Останні орли - Старицький Михайло
Бліді, схвильовані, вони попрощалися з настоятелем і мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому леті розвіяти тяжке, гнітюче почуття, що охопило їх...
Вершники, котрі супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад і побачивши, що загін трохи відстав, Найда нарешті заговорив до Дарини:
— Невже мою кохану панну збентежили простодушні слова шановного отця... чи, може, навіть похитнули?
— Ні, — твердо відповіла дівчина, — ніхто й ніщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед виконаємо свій обов'язок!
— Ангел небесний! — в пориві почуття вигукнув отаман. — Ти — мій світоч, ти — моя зірка провідна!
Швидко, без особливих пригод і ризикованих зустрічей їхали вниз понад Дніпром наші подорожні. Тільки коло самої Чигирин-Діброви російська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунів; але запевнення провідників і дукати уладнали непорозуміння, яке могло скінчитися великою неприємністю. А втім, завдяки цій сутичці з'ясувалося, що в Чигирин-Діброві стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Дніпра, де з'явилися польські команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бік. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впізнали батькові знайомі, та й з ним самим побоювалася зустрічі.
Найняли кілька човнів, і темної ночі маленька флотилія рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, і подорожні щасливо висадилися в дикому, безлюдному місці, серед rip і ярів, поміж селами Воронівкою й Бужином.
Зійшовши на берег, загін, не відпочиваючи, рушив гористою місцевістю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрібний дощ і небезпечні стежки, протоптані по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: коні йшли поволі, обережно ступаючи. Уже почало світати, а подорожні встигли від'їхати од Дніпра не далі, як на милю, лише тепер вибравшись на рівне поле.
Загін зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрісся на степовому рубежі. Змучені коні потребували відпочинку, й людям треба було відновити сили.
— Коли б нам тільки проскочити цей голий степ, то ми б тоді були як у бога за пазухою, — сказав диякон після легкого сніданку.
— А там же, що буде за цим степом? — спитала Дарина.
— Ге, шановна панно, там почнуться ліси, а ліс для нашого брата — і хата, і замок! Ось перший ліс буде Кругляк... авжеж, Кругляк найближче звідси, — ствердно кивнув головою диякон і випустив з-під навислих вусів цілий клубок диму. — А за Кругляком піде одразу ж... ні, не одразу, там миль зо три перегону теж полями... а там піде Довгий ліс, а за Довгим майже суспіль потягнуться непролазні пущі — Мотронинська, Гончарна, Лебединська...
— А до Кругляка далеко звідси? — перебив балакучого диякона Найда.
— Та миль із п'ять або шість... На добрих конях півдня їхати без перепочинку...
— Наші коні не з гірших, — зауважив отаман. — Хай тільки відпочинуть та попасуться...
— Що й казати, — позіхнув диякон і, зручніше умощуючись на траві, додав: — Ми теж якусь часинку поспимо... вартові на своїх місцях... а рушимо в обідню пору... якраз... до вечора в Кругляку... там і спочинемо... — Богатирське хропіння перервало його мову.
Коні, вилежавшись у затінку, щипали тепер на узліссі соковиту траву; вартові двічі змінилися, а всі інші спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист... Сигнал одразу підняв на ноги весь загін...
— Що трапилось? Де ворог? До зброї! — залунали тривожні голоси, і за хвилину гайдамаки вже були на конях і чекали наказу свого отамана. У цей час підскакав до загону вартовий.
— А що там, Голобле? — спитав його Найда.
— Та за милю, а може, й більше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потім десь зник, а незабаром з'явилось уже двоє і знову щезли.
— Теж, певно, сторожа... дозорці... А не помітив — наші чи поляки?
— Не розбереш... важко розпізнати на такій відстані... От наче чорні цятки.
— Треба вирушати! — скомандував отаман. — І швидше, щоб нам не перетяли шляху... Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобі ці краї відомі!
— Аки п'ятериця перстів, — озвався басом диякон. — То за мною ж, не гайте часу!..
— Гайда! — гукнув отаман, і вся команда навскач вилетіла з гайка й помчала рівниною на захід, куди вже й сонце хилилося.
На обрії позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливі цятки, але незабаром десь пощезали. То були передові вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямі Білої Церкви, щоб з'єднатися з головними силами кварцяного війська; до цього загону, по виїзді з Лисянського замку, почали дорогою приставати й інші шляхтичі з своєю челяддю, так що їх зібралося тепер понад сімсот чоловік.
Години дві без зупинки їхали наші подорожні, не помічаючи навкруги нічого підозрілого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тільки праворуч і ліворуч позаду з'являлися іноді поодинокі рухомі цятки, — це могли бути й дрохви, що вільно розгулювали в степу.
Найда на хвилину зупинив свій загін, щоб дати коням перепочити.
