Бухтик з тихого затону - Рутківський Володимир

— Коли побачив, як ви зміцнили коріння його вербі, почав підстрибувати, мов той карасик... І Омаша теж місця собі не знаходить. Тільки від злості. Все не може вибачити вам загибелі своєї подруги Зубатки. Обіцяє помститися за неї... Бач, як воно повертається, — і Бухтик важко зітхнув. — А тут ще з суходихом не ладиться. Я вже уявляю, яким він має бути. Та не знаю, з чого його робити.

— Подумаємо разом, — підбадьорив його Сергійко. — Коли що — дядько Костя матеріалом допоможе. В його майстерні все є.

Бухтикове обличчя миттю проясніло.

— От спасибі! — вигукнув він. — Але коли ви з Олею прийдете до затону читати вірші? Мені вже проходу не дають через вас.

— Прийдемо сьогодні по обіді, — пообіцяв Сергійко. — Будемо біля вільхи, що нависла над самісіньким берегом. Ти знаєш її, сам мені показував.

— Ну, нарешті, — вихопилося у Бухтика. — Значить, можна оголошувати збір водяників та русалок?

— Можна, — погодився Сергійко. — Та спочатку давай з тобою заглянемо до одного колодязя.

— А це що таке? — поцікавився Бухтик.

— Щось схоже на затон, — заходився пояснювати Сергійко. — Хоч і маленький, зате ого який глибокий! І головне — посередині між річкою і санаторієм. Є де пересидіти спеку. І ось це візьми з собою. На новосілля.

Сергійко простягнув другові пакунок, загорнутий в газету.

— Що це? — запитав Бухтик.

— Моя стара піжама і куртка. Будеш підкладати під себе, бо там, мабуть, тверде дно.

"КРАЙ ЛУКОМОР'Я ДУБ ЗЕЛЕНИЙ"

Бухтик стрілою летів по затону.

— Збирайтеся швидше! — вигукував він. — Агов! Прийшли Оля з Сергійком!

Першим прибув сам господар затону. І все ж не втримався водяник, зазирнув по дорозі до старої верби.

— Треба ж таке! — вже вкотре розчулено приказував він. — Чужі, зовсім чужі дітлахи, а дивися ж ти, що зробили!

— О, тепер нам з тобою жити та й жити, — прошелестіла верба.

— Швидше, батьку! — гукав Бухтик. — Вони вже прийшли!

Барбула підплив до сина і всівся на найзручнішому місці — плескатому камені, геть порослому м'яким підводним мохом. Всівся, підпер рукою щоку і ласкаво подивився на Сергійка з Олею.

— Ні, ти лише подумай, — все примовляв він. — Зовсім чужі діти...

На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ верболозу.

— Треба перенести цей кущик убік, — зауважив Барбула синові. — А то нічого не видно.

— А ще краще — перенести вбік не кущ, а камінь, на якому ти всівся, — посміхнувся Бухтик.

Барбула замислився.

— І то правда, — врешті згодився він.

Господар затону піднатужився, закректав і переніс своє сидіння на кілька метрів.

— О! — сказав він. — Тепер видно все, як на долоні!

До господаря затону підпливла Квакуша Премудра.

Останніми з'явилися Чара і Омаша. Чара час від часу дмухала собі на пальці — вони ще не відійшли від крижаної джерельної води.

Омаша розляглася на килимку з найм'якішого підводного моху, який взяла з оселі покійної Зубатки.

— Мені здається, що я Олю десь вже бачила, — зауважила Чара. — Лише не можу пригадати, де саме.

— Ти її бачила вчора, — нагадав Бухтик. — Вона разом з Сергійком і Вітьком зміцнювала вербове коріння.

— Ні, я її бачила набагато раніше...

Схоже було на те, що ця думка не давала спокою і господареві затону. Він уважно придивлявся то до доньки, то до Олі. Нарешті зробив висновок:

— Та ви ж схожі одна на одну, як дві краплини води!

