Бухтик з тихого затону - Рутківський Володимир
— Зате з нею весело.
І все ж Чара мало коли працювала на самотині. Нерідко до молодшої сестри припливав Бухтик, інколи забігав Даваня... А сьогодні на купині біля джерельця сиділа Квакуша Премудра.
— Спритні в тебе руки, ох, і спритні ж! — хвалила вона маленьку русалку. — А ще обережні, турботливі. — Подумала і додала: — І душа в тебе чудова. Не те що в Омаші.
— Звідкіля тобі відомо, в кого яка душа? — не відриваючись від праці, запитала Чара.
Квакуша Премудра в задумі пожувала губами.
— Це кожному видко. Особливо в свято Повного Місяця. Тоді всі ваші ніби просвітлюються зсередини. Точнісінько як це джерельце. А в Омаші неначе камінь тьмяніє в грудях. А то має означати, що в неї недобра душа, невірна. І немає в ній ні крапелини жалю чи співчуття.
— Ти помиляєшся, — Чара стала на захист своєї сестри. — Вона нікому нічого поганого не робить.
Квакуша знову пожувала губами.
— Через свою довірливість ти багато чого не помічаєш. Не бачиш, як її побоюються всі, хто проживає в затоні. Навіть Барбула, твій батько — і той не наважується довго сперечатися з нею. А вже щодо нас, жаб та риб... Не одну сотню дрижаків ловимо ми, коли вона пропливає повз нас. Розбійниця вона, от хто. Жодної ікринки не пропустить. Коли не з'їсть, то розтопче.
При цих словах Квакуша підняла голову і прислухалася.
— Повертається сестра твоя, — квакнула вона і стрибнула в воду. — Що ж, попливу я краще до своїх внуків. Бачити її не хочу.
Квакуша, як завжди, не помилилася. Не встигла Чара випростатися, як на звивині річки з'явилася Омаша. Що вона вміла чудово робити — так це плавати.
— Глянь-но, що я роздобула! — ще здалеку загукала вона. — Ось, бачиш? Чудова річ, правда?
На одному з Омашиних пальців виблискувала обручка з коштовним камінцем.
— Таких обручок ще ні в кого з наших немає, — хвалилася Омаша. — Хтось із людей впустив її у воду, а Зубатка знайшла і подарувала мені. А я їй за це...
Зубатка попрохала, аби Омаша сповіщала її, коли і на який час Барбула іде із затону. А вже вона, Зубатка, знає, чим зайнятися у його відсутність...
Омаша хотіла розповісти про це молодшій сестричці, та вчасно схаменулася. Навіщо? Ще скаже, кому не слід, і тоді клопоту не оберешся.
— Взагалі це подарунок від чистого серця, — якомога байдужіше пояснила старша сестра. — А ще Зубатка пообіцяла трохи згодом подарувати мені чарівну паличку. Називається вона фарба для вій. її теж впустили у воду... Варто лише цією паличкою провести під очима, як в ту ж мить стаєш мальованою красунею! А я їй за це... Взагалі, це також буде подарунок від чистого серця.
Омаша ще раз помилувалася обручкою. Потому причепливо оглянула джерельце і перевела погляд на сонце.
— Мабуть, пора нам з тобою і відпочити, — вирішила вона. — А то я, признатися, добряче-таки втомилася.
Хоча по ній цього не було видно.
Старша сестра першою кинулася в бистрину і попливла вниз за течією. Чара ледве встигала за нею.
— Покажу цю обручку Бухтикові, — не вгавала Омаша. — І батькові покажу. Хай бачать, що мені дарують сторонні істоти. І нехай їм соромно стане...
На одному з поворотів річечка сповільнила свій біг і завиднівся затон, де мешкали водяники. Дрібні хвилі м'яко билися в піщаний берег. На глибині ледь погойдувалися водяні лілії.
Під цими ліліями, на світлому, чистому пагоркові стояв будиночок сестер.
