Останні орли - Старицький Михайло
На додаток до жахливих чуток, які йшли з Подніпров'я, Младанович іще одержав листа від Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повідомляв, що Залізняк, зібравши незліченні юрби хлопів та запорожців, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смілянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втім, Кшемуський обіцяв затримати Залізняка біля міцних мурів свого замку на цілий місяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кілька кінних загонів, котрі б тривожили обложників з тилу. А до того часу, — додавав він, — повернеться з кварцяним військом Стемпковський і розметає гайдамаків, наче солому.
Хоча звістка про від'їзд Стемпковського до кварцяного війська і втішила уманського губернатора, бо він знав, що полковника призначено польним гетьманом
для втихомирення бунту, — а як полководець він діяв навальне й жорстоко, — однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельніше укріплювати Умань і стягати на захист її всі сили.
Укріплення міста почалося з самої весни, проте Младанович вирішив викопати ще один рів, з новим частоколом, — так що утворилося два вали — верхній і нижній, з-за яких можна було обстрілювати околицю. Коли ж хлопські заворушення почастішали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стіни та вежі свого замку, таким чином у самому місті утворилася ще й третя, над усім пануюча фортеця, — Ті гармати могли стріляти поверх двох перших ліній. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лінії укріплень, штурмуючи їх під потрійним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалі не полюбляли брати фортеці приступом, а для недисциплінованих, узятих од плуга військ, що майже не мали артилерії, здобуття такої міцної твердині, як Умань, було й поготів неможливе.
Це розумів і Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творінням, чванливо казав:
— Скільки б не зібралося тої погані, а на моїй Умані поламають зуби... Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московські, справжні війська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я сміло протримаюсь півроку!
Слова Шафранського підбадьорювали губернатора, але він усе ж не міг заспокоїтись і з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалі більше метушні й розгубленості.
Було у фортеці два вразливих пункти, усунути які, при всіх своїх знаннях і винахідливості, Шафранський не міг: це — відсутність у місті води й ненадійність козацького гарнізону.
У викопаному на майдані проти магістрату колодязі, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел і надто малий. На околиці, під Грековим лісом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко від міських стін, і під час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку,, Шафранський вирішив улаштувати між стінами міста й озером укріплений табір для євреїв та шляхти, що прибували до Умані з усіх усюд, і окопати його справа й зліва шанцями — одно слово, створити живий міст до води... Та на це потрібний був час, а події не чекали...
Що ж до гарнізону, то весь він складався з православних козаків, з сотником Гонтою на чолі, який відігравав у загоні значно важливішу роль, ніж полковник Обух.
І шляхта, і євреї боялися схизматів і доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замінити цих військ, та й Гонта завоював довір'я губернатора й завжди умів розвіяти всякі підозри, — тож Младановичу зоставалося тільки одне:
козаків прихилити до себе грішми й пільгами, а Ґонту — купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села...
Гонта двічі, разом з командою, давав присягу на вірність і відданість Польщі... та й на ділі доводив свою відданість і сім'ї Младановича, і державним інтересам...
Саме цими турботами губернатор Умані був пригнічений і тоді, коли до головної брами міста під'їхала буда з якимись циганами.
Молода циганка з цікавістю позирала на високий з дубових колод, скріплених залізними скобами, частокіл і на широкі та глибокі рови, котрі оперезували
Умань подвійним кільцем: чи ж вийде вона з цього міста на волю, у світ, для радощів і щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?
Старий циган, очевидячки, глава цієї сім'ї, яка складалася з двох літніх жінок і дівчини, підійшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось із воротарем, повернувся дуже стривожений назад і сповненим розпачу голосом промовив:
— Ферфал! Не впускають!
— Як не впускають? Що ти, Гершку? — скрикнула одна з циганок.
— Не впускають... Кажуть — не велено! Нікого! — заїкаючись од хвилювання, відповів наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. — Кажуть, ніби набилось у фортецю стільки люду, що ні харчів, ні води не вистачить... то не пускають до міста, а велять їхати під Греків ліс... на поле... прямо під гайдамацькі ножі...
— Вус? — вигукнула Рухля. — І ти повезеш нас туди на загибель? Хіба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильніший, ніж залізо, і відмикає всі на світі замки?
— Знаю і говорив, але біля воротаря никає шляхтич-дозорця... А шляхетська пелька, сама відаєш, ненаситна...
— Ой вей! Що ти думаєш? Хіба твоя голова нічого не варта? Іди й торгуйся! — владно звеліла Рухля.
Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.
— Хто там? — озвався сердитий голос.
— Та я ж, я... Приїхав до його ясної мосці губернатора... маю щось важливе переказати... Ой, яке важливе!
— Та хто "я"? — уже крикнув з вежі в маленьке віконечко воротар.
— Ребе Гершко... орендар їхньої милості... потрібний чоловік... це я тільки що розмовляв із паном.
