Бухтик з тихого затону - Рутківський Володимир

— Де ти бачив, щоб люди купалися в одежі?

— В якій одежі? — здивувалася істота. — Немає в мене ніякої одежі.

"Придурюється, — вирішив Сергійко. — Або, бідолашний, так у роль увійшов, що й вийти вже не може".

І тут він побачив таке, від чого на голові у нього заворушилося волосся. Замість звичайних людських ніг у цього чужинця були копитця... Отже...

Отже, репетицією тут і не пахло.

ЗНАЙОМСТВО ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

А незнайомець вже простягав руку для знайомства. І на руці в нього були три пальці.

— Мене звуть Бухтик Барбула, — тим часом відрекомендувався чужинець. — Барбула — то ім'я мого батька, господаря тутешньої річки. А Бухтиком мене назвали тому, що в дитинстві я плавав не беззвучно, як інші діти водяників, а борсався так, що вода аж пінилася. А тебе кличуть Сергійком, я вже знаю.

І Бухтик посміхнувся до хлопчика такою приязною, довірливою посмішкою, що переляк, який тільки-но охопив Сергійка, почав щезати.

— А звідкіля ти мене знаєш? — запитав він.

Бухтик знову повернувся під душ.

— Одного дощового вечора я зазирнув до вашого вікна, — сказав він, — і підслухав розмову між тобою і тим, як його... Вітьком.

— Я теж тебе пам'ятаю, — сказав Сергійко. — Ти потім побіг до річки.

— Так, — згодився Бухтик. — Ще я вас бачив у затоні.

При цих словах усміхнене обличчя Бухтика зненацька похмурнішало.

— Я сюди, Сергійку, не просто так прийшов, — сказав він. — Я повинен дізнатися, яка небезпека загрожує нашому племені з боку того самого Вітька...

— Про яку небезпеку ти кажеш? — здивувався Сергійко.

Коли Бухтик розповів про те, як Капустін каламутив мотузкою воду затону і які грізні слова говорив при цьому, — Сергійко розреготався так, що в нього навіть сльози з очей покотилися.

— Що з тобою? — стривожився Бухтик. — Ти плачеш чи ти смієшся?

— Бухтику, то ж усе тільки гра! — нарешті видушив з себе Сергійко.

— Як гра? — отетерів Бухтик.

— А так. І ніяка небезпека вам не загрожує, її й не було.

— Оце здорово! — Бухтик аж підстрибнув з радощів. Нараз він пригадав щось, бо знітився. Потім поглянув на Сергійка і сказав: — Знаєш, я дуже винен перед тобою. Ти тільки-но мене врятував від вірної загибелі і про небезпеку пояснив, — а я ж учора навіть пальцем не поворушив, щоб захистити тебе, коли Кусикова охорона налетіла на вас.

— Це коли ми з Вітею в затоні купалися?

— Еге ж.

— Пусте! Нам нітрішечки не було боляче.

— Так я тобі й повірив, — Бухтик скоса позирнув на хлопчика. — Кусик не боляче не кусає.

— Чесне слово, не боляче. Ну, хіба що зовсім трішечки... Слухай-но, Бухтику... як ти стаєш... — Сергійко затнувся.

— Як я стаю видимим — ти про це хотів запитати?

Сергійко кивнув головою.

— Дуже просто. Що там у тебе в кишені?

— Пляшечка. З вітамінами.

— Так от — я беру звідсіля одну вітамінку, ковтаю її — і все гаразд! Правда, ще не дізнався, надовго її вистачає чи ні.

Бухтик знову пірнув під душ і став придивлятися до численних труб і краників.

— Що це у вас? — запитав він.

— Водогін, — пояснив Сергійко.

— Водогін, водогін... — повторив Бухтик. — Розумію. По цих трубах ви ганяєте воду... Ну як, швидко я в усьому розібрався?

— Швидко, — згодився Сергійко.

— Це тому, що я винахідник, — пояснив Бухтик. — Рівного мені в нашій річці немає. А ти чим займаєшся?