Навколо затону панували тиша і спокій. Все ніби заснуло. Навіть невгамовне листя й те немовби підкорилося непорушній і солодкій полудневій дрімоті.
На березі, з того боку, де знаходився лісовий санаторій, гуляло кілька хлопчиків і дівчаток. Омаша насупила чоло, коли побачила їх.
— Не подобаються мені ці діти, — промовила вона. — Від них одні лише неприємності. Та й Зубатка такої ж думки про них. А тих двох, що сплюндрували мій город, я просто ненавиджу... Ох, хай тільки вони мені попадуться!
На мить її обличчя стало таким хижим, що Чара мимоволі здригнулася. Воно чимось нагадувало вираз щучої морди, коли вона настигала здобич.
Несподівано з боку дитячого садка долетів багатоголосий вереск мальків.
— А вони чого розходилися? — незадоволено запитала Омаша. — З-за цього вереску ніколи не можна спокійно відпочити!
Чара прислухалася.
— Здається, щось трапилося з Зубаткою, — сказала вона. — Чуєш, як вони кричать: "Зубатка... так їй і треба..."?
— О, моя блискуча паличка! — не своїм голосом заголосила Омаша і кинулася на вереск мальків.
— Сергійку, а ти бачив Чару чи Омашу? — запитала раптом Оля. — Коли б ти знав, як мені хотілося б подивитися на них! Особливо на Чару.
— Я знайомий лише з Бухтиком, — відповів Сергійко. — А русалок можна бачити лише під час їхнього свята Повного Місяця. Про це мені розповів Бухтик. А зараз хочеш послухати про те, що трапилося із Зубаткою?
РИБАЛКИ
Барбула майже з самісінького ранку сидів перед дзеркалом і милувався своїм відображенням. Гарним, дуже гарним було відображення у господаря затону. А що вже жваве, а що вже прудке! Не встигнеш язика йому показати, як воно у відповідь тут же показувало свого. Не встигнеш посміхнутися до нього — а у відображення рот аж до вух розтягувався від сміху... Все життя милувався б ним!
Зрозуміло, що за таким приємним заняттям Барбула не одразу звернув увагу на стукіт і метушню під дверима.
— Хто там ще? — незадоволено запитав він.
— Це ми! — одразу пропищало кілька тоненьких голосочків. — Це ми, карасики! Рятуйте нас!
Барбула поспіхом притулив дзеркало до старого чобота і вилетів з житла.
На мить він зажмурився від сліпучого сонячного світла, що пронизувало затон до самісінького дна. А коли знову розплющив очі, то побачив, що на просторій галявині перед дверима його помешкання зібрався досить-таки величенький натовп нажаханих чимось малюків.
— Щось трапилося? — запитав Барбула. — Чи знову припливла Зубатка?
— Ні, — пропищав найменшенький серед тих, що зібралися. — Але це ще страшніше, ніж Зубатка! Так вже смикається, так вже звивається! Може, воно також хоче нас спіймати?
— Зараз ми розберемося, що до чого, — відказав Барбула.
По дорозі мальки наввипередки розповіли йому про те, що на березі поруч з дитячим садком розташувалися двоє людей і почали закидати до затону невідомих страховидл на ниточках, які шалено звивалися. І в них, мальків, просто душа сховалася в хвостиках, коли вони побачили таке...
Барбула заспішив. Він одразу здогадався, з чим прийшли сюди люди і як називаються ті страховидла.
"Не могли собі пошукати іншого місця, — неприязно подумав господар затону про рибалок. — Хоча б вже всілися там, де полює Зубатка... Лише мальків наполохають..."
Проте коли він побачив, що на березі сиділи Сергійко і Вітько, його досада поступилася місцем перед веселою нетерпеливістю. "Добре, що прийшли саме вони, — подумав Барбула і посміхнувся. — Зараз я вам доведу, що не лише люди можуть грати в різні ігри! Зараз я з ними розрахуюся за того мотузка!"
