Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Надпоручника Лукаша, однак, не цікавило це лоскотливе свинство, бо взятий напрокат театральний бінокль не був ахроматичний, і замість стегон він бачив лише якісь рухливі фіолетові плями.
У першому антракті його більше зацікавила одна дама в супроводі панка середніх років. Вона тягнула його до гардероба і торочила, що вони негайно мусять іти додому, бо на такі речі вона не хоче дивитися. Говорила не досить голосно, по-німецькому, на що її супутник відповідав по-угорському: «Так, так, ангеле мій, підемо, я згоден. Це справді несмачне видовище».
- Es ist ekelhaft, 255 - схвильовано відповідала дама, коли панок допомагав їй одягти манто. Її очі аж горіли від обурення такою безсоромністю. Це були великі чорні очі, що дуже добре гармоніювали з гарною фігурою.
Вона глянула на надпоручника Лукаша і ще раз сказала з обуренням: - Ekelhaft, wirklich ekelhaft! 256
Це було поштовхом для короткого роману.
Від гардеробниці Лукаш дістав інформацію, що це - подружжя Каконі й що панок має на Шопронській вулиці, № 16, крамницю залізного товару.
- Вони живуть з панею Етелькою на другому поверсі,- викладала гардеробниця з обізнаністю старої звідниці,- вона німкеня з Шопроні, а він - мадяр; тут усе перемішалося.
Надпоручник Лукаш теж забрав з гардероба шинелю й пішов до міста, де в великій таверні «Ерцгерцог Альбрехт» зустрівся з кількома офіцерами дев’яносто першого полку. Говорив небагато, більше пив, обдумуючи, що саме йому написати цій суворій, високоморальній і гарній дамі, яка йому набагато більше подобалася, ніж усі ті мавпи на сцені, як їх називали інші офіцери.
В дуже доброму настрої Лукаш зайшов до невеличкої кав’ярні «Біля хреста святого Стефана», заліз до маленької chambre separé 257 і, вигнавши звідти нав’язливу румунку, готову роздягнутися догола і виконати всі його бажання, замовив чорнило, перо, поштовий папір, пляшку коньяку і, обміркувавши все як слід, написав листа, що здався йому кращим від усіх досі ним писаних.
«Вельмишановна пані!
Я був учора в міському театрі на тому спектаклі, який Вас обурив. Я стежив очима за Вами протягом цілого першого акту, за Вами і за Вашим шановним чоловіком. Як я спостерігав...»
- Ану, всипати йому,- сказав сам собі надпоручник Лукаш.- Яке право має цей суб’єкт на таку розкішну жінку? Таж він подібний до голеного павіана.
І він написав:
«Ваш шановний чоловік з неабиякою насолодою дивився на сороміцькі речі, що відбувалися на сцені, тоді як ця п’єса викликала у Вас, шановна пані, протест, бо це ж не було мистецтво, а якийсь обридливий замах на священні людські почуття».
«Ох, і бюст у цієї кралі,- подумав надпоручник Лукаш.- Тож прямо в атаку!»
«Пробачте, шановна пані, що хоч ви мене й не знаєте, я насмілився з Вами говорити так щиро. В житті я бачив багато жінок, але жодна не справила на мене такого враження, як Ви, бо Ваша критика й Ваші погляди цілком збігаються з моїми. Я переконаний, Ваш шановний чоловік - це справжнісінький себелюб, який тягає Вас із собою...»
- Ні, не так,- сазав до себе надпоручник Лукаш, перекреслив «schleppt mit» 258 і замість цього написав:
«...який у своїх інтересах водить Вас, вельмишановна пані, на театральні вистави, хоч вони відповідають лише його смакам. Люблю щирість, зовсім не хочу втручатись у Ваше приватне життя, я бажав би тільки поговорити з Вами приватно про чисте мистецтво...»
«Тут у готелях це незручно, мушу затягти її до Відня,- подумав надпоручник.- Візьму собі відрядження».
«Тому насмілюсь, вельмишановна пані, попросити Вас зустрітися зі мною, щоб ми без будь-яких поганих намірів познайомилися. Ви, певне, не відмовите тому, кого в найближчому майбутньому чекають важкі воєнні походи і хто, коли Ви ласкаво погодитеся, в шалених битвах плекатиме найкращу згадку про душу, яка його зрозуміла так добре, як і він зрозумів її. Ваше рішення буде для мене волею неба, а Ваша відповідь - вирішальною хвилиною в моєму житті».
Підписався, допив коньяк, замовив ще одну пляшку, пив чарку за чаркою і, прочитуючи останні рядки, майже після кожного речення ронив сльози.
* * *
Була дев’ята година ранку, коли Швейк розбудив надпоручника Лукаша.
- Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, що ви проспали службу, а я вже мушу іти з вашим листом до Кіраль-Гіди. Я вже вас будив о сьомій годині, потім о пів на восьму, потім о восьмій, коли всі йшли на заняття, а ви тільки перевернулися на другий бік. Пане обер-лейтенанте... Чуєте, пане обер-лейтенанте.
Надпоручник Лукаш, щось пробурмотівши, очевидно, хотів перевернутися знову на другий бік, але це йому не вдалося, бо Швейк немилосердно тряс його і вигукував:
- Пане обер-лейтенанте, я йду, як ви казали, з тим листом до Кіраль-Гіди.
Надпоручник позіхнув:
- З листом? Ах, з моїм листом. Але це таємниця, розумієш, таємниця між нами.
Надпоручник загорнувся знову в ковдру, з якої його Швейк витяг, і заснув, а Швейк помарширував до Кіраль-Гіди.
Знайти Шопронську вулицю і будинок № 16 було б не так уже й важко, якби Швейка випадково не зустрів старий сапер Водічка, з «штаєраків». 259 Їхні казарми містилися в нижній частині табору. Водічка свого часу жив у Празі на Боїшті, а тому при такій зустрічі їм не залишалося нічого іншого, як зайти до шинку «Чорний баранчик» у Бруку, де обслуговувала знайома офіціантка чешка-Руженка. Всі чехи-однорічники з табору були її боржниками.
Останнім часом в кавалерах у неї ходив сапер Водічка. Цей старий пройда вів список маршових рот, які мали покинути табір. Він завчасу обходив усіх однорічників-чехів і нагадував їм, щоб вони випадково не зникли, забувши в цьому фронтовому гармидері оплатити свої рахунки.
