Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

- Це таємниця,- відповів Швейк,- але тобі, як давньому товаришеві, признаюся.

Він розповів йому все детально, і тоді Водічка заявив, що він, старий сапер, не може покинути друга і вони віднесуть листа вдвох.

Час проходив у приємних спогадах про минуле, і коли вони після дванадцятої години вийшли з «Чорного баранчика», все їм видавалося дуже природним і легким. У душі в них зародилась якась одчайдушна відвага: кого і чого їм боятися? Водічка по дорозі до Шопронської вулиці, дім № 16, увесь час оповідав з великою ненавистю до мадярів, де й коли він з ними бився або що, коли і де йому перешкодило побитися з ними.

- Одного разу в Паусдорфі, куди ми, сапери, пішли на вино, заварилася каша. Ми зразу ж тарах пляшкою у висячу лампу і вже тримаємо такого мадярського харцизника за горло. Я, скориставшися з пітьми, хотів шмагонути його ременем по довбешці, а він раптом як закричить: «Тондо, так це ж я, Пуркрабек, з шістнадцятого запасного».

Ще трохи, і була б сталася прикра помилка. Але ми добре відплатили тим мадярським блазням біля Незідерського озера, ми туди три тижні тому ходили подивитися. Там у сусідньому селі стоїть кулеметний підрозділ якоїсь гонведської частини, а ми випадково зайшли до шинку, де мадяри, як шалені, танцювали той свій чардаш і щосили дерли горлянки: «Uram, uram, biro uram» 260 або «Láñok, láñok, láñok a faluba». 261

Ми сіли навпроти них, поклали ремені перед собою на стіл і кажемо: «Постривайте, драбуги, ми вже вам дамо «ланьок». А один із наших, Мейстршик, у нього лапа, мов та Біла Гора, 262 зразу зголосився піти танцювати і в котрогось із тих волоцюг забрати дівку з кола. А дівчата ж були до біса гарні, з товстими литками і стегнами, окаті. А з того, як ті мадярські негідники до них тулилися та лапали їх, було видно, що груди у дівок повні, тугі, немов м’ячики, і ці шибайголови їм дуже й дуже подобаються. Такі дівки на ярмарку не згубляться. Отож наш Мейстршик скочив у коло і хотів відібрати в одного гонведа найгарнішу дівку. Мадяр почав щось шваргоніти по-своєму, а Мейстршик йому з місця як зацідить в пику, той так і запоров носом у землю. Тоді ми всі як по команді вхопили ремені, обкрутили їх навколо руки, щоб багнети не повилітали, 263 стрибнули між гонведів, а я вигукнув: «Винний чи не винний, лупцюй усіх підряд!» І все пішло як по маслу. Мадяри почали вистрибувати у вікна, а ми їх ловили за ноги і знову стягували в залу. Всім їм добряче перепало. До цього вплутались їхній староста з жандармом, і вони дістали на церкву Господню. Шинкар теж почухався там, де не свербіло, бо почав по-німецькому лаятися, ми, мовляв, зіпсували всю вечірку. Потім ми ще довго полювали по селу на тих, котрі хотіли від нас у мишачу дірку сховатися. Одного їхнього унтера знайшли в сіні на горищі в якомусь хуторі аж унизу, під селом. Його виказала дівчина, бо він танцював у шинку з іншою. Втелющилася вона в нашого Мейстршика і пішла з ним угору шляхом до Кіраль-Гіди. Там попід лісом стоять сінники. Вона затягла його на сінник а потім домагалася від нього п’ять крон, а наш Мейстршик замість того дав їй по пиці. Він наздогнав нас аж біля самого табору і сказав, що завжди думав, ніби мадярки страх які вогнисті, але та свиня, каже, лежала мов колода і безнастанно щось по-своєму цвенькала.

- Одне слово, мадяри - голота,- закінчив старий сапер Водічка, на що Швейк зауважив:

- Інший мадяр і не винен, що він мадяр.

- Як це не винен? - схвилювався Водічка.- Кожен винен, дурне говориш. Ну, я б тобі бажав, щоб вони тебе колись упіймали в свої лапи, як це трапилося зі мною в перший день, коли я приїхав на курси. Ще того самого дня з полудня вони зігнали нас, як худобу, до школи, а один якийсь придуркуватий почав креслити й пояснювати нам, що таке бліндажі, як робляться фундаменти і як треба вимірювати. А хто, каже, цього до завтра не намалює, того замкнуть і зв’яжуть. «От бісового батька,- думаю,- та невже ж ти, Водічко, зголосився на фронті на ці курси не для того, щоб викрутитися від фронту, а щоб увечері малювати в якихось зошитах олівчиком, немов школярик?» Мене така лють узяла, що аж підкидало, а на того бельбаса, який нам усе те викладав, і глянути було гидко. Так би зі злості й потрощив усе на гамуз. Я й на вечірню каву не чекав, а скоріше пішов з табору, до Кіраль-Гіди, а з тієї люті тільки про те й думав, щоб знайти в місті якусь тиху діру, напитися там, зчинити галабурду, затопити комусь у морду і з заспокоєним серцем піти додому. Та що ж, чоловік мислить, а бог робить. Там, над річкою, десь аж під садами, я справді знайшов такий шиночок, тихий, як капличка, наче створений для бешкету. Сиділи там тільки двоє. Розмовляли між собою по-мадярському, і це мене ще більше роз’юшило. До того ж я скоріше і гірше впився, ніж думав. У запамороченні я навіть не помітив, що поруч є ще один шинок, куди в той час, поки я наливався, пройшло щось із восьмеро гусарів. Вони всі кинулися на мене, коли я першим двом затопив у пику. Ця гусарська наволоч так, кажу тобі, мене змордувала і так ганяла по всіх городах, що я аж до ранку не міг утрапити додому, а коли нарешті добрався, то відразу ж мусив піти в лазарет, де набрехав, нібито я впав у цегельню. Там мене цілий тиждень загортали в мокрі простирадла, щоб спина не гноїлася. Не дай боже, чоловіче, потрапити до таких гультяїв. Це не люди, а худоба.

- Хто чим воює, той від того й гине,- сказав Швейк,- ти їм не дивуйся, що вони розлютилися, адже мусили через тебе кинути все вино на столі й ганятися за тобою серед ночі. Вони повинні були б порахувати тобі ребра тут же, на місці, в залі, а потім