Біля риболовних гачків вже зібралися всі. мальки затону. Вони з острахом снували ближче до рятівного очерету і не зводили круглих оченят з небачених ще страховиськ, котрі насправді були беззахисними дощовими черв'ячками. Перед мальками, гордовито настовбурчивши плавці, хизувався трохи старший за віком карасик.
— Ет, ви, — зневажливо проголошував він, — дрібнота зелена. Теж мені знайшли кого страхатися!
Зовсім недавно цей карасик був таким же мальком, як і всі, хто тут зібрався. Але це не заважало йому поводитися серед своїх молодших братиків і сестричок точнісінько так, як поводиться, наприклад, першокласник у дитячому садку.
— Чи знаєте ви, скільки я в своєму житті переплив океанів і всіляких морів! — безсоромно вихвалявся він, хоча насправді ні разу не покидав своєї малесенької лісової річечки. — Які урагани на мене налітали, які шторми! Ет, що ви в цьому розумієте, малявки!
На хвилину малеча забула про існування страховидл і не зводила захоплених поглядів з цього звитяжця.
— Чи знаєте ви, що я одного разу трохи не побився з самою Зубаткою? — брехав карасик далі. — А це мені — тьху та й годі. Ось подивіться, як я зараз розправлюся з цими пуцьвірінками!
— Зупинись! — крикнув йому Барбула.
Проте було вже пізно. Карасик хоробро кинувся на черв'яка...
Вудочку злегка повело вбік.
— Тягни! — заволав Вітько. — Хіба не бачиш — клює!
Малюсінький карасик довжиною з мізинець описав в повітрі сріблясту дугу і впав поруч з рибалками.
— Оце так акула! — розреготався Вітько, хоча в душі страшенно заздрив своєму товаришеві. — Та що я кажу? Кашалот! Може, збігати за вантажною машиною?
Сергійко на те нічого не відповів. Він наживив вудочку і знову закинув її в річку.
З несподіванки малюки заціпеніли. З роззявленими ротиками вони втупилися вгору, куди тільки-но рвонувся їхній хоробрий старший братик. Вони не могли зрозуміти, що з ним сталося.
Доки вони роздумували над цим, гачок з черв'ячком з'явився знову. Проте карасика на ньому вже не було.
— Дядю Барбуло, ви не знаєте, куди зник наш братик? — запищали малюки.
— Може, він зараз ганяється за іншими страховиськами?
— Він у нас дуже-дуже хоробрий, вірно?
— Невже й ми будемо такими хоробрими, га?
— Ваш брат дурненький хвалько, а не сміливець, — відповів їм Барбула. — Тільки-но він постраждав. І постраждав тому, що тікав з моїх уроків.
Поблизу від них ледь-ледь похитнулися водорості і з'явилася хижа пащека розбійниці Зубатки. Жадібні очі злодійки втупилися і вже не могли відірватися від черв'ячків, що борсалися на своїх гачках.
— Я вже вам казав, що люди понад усе люблять смакувати рибою, — продовжував господар затону. Зубатку він не помічав. — Але піймати будь-кого з вас не так вже й легко. Тому й зрозуміло, що люди змушені вдаватися до всіляких хитрощів. Насадять, наприклад, на гострий металевий гачок щось смачне і привабливе — і закидають його в річку. І всілякі дурники, на кшталт вашого братика, обов'язково ловляться на цю нехитру принаду... А тепер, коли ми вже всі зібралися, я вам дещо покажу...
Барбула відламав невеличкий корінець від корча і штовхнув ним черв'ячка. Той погойднувся і...
— Клює! — вигукнув Сергійко. — Тягни!
Вітько з усіх сил смикнув вудочку. Проте на гачкові, окрім черв'ячка, нічого не було.
— І навіщо так репетувати... — незадоволено пробурчав Вітько. — Треба було зачекати, поки вона не проковтне наживку...