— Я теж про це подумала, — підтакнула Квакуша Премудра.

— Ха, дві крапелини! — втрутився й собі Бухтик. — Вони й характерами схожі! І працювати люблять. Не те що деякі, — додав він, стишивши голос. — Згадай, як Оля трудилася біля твоєї верби. Точнісінько так, як Чара біля свого джерела!

Одна лише Омаша не брала участі в розмові. Хоча теж не відривала погляду від дітей. Проте на думці в неї було зовсім інше.

"Ет, попалися б вони мені вночі... А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву під час свята Повного Місяця..."

— Всі зібралися? — запитав Бухтик і жваво заплескав в долоні. — Увага! Даю сигнал!

Оля сиділа на березі і тремтіла від кожного шелесту.

— Вони вже зібралися? — пошепки спитала вона. — І Бухтик, і Барбула?

— Думаю, що так.

— А на берег вони не вийдуть?

— Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нічого не боятися. Вважай, що, крім нас, тут нікого немає.

— Я намагаюся вважати, — тремтячим голосом відказала Оля, — я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся...

По той бік затону лунко вдарила хвостом рибина.

— Це сигнал нам, — сказав Сергійко. — Можеш починати!

Край лукомор'я дуб зелений... —

долетіло до слухачів, що розсілися у глибині затону.

І золотий ланцюг на нім:

І день і ніч там кіт учений

На ланцюгу кружляє тім...

[Переклад М. Терещенка]

І всі мимоволі уявили собі цей дуб. На самісінькому краю непрохідної лісової гущавини, куди навіть ворон не залітає, стоїть він, могутній і незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезній кроні... А десь, зовсім поруч, грізно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.

Дива там: лісовик там ходить,

Русалка на гіллі сидить...

— Точнісінько як у нас, — захоплено прошепотіла Чара. — Русалки — це ми, а лісовик — то Даваня...

Барбула застережливо приклав пальця до вуст, і маленька русалка слухняно замовкла.

А Оля читала далі:

І тридцять витязів чудових

Із хвиль виходять смарагдових,

І з ними їх ватаг морський...

І знову у всіх перед очима постала гущавина дрімучого пралісу. Пролунав скрегіт ріні під важкими, розміреними кроками морських витязів, що з'явилися із смарагдових хвиль... Прозвучав у настороженій тиші безтямний регіт пугача. Цей регіт ніби сповіщав про те, що незабаром над пралісом пролетить ступа з бабою-ягою, і горе тому, хто трапиться їй на дорозі...

Відбринів над затоном схвильований голос Олі.

Вже давно діти пішли до санаторію, а підводні мешканці все ще сиділи в глибокому заціпенінні.

Нарешті Барбула підвівся з каменю, оглянув усіх строгим поглядом і врочисто почав:

— Віднині я, господар усіх навколишніх місць, наказую цей затон надалі іменувати Лукомор'ям. А вільху, під якою сиділа Оля, іменувати дубом зеленим...

— Але ж не може вільха бути дубом, — нагадав Бухтик.

— Прошу замовкнути! — владно прогримів голос господаря затону. — Як я наказав, так тому й бути, ясно тобі?

— Ясно, — знітився Бухтик. Таким свого батька він ще ніколи не бачив.

— То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дізнайся у свого товариша Сергійка адресу ватага морського і напиши йому від мого імені листа. Так, мовляв, і так, добридень тобі, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вітання від ватага річкового Барбули! Ну, і так далі... — І, дивлячись синові в очі, строго закінчив: — Тільки щоб мені без перекладів було, зрозумів?

— Зрозумів, — виструнчився Бухтик.

Коли підводні мешканці почали розпливатися по своїх домівках, до брата наблизилася Омаша.

— Ти не зміг би запросити на свято Повного Місяця своїх товаришів? — скрадливим голосом попрохала вона. — Ну, хоча б одного Сергійка.