— Поки що нічим, — зніяковіло відповів Сергійко. — Я поки що вчуся.

— Хм, вчишся... А ще що ти робиш?

— Ще? Книжки читаю. Вірші всілякі.

— Вірші... — задумливо повторив Бухтик. — А які саме вірші?

Сергійко подумав-подумав і почав:

Люблю грозу в начале мая,

Когда весенний первый гром...

Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику літеру О. Маленький чортик навіть хлюпатися перестав.

— Ух ти! — вихопилося в нього, коли Сергійко дочитав вірша до кінця. — А ще знаєш?

— Знаю. От тільки зараз нічого не можу пригадати.

— Обов'язково пригадай, — попрохав Бухтик. — І ці вірші я перекладу для всіх наших водяницькою мовою. Тобі відомо, що в нас, водяників, є своя мова?

— Я... — затнувся Сергійко. — Тепер знатиму. А цих... ваших... їх багато?

Бухтик лише посміхнувся.

— Вистачає, — відказав він. — Одна Омаша чого варта.

Зненацька в душовій потемнішало. Бухтик кинувся до вікна і радісно заплескав в долоні.

— О! Хмари знову з'явилися! — вигукнув він. — Тепер можна й до затону добігти. Батько, мабуть, місця собі не знаходить. А що я міг вдіяти? Нічого. На осонні я, Сергійку, й десяти кроків не зроблю. Та що я тобі кажу! Ти ж сам все бачив.

— А якщо хмара зійде з сонця тоді, коли ти бігтимеш до затону? — поцікавився Сергійко. — Що тоді буде?

— Буде погано, — сказав Бухтик, і його навіть пересмикнуло. — Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану.

— То я тобі зараз... — Сергійко схопився з місця. — Я тобі зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собі на голову — і ніяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай!

Сергійко вихором влетів до палати. Рушник — ось він! Ні, мабуть, малий буде. А от цей — о, цей підійде!

Він хотів було вийти, як раптом за дверима почулися важкі кроки. Сергійко зачекав, поки вони трохи віддаляться, і обережно подивився в щілинку.

Коридором йшла тьотя Клава. Біля душової вона спинилася і почала прислухатися. Потім голосно постукала:

— Є там хтось?

Їй ніхто не відповів і тьотя Клава пробурчала:

— Знову ці забудьки воду не закрили.

І смикнула на себе дверну ручку.

У Сергійка захолонуло серце. От зараз тьотя Клава побачить, хто там купається — і з нею станеться таке! Таке... Дуже навіть просто втратить свідомість. Хіба ж може людина залишитися спокійною, побачивши перед собою таку істоту, як Бухтика? Звісно, свідомість втратить. Або ще гірше — здійме такий крик, що весь санаторій збіжиться.

Однак все було тихо. А через хвилину двері душової відчинилися і на порозі з'явилася тьотя Клава.

Сергійко з полегшенням зітхнув — вигляд у тьоті Клави був зовсім не переляканий. Мало того; вона міцно тримала за вухо Бухтика, що опирався з усіх сил.

— Зараз же відпустіть мене! — сердито вимагав Бухтик. — Відпустіть, а то гірше буде!

— А от ми подивимося, кому буде гірше, — відповідала на те тьотя Клава. — Зараз ми з Миколою Володимировичем дізнаємося, з якої ти палати. Бач, яким опудалом прикукобився! А коли б хтось з дітей несподівано зустрівся з тобою? Як ти думаєш, чи приємно йому дивитися на таке постраховисько?

— Пустіть мене, — вже жалібніше упрохував Бухтик. — Відпустіть, я більше не буду!

— Так я тобі й повірила, — відповіла тьотя Клава, не відпускаючи Бухтикового вуха.

І тут Сергійко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повітрі. Спочатку в нього розтанули руки. Потім розчинилося його кошлате тіло, голова...

Лише ноги все ще продовжували слухняно слідкувати за невблаганною тьотею Клавою.