— Чого ж ти, собако, лізеш знову? Повертай, кажуть тобі, до лісу... до рябого дідька в болото... Там у таборі є осавул — через нього й перекажеш свої брехні...
— Пане добродзєю!.. Я віддячу... я заплачу... хоч мене й пограбували гайдамаки... мені тільки... побачитись хоч з дозорцею...
— Скільки за це даси?
— Дукат...
— Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мізерію не стану й тривожити вельможного пана... Геть од брами!
— Стривай, пане! Ой, лихо! Скільки ж пан хоче?
— Десять дукатів, і ні шеляга менше! — І. воротар почав щільніше причиняти своє віконечко.
— На бога! — заблагав Гершко. — Візьми, пане, останнє, тільки впусти! Голова у віконці зникла, а за хвилину забряжчали ключі й заскрипіла хвіртка;
перед Гершком з'явилася дебела постать жовніра в драгунській формі; жовнір простят руку, порахував на долоні покладені Гершком дукати й, осміхнувшись, мовив:
— Ну, якщо це останні дукати, то повертай дишель... без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде...
— Вей мір! — заволав Гершко. — Впустіть! Для пана ротмістра у мене ще знайдуться...
— Ха-ха-ха! — зареготав воротар і впустив Гершка, звелівши йому йти за собою. По крутих колінчатих східцях вони піднялися на самий верх башти, і воротар, штовхнувши ногою невисокі двері, ввів Гершка до світлиці, де за столом сидів відгодований, з чималим черевцем шляхтич і сьорбав, відсапуючи, якусь темну рідину з келиха.
— Ну?! — буркнув він голосно, наче бульдог вискаливши зуби. — Клади за право розмови.
Гершко мовчки поклав десять дукатів.
— Чого ж ти хочеш? — спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.
— Хочу, щоб мене впустили до міста.
— Не можна, — сухо відрубав дозорця. — Вас тут і так напхалося через край...
— Як буде на одного більше, то хіба ж це така біда? — вкрадливо заговорив Гершко. — Адже ж вельможному панові згодиться, приміром, ще один кінь, або кунтуш... або теляги — не з міді, не із сталі, а з чистого срібла... щоб горіли, як сонце... щоб усі панянки мружили очі, дивлячись на пана... щоб кожен жовнір вважав пана за гетьмана... Ой, іх бін аїд, — якщо пан так прибереться...
— Не мели язиком, шельмо, — обірвав його шляхтич, — час дорогий. Скільки даси?
Гершко навіть підскочив од радості, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тільки про ціну... Але ту ж мить радісний вираз зник з обличчя єврея, і він, скривившись, почав низько кланятися і зітхати:
— Ох-ох! Скільки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки... Нас тільки троє... я, сестра й дочка... Наймичку можна відправити в табір... Ми люди вбогі... нещасні...
— Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова... немає часу, — підвищив голос шляхтич.
— Скільки ж, ясновельможний? — тремтячим голосом бурмотів Гершко.
— Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди і що тільки в Умані можна сховатися... То ось тобі останнє слово... за кожен рот по десять таких купок... а всього, крім цієї, поклади тридцять...
— Ой! — скрикнув Гершко, ніби у нього в грудях щось обірвалося. — Тридцять дукатів? — перепитав він.
— Тридцять купок, — гаркнув шляхтич, — по десять дукатів у кожній! Викладай зараз або повішу, як маму кохам!
Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо відвернувся і, діставши з череса потрібну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стіл; той, перелічивши гроші, ляснув у долоні...
На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима.
— Впустити цього жида з балабустою і дочкою... тільки трьох, дивись...
— А їх на возі троє, та він четвертий, — мовив воротар.
— Тільки трьох, кажуть тобі! — гаркнув шляхтич і владним жестом вказав на двері.
Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершкові:
— Дай десять дукатів і бери четверту!
— На дідька вона мені? Хіба я тут не знанду служниці? — люто відповів Гершко.
— Так-то воно так, — спроквола сказав воротар, — тільки ось ще трохи зачекай під брамою... а я піду до губернатора... адже йому теж доповісти треба...
— Бери вже! Грабуй до нитки! — вереснув Гершко, тикаючи гроші воротареві. — Тільки відчиняй швидше браму...
Коли наші подорожні в'їхали через два підйомні мости до міста, Рухля стала питатися брата, скільки він заплатив, але Гершко, кидаючи довкола люті погляди, уперто й понуро мовчав. Тільки коли вже буда в'їхала на майдан перед губернаторським замком, він буркнув, не глянувши ні на сестру, ні на дочку:
— Поганяйте он до тієї крамниці під ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Іцька, рабина... довготелесого такого... що в нас був... і до нього завертайте... а я зайду до ясновельможного цадика: він мешкає за цією пишною синагогою.
Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник.
