Вальдшнепи - Микола Хвильовий

В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.

- Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? - спитала вона.

- Очевидно, котлети й пюре з сметаною, - поспiшно вiдповiв Дмитрiй.

Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартує вiн чи й справдi серйозно говорить.

- Чого ти витрiщила на мене очi? - сказав Карамазов. - Я ж тобi говорю: котлети й пюре з сметаною.

- А я тобi говорю, - промовила Ганна, - що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настрої i починаєш негарно жартувати зi мною.

- А я от говорю, - сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, - що ви й сьогоднi - я бачу - полаєтесь... Це чортзна-що - не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.

- Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, - сказав вiн. - Дякуй i ти, моя мила Ганнусю... Хiба тобi не приємно вислухувати це вiд безпартiйної сволочi?

- Ти, будь ласка, не лайся, - пробурмотiв товариш Вовчик.

- Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.

- Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?

- Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре з сметаною.

Ганна зiрвалася з свого мiсця i пiдiйшла до столу.

- Дiмi! - сказала вона з розпукою. - Ну навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

- Ах, Боже мiй, яка трагедiя! - поглузував Дмитрiй. Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.

- Слухай, друже... - ледве вимовив вiн вiд хвилювання. - Я... я думаю, що ти не комунiст, а деспот! I я... таки донесу на тебе в... контрольну комiсiю.

Карамазов зареготав. Вiн так неприємно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе здивованими очима.

- Ти думаєш на мене доносити в контрольну комiсiю? - спитав Дмитрiй. - Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось, нарештi, на всi сто п'ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiалiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарештi, в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.

- Дiмi, - сказала Ганна, - ти себе не поважаєш i не поважаєш ту партiю, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.

- Ти гадаєш, що такi питання треба ставити на ком'ячейцi?

- Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це. Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.

- Я ще раз прошу у вас пробачення, - сказав вiн. - Я й справдi трохи погарячився.

- Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацiю стримувати тебе?

Дмитрій нiчого не вiдповiв. Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.

- Дiмi, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дiмi?

- Нiчого особливого, Ганнусю, - спокiйно й серйозно промовив Карамазов. - Я думаю зараз про наше фарисейство i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проїдати тут народнi грошi... саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться... Чому ми, нарештi, боїмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) i ховаємо по своїх ком'ячейках?

- Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, - сказав лiнгвiст. - У всякому разi, вони не можуть тебе характеризувати.

- I я думаю, - кинула Ганна, - що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюєш гасло: "сильному дорогу"?

Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.

- Я слухаю! - сказала вона. - Ви мене кликали?

- Що ви слухаєте? - надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. - Невже ви не вмiєте говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяїна, її кам'янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно-дерев'яна, як статуя спецiального призначення. Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись iз свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.

- Я на неї спокiйно не можу дивитись, - промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. - Вона мене своєю мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь кудись бiгти скаженим бiгом.

- Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, - сказала Ганна. - Ти хворий, Дiмi!

- Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! - зiтхнув Карамазов. - Справа от у чому: iнодi бiжиш - i зупиняєшся. Зупинився i стоїш. Навкруги так прекрасно - озеро, небо, димок синьої далини, а "вiн" стоїть i вилупив на тебе баньки... Я говорю, Ганнусько, про наше чорне, пiанiно... про те, шо в Харковi. Це не пiанiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. I от раптом щось штовхне тебе, i ти подивишся, i бачиш, як з пiанiно лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе - i сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаєш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховається в пiанiно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

- I ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiанiно? - спитав товариш Вовчик.

- Їй-богу, не знаю! - якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. - Як комунiст, я їй не вiрю, а як мешканець такої-то кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.

- Тобi й справдi лiкуватись треба, - сказав товариш Вовчик.

- I ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! - Карамазов подивився на свого приятеля i несподiване зареготав. - Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

- Ну