Останні орли - Старицький Михайло

Хіба я чим... Ой господи! — Дівчина в розпачі сплеснула руками й закрила ними обличчя.

— Прісю, дитино моя, та хіба я це роблю, сердячись на тебе? Ліпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твій спокій, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь біди...

— Спокій! — з болем скрикнула Пріся. — Та хіба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що діється з вами? Я виплачу очі свої, серце моє розірветься... Боже мій, та я збожеволію, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце... Ой ні, ні, батьку, не відсилайте мене! Ліпше мені до ляхів на муки потрапити, ніж пропадати десь далеко од вас!

Прісин голос урвався.

— Спасибі тобі за ласку, дитино! — ніжно промовив Залізняк, опускаючи руку на плече дівчини. — Тільки чого це ти так тривожишся за мене?

У відповідь на гетьманові слова з грудей Прісі вирвався глибокий болісний зойк. Вона затулила обличчя руками, і все її тіло затряслося від судорожного ридання.

З сумною ласкою дивився на дівчину Залізняк, нарешті мовчки обняв її і пригорнув до грудей.

Пріся схопила його руку й почала цілувати. Та гетьман, нічого не кажучи, вивільнив свою руку й, підвівши Прісину голову, ніжно поцілував дівчину в чоло.

Якусь мить він сумно дивився на бліде, засмучене личко Прісі, а потім, зітхнувши, сказав:

— Ех, дівчино, дівчино! Не в добру годину причепила ти свій човник до мого байдака. За моїм байдаком іде крута хвиля, вона заллє, розіб'є твій човник, не дасть йому дістатися до тихої пристані.

— Хоч на дні моря, хоч у самісінькому грозовому вирі, тільки б з вами! — в пориві невимовного кохання скрикнула Пріся й припала до грудей Залізняка.

XXVI

Лисянський замок був милі за дві од Вільшаної, і надвечір того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовності, молодої красуні-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко від брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед і засурмив. Із замку довго не відповідали, нарешті по великій паузі з надбрамної вежі засурмили. Передовий — то був отець диякон — під'їхав ближче.

— Хто ти? — гукнули з вежі.

— Осавул його мосці молодого пана Ржевуського; а їде він до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регіментаря і просить гостинності...

Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказані губернаторові, і він захотів перевірити — друзі чи вороги напрошуються до нього в гості.

— А хто у нас тепер за регіментаря? — з височини вежі спитав осавула сам губернатор.

— Хоробрий і преславний полковник Стемпковський; він у Білій Церкві вже перебрав командування кварцяним військом... — відповів диякон.

— А звідки він туди прибув і коли?

— Прибув він учора... Звідки — пан капітан краще знає... а я чув, нібито від його ясної мосці, пана тутешнього губернатора.

Ці дві слушні відповіді розвіяли сумніви Кшемуського, та й, крім того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.

Губернатор звелів одчинити браму.

Гостей він зустрів у своїй парадній залі вельми урочисто і, разом з тим, дуже привітно; а з вельможною панною, російською підданицею, нібито відбитою Стемпковським у гайдамаків, повівся навіть підлесливо, сказавши, що замок та команда й усі люди — до її послуг — і що, при першій можливості, він сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.

Цього разу Найді щастило: прізвище, яким він назвався, було вельми відомим і шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман міг бути спокійний, що його не піймають на вигадці, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхіседека, становище кварцяного війська або вісті з Росії — він знав чудово і тому міг вільно, у різних варіаціях, імпровізувати на ці теми.

Після короткої бесіди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустріли пані Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню і була дуже засмучена. Пані губернаторова зустріла гостей надзвичайно привітно.

Дарина хоч і не зовсім вільно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дівчина була змушена вдруге розповісти про страхіття, яких вона нібито зазнала в полоні у гайдамаків, і про несподіване своє врятування.

Під час розмови пані Кшемуська кілька разів зупиняла пильний погляд на обличчі Найди. Спершу отаман на ці погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душі якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця пані — в Печерах або серед козаків? — подумав сам собі отаман. — Ото славна штука буде!"

Губернатор теж помітив пильні погляди дружини й спитав її:

— Ядвіго, ти хіба раніше де-небудь зустрічалася з вельможним паном?

— Раніше ні... ніде... правда ж, пане? — якось непевно відповіла Кшемуська, з останніми словами звертаючись до Найди. — Але нехай пробачить юний пан — його обличчя таке мені миле... голос його... погляд пронизують серце... Ох, і мій Стась нині був би в такому віці... — зітхнувши, додала вона. — І теж чорнявий... і теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! — Пані губернаторова змахнула з очей мимовільну сльозу й замовкла.

В душі отамана ворухнулись жалощі... Це почуття навіть обурило його. Він прагнув гартувати своє серце ненавистю... і раптом жалощі!

— У шановної пані був син? — співчутливо запитав Найда.

