Бухтик з тихого затону - Рутківський Володимир

Господар лісу стрепенувся і розплющив очі. Перше, що він зробив, — подивився на власні ноги.

З ногами було все гаразд.

Отже, підозрілий стукіт долітав знадвору.

— Цікаво, кому це не спиться такої ранньої години? — пробуркотів він і визирнув з дупла.

На сусідньому дереві сидів його зв'язківець Дятел і тарабанив міцним своїм дзьобом по корі.

— Хіба не можна тихіше? — поцікавився Даваня і позіхнув.

— Ніяк не можна, — відповів зв'язківець і стукнув по корі з такою силою, що, напевне, і в самого у вухах задзвеніло. — Інакше не всі гриби почують.

— А для чого їм потрібно тебе чути?

— Як для чого? — від здивування Дятел навіть відірвався від своєї праці. — Ти ж сам призначив на сьогодні грибний збір!

— Ах, так... Звичайно. — Даваня збентежився. — То я так... запитав, щоб перевірити твою пам'ять.

Він ще раз позіхнув якомога байдужіше і зник у дуплі. Проте приємні орлині сни вже відлетіли від нього. Натомість з'явилися всілякі невеселі думки.

Тяжко доводилося Давані цього літа, ой, як тяжко! Він один, а ліс он який великий! Та ще й засмічений добряче. Хіба ж можна впоратися самому?

Раніше було легше. Давані допомагали його доньки, лісові мавки. То в дуплі приберуть, то бур'яни навколо саджанців повисмикують, то ще чимось допоможуть.

Але нещодавно на весняному огляді художньої самодіяльності доньки його доспівалися до того, що завоювали перше місце, їх нагородили туристичною путівкою в гірські ліси Карпат. І повернуться вони додому лише напередодні осені.

Даваня, звичайно, неабияк пишався своїми талановитими донечками, проте легше йому від того не ставало.

Ось лише сьогодні, наприклад, він повинен виконати безліч всіляких справ. Спочатку йому треба обійти весь ліс і пересвідчитися, що в ньому все гаразд. Затим не завадило б зазирнути до Барбули. А там, дивись, з'являться туристи і потрібно буде прослідкувати, щоб вони не залишили після себе непогашених вогнищ.

Але в першу чергу треба було провести грибні навчання.

Вчора Даваня знову зазирнув до лісового санаторію і випадково дізнався, що цими днями відбудеться загальний похід по гриби. Отже, потрібно якомога старанніше підготуватися до прийому гостей.

Даваня ще трохи покрутився в постелі, тоді зробив коротку ранкову гімнастику, себто кілька разів дриґнув ногами, потрусив над головою руками — і зліз на землю.

Лісова галявина, на котрій господар лісу завжди проводив грибні навчання, потроху заповнювалася.

Першими, як звичайно, зібралися довгоногі опеньки. Одні, котрі більше бачили світу, вели неспішні розмови про дні минулі. Молодші опеньки грали в цурки. Найстаріший сидів трохи осторонь і переглядав останній номер "Лісової газети".

Коли Даваня з'явився на галявині, найстарший опеньок шанобливо схилив голову і повідомив:

— Ворона накаркала суху, сонячну погоду з незначними опадами. На тиждень вперед. Ви про це, певно, вже читали, чи не так?

Даваня чемно відповів на уклін і зітхнув.

— Ще не встиг. На жаль, зараз ніколи навіть присісти, не те що газети читати.

— Воно звичайно... — співчутливо похитав головою найстаріший опеньок. — Так я вам ось що скажу: завтра треба чекати дощу.

І знову заглибився в газету.

Слідом за опеньками прибігли цікаві до всього лисички. За лисичками, спираючись на сухі гіллячки, причимчикували на чолі своїх родин поважні боровики. Підштовхуючи одне одного, збіглися непосидющі рижики та вгодовані маслючки.