Проте через секунду щезли і вони.

— Коли вже впіймався — то і відповідь зумій тримати, — повчала між тим тьотя Клава. — Зрозуміло тобі?

Вона оглянулася, аби переконатися, зрозумів її Бухтик чи ні. І остовпіла, побачивши, що нікого немає. Очі її стали круглими, немов чайні блюдця, а руки безсило повисли уздовж тулуба.

— Що... що т-таке? — затинаючись, запитала вона в себе. — Куди ж це він подівся, той страхолюд?

Відповіді, звичайно, тьотя Клава не дочекалася.

Вона ще трохи постояла, не зводячи враженого погляду з того місця, де тільки-но мав бути Бухтик. Затим поспішливо задріботіла до кабінету Миколи Володимировича. Незабаром її кроки затихли за поворотом.

Правду кажучи, Сергійко був здивований не менше, ніж тьотя Клава. Проте вчасно згадав, яким чином Бухтик стає видимим, і хутко витрусив на долоню одну таблетку. Вона одразу ж заворушилася, попливла в повітрі...

А через секунду перед Сергійком стояв геть спантеличений Бухтик.

— Чого це вона схопила мене за вухо? — запитав він. — Я ж їй нічого поганого не зробив!

— Тьотя Клава у нас порядок любить, — скоромовкою пояснив Сергійко. — Коли щось не по ній — ой-ой-ой!

Він втягнув свого нового товариша в душову, намочив рушника і накинув його Бухтикові на голову.

— Хутчіш, Бухтику! — сказав він. — Тікай, а то зараз влетить нам обом!

Двічі повторювати не довелося. Бухтик спритно перестрибнув через підвіконня, і вже знадвору до Сергійка долетіло:

— Я ще прийду. Ми ще зустрінемося, Сергійку!

СТАРІ ПРИЯТЕЛІ

З тієї хвилини, як Бухтик подався на розвідку до лісового санаторію, господар затону не міг знайти собі місця. Він без упину плавав уподовж берега і щомиті визирав з води, аби побачити, повертається його син чи ні.

І знову плавав, плавав...

— Ну чого б це я так побивалася? — не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. — Тепер вже нічим не зарадиш. Залишається лише чекати.

Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нікого з сторонніх не було поруч.

Барбула втомлено присів біля неї. Скосив погляд на коріння, що стирчало над поверхнею води, і відчув легкий біль всередині. Підводне коріння він, як умів, скріпив річковим намулом. А ось це, надводне... Навіть Бухтик не знав, яким чином його можна зміцнити, навіть старий приятель, господар навколишніх лісів, Даваня, не міг нічого порадити.

— Легко тобі так говорити — не побивайся, — з докором сказав Барбула. — А як же мені не побиватися — це ж єдиний мій син... Ет, і приспічило Давані саме в цей час податися до чужого лісу! Ет!..

Барбула завжди промовляв "ет", коли почував себе кепсько.

— Мусиш сподіватися на краще, — порадила верба.

І в цю мить з глибини лісу долетіло:

— Ку-ку!

І трохи згодом:

— Няв-няв!

Даваня, коли йому кортіло зустрітися з старим приятелем, завжди викликав його в такий спосіб.

Господар затону стрепенувся і почав пильно придивлятися до самітного берестка, котрий стояв трохи вище за течією. Вони завжди зустрічалися біля цього дерева.

А нявкання, без сумніву, долітало саме звідтіля.

— Нарешті! — вихопилося у Барбули. — Нарешті Даваня повернувся! Може, хоч він щось порадить!

І старий водяник стрімголов кинувся на поклик свого щирого приятеля.

А тим часом Даваня розходився що є духу.

— Ку-ку, няв, гав-гав! — кликав він Барбулу голосами всіх відомих йому птахів та звірів. — Му-у!

Дуже легко засвоював Даваня все, що йому лише доводилося чути чи бачити. Нещодавно він навіть похвалявся перед Барбулою, що от-от навчиться людської грамоти.