Вальдшнепи - Микола Хвильовий
- Чим вона пахне?.. Очевидно, жiночим тiлом.
- Прекрасно!.. i цей запах тобi, мабуть, подобається?
- Як би тобi сказати, - промовив Карамазов, - можливо, подобається, а певнiше - нi.
Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника.
- Брехунька! - сказала вона. - Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей запах подобається. Тому що... тобi не подобається... Ганна.
- Ти про мою дружину?
- Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?
Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить Аглаю з Ганною.
Але вiн думає, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм думає, що дружина мала рацiю назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумiє?.. I потiм, вiдкiля це вона дiзналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника.
Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей момент вони пiдходили до кручi.
IV
- Давай ще трохи вiдпочинемо, - порадила Аглая, лягаючи на траву. - Можна й наших попередити.
Вона крикнула своїй компаньйонцi, щоб та взяла з неї приклад i теж посидiла десь там зi своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала:
- Наш новий знайомий подiляє твої погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика.
- Якi ти погляди маєш на увазi? - спитає Карамазов.
- Ясно якi - тi, що ти з ними знайомив мене на пароплавi в нашу першу зустрiч i потiм майже кожного вечора чiпаєш їх.
- Ти говориш про iдею вiдродження моєї нацiї?
- Так. Я говорю про нацiональну романтику. Карамазов покривився: мовляв, вiн нiчого не має спiльного з тим, про що говорить вона, це їй вiн уже декiлька разiв говорив, i, значить, треба бути бiльш обережним iз такими термiнами.
- Ми говоримо на рiзних мовах, - сказав вiн. - Iдея вiдродження моєї нацiї - ще раз повторюю - нiчого не має спiльного з нацiональною романтикою.
Аглая усмiхнулась i положила на свої колiна голубу парасольку.
- Хай буде по-твоєму, - сказала вона, - Та як же з Вовчиком?
- Мiй друг не тiльки не подiляє цих поглядiв, але й взагалi далеко стоїть вiд усякої полiтики.
- I все-таки ти такий шматок м'яса можеш вважати за свого друга?
- А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?
- М'ясо завжди залишається м'ясом, - енергiйно сказала Аглая, - і в м'ясi нiяких людських початкiв не може бути.
Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла загiпнотизувати його.
- Це теж справедливо, - сказав Карамазов. - Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.
- Шкода! - кинула Аглая й взяла резонерський тон. - Треба бути послiдовним навiть у дрiбницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближнiх. Я думаю, шо багато важче їх же таки зненавидiти справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати неабияку волю i, коли хочеш, вiдвагу... Ти їх, здається, високо ставиш?
- Ти гадаєш, що менi бракує волi i я не можу бути вiдважним?
Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.
- Ти маєш волю i ти вiдважний! - упевнено й навiть з деяким захопленням вiдзначила Аглая. - Саме за це ти так скоро й подобався менi... Подобався, звичайно, як людина.
Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього свої очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило її захоплення ним як вiдважною й вольовою людиною, з другого - вiн не зовсiм вiрив їй (вiдкiля вона знає, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). I потiм, його раптом якось образила її самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоївся й сказав:
- А ти, знаєш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобається. Здається, мiй однофамiлець - Альоша Карамазов - ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.
- I ти гадаєш, що найбiльша загадка саме тут ховається?
- Тiльки тут i бiльш нiде! - з деяким хвилюванням сказав Карамазов. - От хоч убий мене! - а не можу їх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх - навiть найбiльших моїх ворогiв - буває така, знаєш, людська усмiшка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю, у кожного, бо навiть у суворих i злил з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.
- Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?
- Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi... Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi днiпрових вод.
- Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? - спитала Аглая.
- Тiльки вона. Во iм'я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може покрити мене в один момент... навiть коли б цього Iвана Iвановича я й ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.
- I так iз тобою завжди бувало?
- Нi, - сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. -