— Це можна, — відказав Бухтик. — Мені неважко і весь санаторій запросити.

— Це вже зайве. Достатньо одного Сергійка. Обіцяєш?

— Обіцяю, — запевнив Бухтик.

О, коли б то він хоч трохи замислився над дивною пропозицією старшої сестри! Тоді б він, безперечно, відвів би небезпеку, котра загрожувала його товаришеві.

Та цього разу думати Бухтикові не хотілося. Він ледве дочекався, коли заздрісна Омаша відпливе подалі. Тоді вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергійків подарунок і почав розглядати піжаму.

— Гарна річ, — врешті зауважив він. — Дуже гарна. Шкода таку підкладати під себе. Ні, я спочатку хоч трохи походжу в ній. А там буде видно.

КВІТИ ДЛЯ ОЛІ

Ніхто не знає, був тієї ночі Бухтик видимим чи ні. Все одно в густому нічному мороці його обличчя ніхто не розгледів би. Могло здаватися лише, що від лісової річки до санаторію сама собою пливе світла піжама. Піжама зупинилася під Олиним вікном, і на підвіконня ліг величезний оберемок квітів.

Ці квіти прохала передати Чара.

— Нехай вони будуть подякою за чудові вірші, — сказала вона при цьому. — І за вербу, і за все-все...

Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олі щось із своїх коштовностей.

— Можеш навіть дзеркало їй віднести, — сказав він. — Для Олі мені тепер нічого не шкода.

Бухтик на те лише рукою махнув.

— Це для неї не подарунок. Я ж тобі казав, що в санаторії цього добра більше, ніж треба.

— Але, розумієш... в мене більше нічого такого немає. Хіба що чобіт...

— То й не треба, коли немає. У них більше цінуються не подарунки, а всілякі добрі слова.

— Слова? — здивувався Барбула. — Які слова?

— Ну... "дякую", наприклад.

— І всього? Тоді передай від мене Олі хоч цілий лантух "дякую", — сказав Барбула. Потім трохи подумав і розщедрився остаточно: — Або навіть два лантухи. Не забудеш?

— Звичайно, не забуду.

— А не важко буде нести?

— Нічого. Якось впораюся.

Розмова ця відбулася кілька хвилин тому...

Світла піжама трохи постояла під вікном Олиної палати, потім рушила у бік річки.

Все ж до річки вона так і не дісталася. Порівнявшись з колодязем, піжама нерішуче загойдалася і голос Бухтика в задумі проказав:

— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справді, чому б не спробувати?

Ляда відсунулася трохи вбік, світла піжама перехилилася через бетонований зруб і щезла в глибині.

На дні колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навіть у вухах дзвеніло.

Бухтик ліг на рушник, який так і забув повернути Сергійкові, укрився курточкою і вдоволено зітхнув.

Високо над ним тремтіла самітна зоря.

"Напевно, від холоду тремтить, — вирішив Бухтик. — чи від того, що нікого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечінь..."

А от він, Бухтик, ні в яку далечінь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергійко, Олині вірші — чого ще бажати водянику? В нього навіть два будиночки тепер є! Один в затоні, інший ось тут, в колодязі.

— Ні, все-таки життя — добра річ, — мрійно промовив Бухтик. — Прекрасна річ!

Після цих слів він повернувся обличчям до стіни і через якусь мить заснув.

"РЯТІВНИКУ МІЙ РІДНИЙ!"

Зранку першими заметушилися кухарі.

— Щось дуже погано почала йти вода, — повідомили вони дядю Костю. — А нам треба посуд вимити після сніданку. Та й до обіду час готуватися.

— Зараз дізнаємося, в чому річ, — відказав дядя Костя і зник за дверима водокачки.

Тут його розшукала тьотя Клава.

— Вмиватися нічим, — повідомила вона з порога.