Останніми надійшли самозакохані мухомори. На їхніх головах ледь-ледь трималися яскраво-червоні в білу цяточку беретики.

Даваня зачекав, коли гриби закінчать вітатися один до одного, виліз на пеньок і запитав:

— Всі зібралися?

Гриби закрутили на всі боки різнокольоровими шапочками.

— Здається, всі, — нарешті відгукнулися вони.

— Ну що ж, тоді лісовий збір оголошую відкритим, — сказав Даваня і заплескав в долоні, аби його всі слухали. — Увага, увага! Вам, напевно, вже відомо, що на днях до нашого лісу прибули відпочивати Діти...

— Сто вісімнадцять чоловік, — уточнив старий опеньок.

— А я їх вже бачив! — радісно вигукнув малесенький маслючок, який лише вчора з'явився на білий світ. — Сьогодні вранці! Такі меткі-меткі, бігають на чотирьох ногах. А на голові ріжки. Один з них навіть облизав мене своїм язиком.

Гриби різноголосо захихотіли.

— Ти помиляєшся, юначе, — взявся пояснювати йому старий опеньок. — Мова не про них. Ти, швидше всього, переплутав людських дітей з оленячими.

— І нічого я не переплутав, — ображено відказав маслюк, проте голос його потонув у загальному реготі.

Навіть Даваня і той не втримався від усмішки. Але тут же обличчя його знову стало серйозним і зосередженим.

— Тихіше! — вигукнув він. — Ми що — сміятися сюди зібралися?.. Так от: надійшли відомості, що ці дітлахи не сьогодні-завтра проведуть гру під назвою "Похід по гриби". Що ви скажете на це?

— Вийдемо їм назустріч! — закричали опеньки з рижиками. — Вийдемо всі до одного!

Даваня зморщив і без того зморщене личко.

— Ну, це нецікаво, — зауважив він. — Ні для вас, ні для дітей. Вони прийдуть вас шукати, а не рвати, мов ту траву. Шукати, розумієте?

— Ага, тепер зрозуміло, — здогадалися опеньки. — З ними потрібно грати в піжмурки?

— Правильно, — сказав Даваня. — А коли так, то наказую негайно приготуватися до грибного навчання. Називається воно "Щезни — з'явись!"

Даваня обвів владним поглядом грибне зборисько і скомандував:

— Щезни!

Гриби щезли з такою швидкістю, мовби їх ніколи й не було на цій галяві. Залишився тільки один маслючок. Він так поринув в солодкі спогади про зустріч з дітьми, так замислився над тим, чим же чотириногі діти відрізняються від людських, що не дочув слів команди. І тепер маслючок розгублено крутив навсебіч своєю блискучою голівкою. Він намагався збагнути, куди ж це так раптово щезли його брати і сестрички.

— З'явись!

І в ту ж мить галявина вкрилася різнокольоровими грибними беретиками.

— Щезни!

— З'явись!

Гриби з неабияким задоволенням виконували команди лісового господаря. Лише маслючок, той, що так невчасно заґавився, робив все навпаки: ховався, коли гриби вигулькували із своїх схованок і з'являвся, коли на галявині вже нікого не було. Довелося лісовому господареві злізти з свого командного пункту і власноруч дати маленькому розтелепі легенького щигля. Лише потому той збагнув, що до чого.

ВІТЬКО РОЗШУКУЄ РУЧКУ

Під вечір небо облягли низькі темні хмари і почав накрапувати дрібний дощ.

— О, дощ! — зрадів Сергійко. — Це чудово!

Раз іде дощ — значить, незабаром Бухтик з'явиться знову.

— Що ж тут доброго? — заперечив Вітько, який про Бухтика ще нічого не знав. — Одна нудьга, і більше нічого.

Сергійко лише посміхнувся у відповідь. Він відчинив вікно і поклав на підвіконні таблетку. Потім подумав і вирішив зачинити двері на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вискочити надвір.