— Так, був... єдиний... і загинув... — зробивши над собою зусилля, відповіла Кшемуська.

— Ядвіго, облиш, — перебив її губернатор. — Навіщо краяти своє серце? Бог дав, бог і взяв, як каже пан пробощ.

— Так, так, — погодилася пані, ковтаючи сльози, — але після приїзду того дивного лицаря, після того вузлика... не можу... не можу!

— Годі, годі, Ядвіго! — зупинив Кшемуський дружину. — У Польщі не одне тепер материнське серце обливається кров'ю, тому всім нам треба поки що забути свої власні жалі й думати тільки про те, як би навіки знищити тих ненависних хлопів, схизматів, котрих ми самі розплодили, завдяки своїй легковажності і, ніде правди діти, — завдяки лінощам, авжеж, лінощам і безтурботності...

— Правда, правда! — з несамовитою люттю вигукнула Текля. — Усім треба забути свої жалі й думати тільки про те, як би відплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усім! Усім, без пощади, без милосердя!

— Смерть, смерть усім — від старих до немовлят! — підхопила й пані Кшемуська. Обличчя її спаленіло, очі загорілися дикою ненавистю. Ці вигуки викликали в Найди зловтішне почуття.

— Бідолашні, — промовив Кшемуський, ніжно дивлячись на дружину й приймачку. — Не крайте свого серця, наше відважне лицарство, — тут він глянув на отамана, — зуміє помститися за всі шляхетські сльози, зуміє відстояти шляхетську вольність і обернути збунтованих хлопів у безсловесне бидло, яким і призначив бути їм сам пан бог.

— Пан не помилився! Присягаюсь, що ми відплатимо за всіх і за все! — палко вигукнув Найда.

Губернатор підняв келих за його здоров'я, і розмова знову перейшла на останні події. Кшемуський розпитував отамана про становище в Умані, про рух Залізнякових військ. Найда на всі запитання відповідав сміливо. Жінки теж з цікавістю слухали його розповідь, бо ж вона стосувалася всіх.

Трапеза вже скінчилась, як зненацька в кімнаті пролунав тихий, мелодійний дзвін.

То бив годинник, що стояв на виступі величезного каміна. Відзначаючись рідкісною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди...

Він мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.

Било шосту годину, і разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Ісус Христос і чотири євангелісти.

Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потім несподівано промовив:

— А вночі й опівдні виходять усі дванадцять апостолів.

— Так, так, — підтвердив Кшемуський. — Але хіба пан раніше бачив цей годинник?

— Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подібний до нього...

— Подібних немає ніде, — посміхнувся Кшемуський. — Цей годинник зроблено на спеціальне замовлення одного з князів Яблоновських.

— Невже? — здивувався Найда. — А я був ладен закладатися на найліпшого коня, що колись його бачив... Дивлюся — і мовби пригадую кожну колонку, кожне віконечко...

— Ні, ні! — похитав головою губернатор. — Пан міг бачити щось схоже, але тільки не цей годинник: такого більше ніде нема...

— Вранці і ввечері він грає молитви, — додала, зітхнувши, господиня. — Ах, мій Стась так тішився ним. — При цих словах в її голосі забриніли сльози;

пані закрила обличчя хусткою й відкинулася на спинку крісла.

— Ти втомилася, Ядвіго, ходімо я відведу тебе у твою спочивальню, — промовив Кшемуський, підводячись з місця. — Вельможне панство пробачить... Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.

Найда й Дарина поквапилися виявити свою цілковиту згоду, і губернатор вийшов з трапезної, обережно підтримуючи дружину.

У покої лишилися тільки Найда, Дарина й Текля. Бесіда знову перейшла на страхіття, яких нібито зазнала Дарина у гайдамаків.

Отаман слухав розмову двох дівчат неуважно, не беручи в ній участі; він підходив то до дверей, з яких видно було довгу анфіладу покоїв, то до картин, що прикрашали стіни, то знову повертався на своє місце.

— Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? — спитала Текля.

— У Лебединському монастирі, — відповіла Дарина.

— У Лебединському монастирі? — Текля зблідла й промовила крізь сльози: — Ох, там же загинув і мій коханий Фелікс! Гайдамаки по-звірячому вбили його, встромивши ножиці в горло.

— То це був наречений панни? — мимохіть скрикнула Дарина. — Боже мій! А я не знала...

— Хіба панна бачила його? — жваво спитала Текля.

— Ні-ні, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це... Тут до трапезної ввійшла покоївка й покликала Теклю до пані Ядвіги. Текля перепросила гостей і слідом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самі, Дарина швидко нахилилась до Найди і пошепки спитала:

— Коханий мій, що з тобою? Ти чимось стривожений?..

Отаман провів рукою по чолу і з надзвичайним хвилюванням заговорив:

— Щось дивне діється зі мною...