й меча свого в руки смертних не дав!..
— Кожне слово твоє, святий рабі, окуте золотом мудрості! — глибоко зітхнув Гершко. — Я тому заговорив про гоїв, що маю підозру... навіть язик німіє... маю підозру, що дочка моя проклята... одвернула обличчя своє від істинної віри наших батьків... і спокусилася... вірою... схизматського бидла... я хотів убити її... і вб'ю, якщо...
— А ти знаєш заповідь божу — "не убий"? Як же ти насмілюєшся повстати проти веління Єгови? Та чи не ти ж винен, що не зумів привернути серця своєї дитини до себе й до рідного закону? І в який іще час ти замислив це насильство? У день нашої смерті... за годину до суду грізного!.. Скорися і зм'якши серце своєї дочки... дай волю їй... І подумай про свою душу... Ходім! Я поспішаю в синагогу... Там зібрались і на молитву, і на раду гнані сини Ізраїлю... осуджені на кару за гріхи батьків своїх...
Хоча Гершко по дорозі до Умані й бачив сліди страшної розплати, але, в'їхавши до міста, від відчув себе в безпеці й одразу дав волю своїй злобі. Та слова цадика знов нажахали Гершка, і той жах заглушив усі інші почуття... Мов приречений на смерть, майже непритомний, ішов він за цадиком, ішов, нічого не бачачи довкола, механічно пересуваючи ноги.
У синагозі було повнісінько люду; усі євреї сиділи в талесах і, похитуючись з боку на бік, били себе кулаками в груди та жалібно голосили. Жінки на хорах просто ридма ридали... Кантор раз у раз заводив журливу мелодію з трагічними музикальними фразами, слідом за якими лунав загальний зойк... Коли цадик увійшов, всі, як один, підвелися і, шанобливо розступившись, дали йому дорогу... Гершко непомітно сів у кутку, бо в нього не було з собою талеса...
— Благословен бог в Ізраїлі, бог батьків наших Авраама, Ісаака та Іакова, бог, що врятував нас од єгипетських мук, беріг нас у пустелі, захищав нас у багатьох гоніннях... Нехай же й тепер не відверне він ока свого від його народу, а пошле нам розум, бадьорість і силу! — зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над своїми одновірцями.
— Боже, порятуй нас! — пролунав зойк у відповідь на цадикову молитву.
— Не плачте й не стогніть, діти мої! — ласкавим голосом заговорив рабі. — Не ридати нам треба, а спокійно обміркувати наше становище і знайти можливий спосіб врятуватися од загибелі.
— Говори, говори, наш напутнику! — почулися голоси. — Твої слова для нас наче манна в пустелі.
— Що нового трапилось і чого нам треба чекати? — спитав цадик, обводячи лагідними очима всіх присутніх.
З лави підвівся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогодні послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:
— Вен мір! Погибель над нами! Уже наближаються до стін наших, до порогів наших вороги, а наших братів не пускають до міста й женуть просто в огонь... Хіба твоє вухо, великий учителю, не чує плачу, що долітає сюди з боку Грекового лісу? Але мало того: ще хочуть злі мучителі вигнати половину нас із наших рідних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на наші ж кровні гроші обнесено її частоколом та бійницями? А тепер нас — геть! Хто розворушив хлопів? Вони, ці грабіжники, — ляхи! Хіба не вони обдирали нас і силоміць змушували відшкодовувати збитки за рахунок хлопів, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самі ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабі, володаря небес, щоб він потряс громами своїми серця гонителів наших!
Сара з тіткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тітка розпрягла з Ривкою коней, звеліла їй стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збіглися, як вона дізналась, усі євреї. Дівчина спробувала було покликатися на втому, але тітка суворо відповіла, що не залишить її з Ривкою, що потомленим та кволим найліпший притулок — божий дім. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвіжіші новини про гайдамаків. Увійшовши до синагоги, вона відразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спільним горем, дівчина забилася в куток...
Цадик мовчав, похнюпивши голову.
— Іще ось про що тебе, святий рабі, ми благаємо, — провадив далі рудий. — Єдине військо, котре може захистити нас, — це губернаторська кіннота: але вона з хлопів, а хлопи всі невірні й ненавидять ляхів... Це бидло тиняється по шинках і сп'яну дещо вибовкує... "Як, — кажуть, — ми підемо бити своїх братів? Хіба вони не однієї крові, не однієї з нами віри? Хіба пани-ляхи не вороги усім нам? Мало чого, — кажуть, — що губернатор нас тепер шанує, — тому й шанує, що біда загрожує, а мине біда, то й панська ласка мине... Усім же відомо, що панська ласка до порога!" Ось що вони балакають сп'яну... І як же такому війську давати весь уряд, усе отамання із тих же хлопів. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тоді було б надійніше: у шорах кінь іде туди, куди тягне залізо, а без шор і вуздечки — куди очі ведуть... Але, мало того, губернатор знову залишає довудцою цього війська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, із Залізняком!..
Почувши ім'я Залізняка, Сара здригнулася і насторожилась: вона його колись чула... Але де? За яких обставин? Сара почала напружено пригадувати... і нараз ледь не скрикнула: "Так, так! Це той самий високий і ставний козак, що несподівано прискакав уночі в двір панотця й застав її з Петром! — думкою перелетіла дівчина в недалеке минуле. — Ще тоді він говорив з людьми про їхнє страшне горе й про єдиний спосіб порятунку — повстати всім на катів... Так, так — це, мабуть, той самий, і потім він ще поцілував Прісю..." Сара пригадала, скільки страху вона набралася тоді, боячись, щоб не виявили її присутності, а втекти не можна було... Миттю перед дівчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним відчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освідчився в коханні... Всі ці спогади наринули на неї гарячою, нестримною хвилею й відразу затопили все інше...
— Діти мої любі, — тихим голосом заговорив нарешті цадик, — злощасні нащадки Ізраїлю! Не будемо нарікати на когось, а ліпше загляньмо всередину себе, у свої серця, у свої потаємні думки. Чому ви думаєте, що вас повинні захищати інші, а не ви самі себе? Огляньтеся довкола: пограбовані, принижені, затуркані хлопи вважають цю землю своєю й за неї несуть свої голови... Поляки вважають це місто за своє й ладні захищати його до останньої краплини крові... А що ж ми? Шукаємо в ньому лиш свого порятунку! Хіба поляки можуть розраховувати на нашу допомогу? Природно, що ми для них лише тягар, зайві роти! А кожному своя шкура дорога!
З тисячі грудей вирвалося тяжке зітхання й погасло у мертвій мовчанці.
— От ви кажете, що на команду з хлопів не можна покладатися, — провадив цадик, збуджуючись дедалі більше, — і просите мого клопотання...