От, здається, і все. Тепер лишилося тільки чекати бажаного гостя.

Сергійко сів біля столу, поглянув на приятеля і знову посміхнувся. Ох, і здивується, певно, Вітько, коли побачить, хто до них зараз завітає!

— Чого радієш? — похмуро поцікавився Вітько. — І навіщо це ти двері зачинив?

— Зачекай трохи, — загадково відповів Сергійко. — Незабаром дізнаєшся.

У Капустіна, між іншим, був кепський настрій. Справа в тому, що через тиждень повинен відбутися спектакль, а на роль бісенятка ніхто не зголошується. Може, попрохати Сергійка? А що — він товариш вірний, не відмовить.

В цю мить за вікном почувся шурхіт. Вітько знехотя підвів заклопотаний погляд, і...

На підвіконні сидів усміхнений Бухтик.

— Добривечір вам, — привітався він. — Тьотя Клава не зайде?

— Якщо й зайде, то не відразу, — сказав Сергійко. — Я замкнув двері на ключ.

— Тоді ще раз добрий вечір, — сказав Бухтик і зістрибнув з підвіконня. — Ти чекав на мене?

— Добрий вечір, — відказав Сергійко. — Ну, звичайно, чекав! Вітю, знаєш, хто до нас прийшов?

Проте Вітька в кімнаті не було.

— Куди він міг подітися? — щиро здивувався Сергійко. — Хвилину тому він же отут сидів, на цьому ось стільці. Може, в коридор вийшов?

Проте двері були зачинені, а ключ, як і до того, стирчав у замковій шпарці.

— Ти когось шукаєш? — запитав Бухтик.

— Еге ж, — відповів Сергійко. — Товариша шукаю. Ніяк не зрозумію, куди він подівся.

— Може, перетворився на невидимку? — припустив Бухтик.

— Хто — Вітько? — в Сергійковому голосі чувся сумнів. — Та він же така невидимка, як і я!

Проте що не кажи, а Вітька в кімнаті не було. І пояснити, куди зник його товариш, Сергійко не міг. Скидалося на те, що Капустін і справді став невидимкою.

Тільки як це йому вдалося?

— Диви, тремтить, — зненацька сказав Бухтик.

— Що тремтить?

— Ліжко тремтить.

І Бухтик показав на Вітькове ліжко.

Проте, коли бути справедливим, Бухтик висловився не точно. "Тремтить" — це було зовсім не те слово, яке визначало стан Вітькового ліжка. Воно не тремтіло — ні, воно просто ходором ходило! Так, ніби на нього ні з того, ні з сього напала надзвичайно жорстока пропасниця. Підстрибував матрац, підстрибували нікельовані ніжки. А подушка — та взагалі злітала вище від бильця!

Якусь мить Сергійко зачудовано дивився на ліжко.

— Вітю, що з тобою? — нарешті запитав він. — Чого ти туди заліз?

Вітько не відповів. Проте ліжко стало труситися не з такою силою, як раніше.

— Вилізай, Вітю, — сказав Сергійко. — Я тебе з Бухтиком познайомлю. Не бійся, він зовсім не страшний.

Вітько повільно виповз з-під ліжка і, не дивлячись ні на кого, став струшувати пилюку на колінах.

— А я і н-не б-боюся... — затинаючись, відказав він. — З-звідкіля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди... ручку впустив. От і поліз за нею.

Вітько нарешті покінчив з пилюкою і з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слід, він вже надзвичайно досадував на себе. І з якого такого дива він, Вітько Капустін, мав так лякатися? В цьому зайді не було нічого страхітливого, звичайний собі хлопчисько, лише загримувався непогано. А хіба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скільки разів! Часом навіть мама не могла впізнати.

— Пхе, — приходячи до тями, пирхнув Вітько. — Теж мені, загримувався під... — Капустін на мить замислився, — під біса і гадає вже, що всі його злякаються!

— Під якого біса? — запитав Бухтик.