— Далеко ще до Кругляка? — спитав він диякона.
— Ген від тих могил буде милі три з гаком, — невпевнено відповів диякон.
— Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, — сказав отаман. — А я думаю, що то не дрохви, — показав він назад.
Диякон почухав потилицю і, свиснувши, помчав уперед, а за ним і всі гайдамаки.
Та тільки-но загін порівнявся з могилами, що височіли за півмилі, як із-за них справа й зліва кинулися на гайдамаків сотні вершників...
— Ляхи! — крикнув Петро.
— Вперед! — скомандував отаман і з присвистом гукнув на коня. Розумні тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не відстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навіть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкій польській кінноті не угнатися за легкими козацькими кіньми; відстань між переслідувачами й жменькою втікачів поступово збільшувалась, і замість того, щоб перетяти шлях гайдамакам по діагоналі, поляки зімкнули свої лави вже позаду й тепер гналися за втікачами всі разом.
Якби поблизу був ліс, то Найда тільки посміявся б з ворожого загону; та, на лихо, лісу не було видно, а поляки невідступне переслідували козаків...
— Стій! — скомандував отаман. — Ми попереду на півмилі, поки ляхи наблизяться — коні перепочинуть... інакше позаганяємо їх...
Усі зупинили коней і навіть позлазили на землю, щоб дати їм змогу відсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два постріли, гайдамаки знову скочили на коней і вихром помчали вперед. Кілька разів вони вдавалися до цього способу.
Після кожної такої зупинки було видно, що гладкі шляхетські коні бігли дедалі повільніше й важче. Але й козацькі коні вже напружували останні сили. Після першої зупинки вони ще помчали швидко, навіть іноді зриваючись на галоп, після другої побігли іноходдю, після третьої пішли ступою.
Нарешті, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червоній смузі обрію показалась темна стяга лісу; але козацькі коні так заморилися, що підігнати їх було неможливо.
Вже на очах у ворога гайдамаки в'їхали в Кругляк, а поляки, не підступаючи близько, обложили ліс, щоб вранці зробити облаву й заполювати красного звіра.
Заглибившись у лісові хащі, гайдамаки розсідлали коней, а самі зібрали раду. Становище було безвихідне: якби вони мали свіжих коней, то під покровом ночі могли б сміливо їхати далі й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лісів. Та, на лихо, козацькі коні були такі виморені, що не схотіли навіть їсти, а попадали на землю, важко, зі свистом дихаючи. Гайдамаки розуміли, що вранці поляки, які мають кількісну перевагу майже в десять разів, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лісі залізним кільцем, наче лисиць у пастці...
На раді було висловлено кілька пропозицій: одні пропонували окопатись і витримати облогу, поки не прибуде допомога, інші — диякон, наприклад, — воліли вночі підкрастися до поляків, перебити їх десяток-другий і на їхніх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетські коні ще більш змучені й менш надійні, а тому ліпше негайно вирушати пішки, поки ще поляки не встигли оточити весь ліс, і за ніч відійти бодай милі на дві... Більшість козаків пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйозні заперечення: на всьому просторі від Кругляка до Довгого лісу простяглася гладенька, мов скатерка, рівнина, без могил, без гайків, без байраків, а тому ворожа розвідка виявила б їх негайно.
— Слухайте, панове! — рішуче промовив отаман. — Перебити ворогів, скільки зможем, завжди встигнемо, навіть в останній сутичці, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосіб дістатися до Жаботина... Наказ батька Залізняка — передусім!
— Атожі — озвався диякон, підтриманий схвальним гомоном.
— Тут казали, — провадив Найда, — що ляхи до ранку не рушать з місця й не оточать ліс, а мені здається — вони вже всі попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових — не більше. То, на мою думку, підгодувавши коней, нам треба податися в той бік, де нас не чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлісся з тилу; коли настане глупа ніч і ми всі будемо готові, котрийсь із п'яти пострілом подасть гасло. Тоді всі п'ятеро повинні зчинити страшенний ґвалт, палити з пістолів і рвонутися назад, у напрямі Дніпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тоді шукай вітра в полі...
— Велеліпно! — у захваті вигукнув диякон. — Тільки треба тікати ліворуч... а потім податися прямо. А з хлопцями піду я і дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись... доганяти вас.
— Ліпше й не вигадаєш, дорогий панотче! — зрадів отаман. — Я був і сам хотів тебе просити... Тут треба людину відважну, досвідчену, обережну...
— Та я вже не просплю! Воістину! — урочисто проголосив диякон, і на тому погодилася вся рада.
Наближалася північ. Коні відпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товариші перехрестились, попрощалися і, взявши коней за поводи, розійшлися в різні боки.
Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пішов назад; поставивши товаришів по краях узлісся, сам він розташувався посередині.
